Одразу за стожарнею тихо лебеніла вода. Юрко стрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув свист у відповідь.
Роззирнувся, та нікого не побачив, – подумав, що це справжній дрозд передразнює його, посвистів ще, але тепер дрозд мовчав, тільки якась птаха закугикала вдалині.
І раптом зозуля: «ку-ку…»
Гарно, коли серед вічного лісу кує зозуля – є в її одноманітному куванні неповторна мелодія, вчувається і сум, і радість від того, що є ліс, трави й сонце, що можна вільно літати в прозорому повітрі…
«Ку-ку..»
У такі хвилини можна обійняти весь світ.
Десь зовсім близько засвистів дрозд, і Юрко щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря – он вона, стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом з зозулиним куванням летить поміж берез і лип, поміж могутніх дубів – чудова й дивовижна лісова музика.
Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з рідкими хмаринами, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить, Юрко прислухався і, здається, почув дзвін – не грубе церковне бамкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну погоду, – цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.
А в тому, що він найщасливіший у світі, Юрко не сумнівався ні на мить.
Бо Катря вже біжить до нього, він чує її легкі кроки і, навіть заплющивши очі, бачить, як червона заплітка теліпається в косі.
Катря простягнулася поруч, дихнула Юркові у вухо, засміялася дзвінко й голосно, та хлопець застережливо підвів руку.
– Чуєш?.. – запитав пошепки. Дівчина прислухалась.
– Зозуля?
– Дзвіночок… – Юрко торкнувся квітки, й вона задзвонила нараз урочисто, цього дзвону Катря не могла не почути, дівчина одразу збагнула це й лише поклала на знак згоди долоню на його щоку, дивна згода закоханих, коли зрозуміло все на світі.
– А ти засмучений, – нараз мовила Катря і запитально подивилася Юркові у вічі.
– Ні, мені гарно.
– Ти про що думаєш?
– Про тебе.
– І я про тебе. Чого Сорока кликав?
– Справи…
– Ну, не крийся!
– Завтра вранці йдемо…
– Куди?
– Далеко.
– Не смій! – вигукнула. – Нікуди не підеш!
– Не можна.
– А я не хочу.
– І я не хочу.
– От і гаразд. – Катря сіла й запитала вже зовсім розважливо: – Хто тебе в Сороки тримає?
– Я сам.
– Авжеж, сам. Он люди хліб збирають, а ви з автоматами бавитесь.
– Не кажи так, ми ж за діло.
– Всі кажуть: за діло. А діло – це робота. Німців поперли, яка армія пройшла, сиди та роби діло, а ви й досі по лісах вештаєтесь…
– Так за свободу ж… – Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім-зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: – За народ ми…
– А батько в Підгайцях днями школу відкривають, – наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.
– Щоб учити дітей більшовицької науки, – заперечив.
– За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?
– У сорок першому.
– От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.
– Може, й відкриють, – погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.
– А я поїду до Ковеля.
– Ти? – не повірив Юрко. – Коли?
– Днями.
– Звар'ювала?
– Як бачиш… – дівчина засміялася безжурно, але ж якась силуваність відчувалася в її сміху.
– Що там робитимеш?
– До тітки.
– Ти ж не збиралася…
– А ми з мамою вчора вирішили.