— І що ж робив Кузь?
— Виніс щось із сарая і городами до озера. Повз мою садибу. А завулком ближче й зручніше. Я ще здивувався: чого повну каністру довгим шляхом перти?
— Чому вважаєте, що каністра була повна?
— Навіщо на озеро порожню нести? По воду? Так у криниці — залийся. І знаєте, як повну несуть, — руку відтягає.
— Логічно, — погодився капітан. — І що, гадаєте, в каністрі?
— Бензин, що ж іще?
— Припустимо, справді бензин. Отже, Кузь заправив бак і кудись поїхав.
— Точно, поїхав.
— Бачили?
— Мотор завів. А він у Кузя кашляє, поки не розігріється. І смикати треба довго, магнето погане. Прогрів мотор і поїхав.
— Рибалити?
— Вітер уже знявся, хто ж рибалитиме? Хвиля йшла ще невеличка, їхати можна, а рибалити — зась.
— Куди міг поїхати?
— Хто ж його зна, може, до Озерська… Та навряд чи. О дев'ятій уже був дома. В нього кріпильний болт полетів, то приходив до мене в майстерню.
— Не розпитували, куди їздив?
— Для чого це мені? Коли б знаття… Либонь, до «Срібного бору». Турбаза в нас, чули?
— Між Вільховим і Пилипівцями?
— Точно. Якісь там справи в Кузя, кілька разів бачив — туди шурує.
— Сімнадцятого серпня ніхто до Кузя не приїздив?
— Не бачив.
— А не чули, щоб Кузь погрожував ветлікареві?
— Тому, що втопився? Це ж усі знають, ветлікар махінації Опанасового брата викрив, та й в самого Опанаса рильце в пушку. Три роки дали, однак відбув лише половину. Коли повернувся, нахвалявся: я тамтому ветеринару не прощу, за Опанасом Кузем нічого не пропадає, ані добре, ані погане!
— І як ви вважаєте, міг здійснити свої погрози?
Лопатинський похитав головою.
— Пусте, — мовив. — Цей Опанас — базікало.
— Людина іноді робить таке, що ніколи не вгадаєш.
Лопатинський промовчав, але було видно — залишився при своїй думці.
— Чи не могли б ви зробити нам одну послугу? — запитав Шугалій по паузі.
— Якщо в моїх силах…
— Вісімнадцятого вранці хтось міг в очеретах біля вашого села перевернути човна. Перед бурею чи під час неї. Потім виштовхнув човна на чисту воду, і його знесло в озеро. Треба знайти місце, де витолочені очерети.
— Багато часу минуло, — заперечив Лопатинський. — Прим'яті очерети піднялися, а поламані міг вирвати.
— Отож, — зітхнув Шугалій, — ми сьогодні шукали й не знайшли.
— Я ще подивлюся.
— І от що, — додав Шугалій. — Можливо, той чоловік віз у човні велосипед.
Лопатинський кивнув,
— Пошукати сліди?
— З вісімнадцятого не було жодного дощу. Може, й залишилися.
— Спробую.
— До речі, в Кузя велосипед є?
— Аж два. В нього і в жінки.
— Ми вам вдячні, Степане Степановичу, і прошу вибачити…
— За що ж вибачатися? Чим можу, допоможу. Не тільки я — ми з хлопцями очерети прочешемо.
Шугалій затривожився.
— Не хотілося б, щоб багато народу… Розголос піде…
— Не хвилюйтеся. Двоє товаришів у мене, люди надійні і вміють язика за зубами тримати.
— То я сподіваюсь!
Шугалій потиснув руку Лопатинському, з задоволенням відзначивши, яка вона міцна й шорстка.
— Оце чоловік! — мовив Малиновський, коли вони поверталися до берега.
— Люди наші — ого! — засміявся Шугалій. — Народ!