— Я ще подумав, для чого велосипед везти через озеро?
— Всякі бувають забаганки в людей… Але ж як він міг блищати, коли була буря?
— Вітер гнав хвилю, але не дощило. Зранку було сонячно. І потім, до середини дня, поки не нагнало хмари. А дощ пішов уже ввечері, коли вітер ущух.
— У що були одягнуті люди в човні?
— Хіба можна роздивитися?
— На жаль, не можна, — зітхнув Шугалій. — Я думав, вони йшли ближче до острова.
— Приблизно на такій же відстані, як зараз Малиновський.
Шугалій подумав, що з човна теж не могли не помітити людей на березі. Отже, злочинець почекав, поки човен віддалиться від острова, і лише тоді вдарив Завгороднього. Кілометрів за два звідси — потім течією потопельника знесло південніше.
Але велосипед? Чому в човні був велосипед? Олекса Завгородній їздить на велосипеді, отже, велосипед Андрія Михайловича не зник.
— Того ранку більше не бачили човнів на озері? — запитав.
Маковій повагався трохи.
— Здається, був іще один. Але не можу твердити — цяточка якась, можливо, чайка. Та й відлучався я до намету.
— А куди та цяточка рухалась — до Озерська чи до Вільхового?
Володька подумав і знизав плечима.
— От чого не можу, того не можу…
— Спасибі, товаришу Маковій, ви дуже допомогли нам.
— Що бачив, те бачив…
Малиновський уже підрулював до берега, і на пісок накочувалися підняті човном хвилі. Шугалій пропустив Володьку, не замочивши ніг стрибнув на ніс, наказав лейтенантові:
— До Вільхового.
Не доїжджаючи до села, капітан звелів вимкнути мотор. Малиновський сів на весла, і вони довго нишпорили по прибережних очеретах — Шугалій сподівався знайти місце, де злочинець перевертав човна. Мусив робити це далі від людських очей, в очеретах, і не міг не витолочити їх. Однак пошуки так нічого й не дали, і опівдні капітан здався.
— Обідати, — наказав. — Здається, Богдане, ви говорили, що тут є чайна?
— Гірша за районну.
— Гуляшем нагодують?
— Яєчня завжди буде.
— Я згоден на яєчню, — облизнувся Володька. — І на шматок смаженої риби.
— Може, ще й сто грамів? — єхидно запитав Малиновський.
Маковій підозріло зиркнув на нього й не клюнув на гачок.
— Ні, — відмовився гордо, — ми з товаришем капітаном при виконанні службових обов'язків.
— Так я тобі й налив би… — кинув Малиновський.
Лейтенант даремно гудив сільську чайну. В ній знайшлися і риба, і шинка, і варені яйця, був навіть гарний борщ та відбивні із зеленим горошком — справжні відбивні, що займали мало не всю тарілку, і тому буфетниця накладала гарнір уже зверху, теж не шкодуючи ані горошку, ані смаженої картоплі.
Володька розчервонівся, але з'їв усе до кінця, до останньої горошини, і Шугалій, який ледь подужав половину сільської порції, пройнявся до нього ще більшою повагою: це ж треба — через живіт хребет промацується, а відбивної як не бувало!..
Пообідавши, Шугалій попросив Малиновського показати Кузеву хату. Стояла вона не на центральній вулиці, а в завулку, і навколо росли вишні.
Через дорогу — чепурний будиночок; уздовж жердяного тину суціль росли соняшники, довга рівна шеренга соняшників, що викинули жовті голови на вулицю й роздивлялися перехожих.
Шугалій витягнув червоного записника, погортав сторінки.
— Садиба Лопатинського? — запитав лейтенанта.
— Так.
— Зайдемо.
Лопатинського не було вдома, але старезна бабуся пояснила, що знайти його можна в колгоспних майстернях — вона вийшла до соняхів і показала навіть, як пройти до майстерні навпростець, городами: зовсім поруч видно почорнілий тесовий дах.
Маковій виявився людиною делікатною: зрозумів, що може завадити чекістам, і попросив дозволу побути біля човна. Шугалій лише поплескав його по плечу, і Володька почимчикував до озера з твердим наміром поспати десь у затінку.
Лопатинського довго шукати не довелося: ремонтував задній міст «ЗІЛа» просто біля естакади, куди загнали машину. Лейтенанта вже знав, обтер руки ганчір'ям, повагом і акуратно, з цікавістю зиркнув на Шугалія і, дізнавшись, хто хоче поговорити з ним, мовив розважливо:
— Чого не поговорити? Можна й поговорити, якщо вже треба… Чим можемо, тим і допоможемо.
Вони сіли біля металевої бочки з іржавою водою, де плавали недокурки. Шугалій пригостив Лопатинського сигаретою з фільтром, той узяв акуратно чорними від мастила пальцями, затягнувся глибоко й відкинувся на спинку лавки, збитої з необструганих дощок, почорнілих від часу. Взагалі, тут усе здавалося Шугалієві темним: і витолочена тракторними гусеницями трава, і чорні дерев'яні стіни майстерні, навіть синій комбінезон Лопатинського засмальцювався до чорноти. Тільки біла сигарета в темних пальцях і на диво білі рівні зуби в Лопатинського — він усміхався, показуючи зуби, і капітанові було приємно дивитися на нього: відкритий погляд, розумні очі й доброзичлива усмішка. Мовчить, чекаючи запитань, либонь, знає собі ціну, бо поводиться статечно, нема в ньому метушливості й запопадливості, які виказують людей дрібнуватих або з не зовсім чистою совістю.
Шугалій вирішив повести розмову відкрито, без натяків і замовчувань. Йому вже не раз доводилося зустрічатися з людьми такого типу — знав, що на них можна покластися, навіть довірити таємницю, і вони часто допомагали капітанові. На жаль, подумав Шугалій, йому доводиться більше мати справу з покидьками роду людського, але що зробиш — професія вже така, хтось мусить виконувати й такі обов'язки. Тим приємніше було капітанові бачити ці розумні очі й приязну усмішку. Мовив, теж приязно усміхнувшись і підступивши ближче до Лопатинського:
— Оце сподіваємось на вашу допомогу, Степане Степановичу.
— Чого ж не допомогти? Якщо тільки зможу… Одна справа в нас — я от машини ремонтую, ви щось інше робите, теж потрібне. Таке вже життя…
— Лейтенант Малиновський уже питав вас про Кузя. Що робив він уранці вісімнадцятого серпня? Де і з ким був? Чи не приїздив хтось до нього напередодні або вісімнадцятого на світанку?
— Овва, скільки одразу! Давайте потихеньку. Перше — що Кузь робив уранці вісімнадцятого серпня?
— Так.
— Мені на роботу о шостій заступати, жінка будить о п'ятій. Кузь о цій порі в дворі вже порається. О п'ятій ще темно було, але бачив його.