— І для цього треба відривати людину від роботи!
— Невже ви так зайняті? В бібліотеці сьогодні не так уже й багато відвідувачів.
— Наші показники визначаються не тільки книговидачею, — відрізала сухо, і Шугалієві стало ясно, що сперечатися з Надею нема рації.
Вони мовчки дійшли до райвідділу, і капітан запропонував дівчині посидіти в приймальні. Разом з начальником райвідділу, ще молодим і завжди усміхненим майором Суховим, вони розклали на столі десять знімків. Десять чоловік — п'ятеро в окулярах — дивилися з фотографій, і четвертий зліва був Роман Стецишин.
Сухов запросив понятих, а Шугалій завів до кабінету Надю. Бібліотекарка не вагалася ані секунди: тицьнула пальцем у четверте скраю фото.
— Оцей, — мовила твердо, — цей чоловік заходив до Бабинців удень сімнадцятого серпня.
Шугалій з Суховим склали протокол, Надя й свідки підписалися, і капітан відпустив свідків. Запитав бібліотекарку:
— Ну, а потім?.. Коли цей чоловік пішов, ніхто не заходив до Бабинців?
— Через кілька хвилин Федір Антонович кудись поїхав на велосипеді.
— У який бік?
— Вниз по вулиці. До озера.
— А коли повернувся?
— О шостій я пішла з роботи, то його ще не було.
— Чому так вважаєте?
— Федір Антонович велосипед біля ґанку ставить. Не було його о шостій.
— Спасибі. Не сміємо вас більше затримувати.
Надя пішла до виходу нерішуче, наче вагалася, і в дверях зупинилась.
— Усе? — запитала. — Це все, що вам було потрібно?
— Спасибі, — чемно вклонився Шугалій, — усе.
Він догадувався, чому Надя затрималася в дверях. Сподівалася, що розпитуватимуть, радитимуться, а тут — усе. Певно, відчула себе мало не приниженою, бо сердито блиснула очима й грюкнула дверима. Шугалій перезирнувся з Суховим.
— Характер… — мовив невизначено майор. Шугалій перевів погляд на фотографії.
— Але що б ви робили без неї?
— Ну й тип цей Бабинець! Це ж треба — стільки років ховатися!
— Отакої!.. Ти вже впевнений?..
— Аптекар — раз… — заклав пальця Сухов. — Бандерівське прізвисько Лікар — сходиться. У грудні сорок четвертого перебував у Любені, а тепер зустрівся з сином курінного Стецишина. Ти знаєш, що це таке і який галас зчиниться навколо цієї справи? Готуй майорські погони!
— Якщо б за кожну доведену до кінця справу нам присвоювали звання… — махнув рукою Шугалій. — До того ж, усе це — витвори твоєї фантазії.
— Вже й фантазії, — образився Сухов.
— Скоро ми тільки компліменти один одному казатимемо. А справа лише починається.
— Так, починається, — згодився Сухов. — Треба встановити, де був Бабинець тої неділі вранці.
— Тільки обережно. Щоб нічого не запідозрив.
— Аптека працює цілу добу, і Бабинець часто чергує вночі.
— Ясно одне: не він приходив уранці до Завгородніх. Олена Михайлівна впізнала б його голос. Але ж подався кудись після від'їзду Стецишина.
— Гадаєш, зв'язувався із спільником?
— А біс його знає — мабуть, так. Стецишин виказав Бабинця Завгородньому, і тут не до жартів.
— Але ж Завгородній міг одразу подзвонити нам.
— Звичайно, міг, і тоді Бабинець чи хтось інший уже не гуляли б на волі. Однак вони мали кілька шансів і скористалися з них.
— Я сам піду до аптеки, — запропонував Сухов.
— А я до Завгородніх. — Шугалій згадав Нінині заплакані очі, і йому стало неприємно. Як зараз розмовлятиме з дівчиною? І як у цієї пари взагалі все складеться? Якщо їхні припущення підтвердяться і Бабинець причетний до загибелі Олексиного батька, чи не полетить усе шкереберть? Шкода — такі гарні діти!
Капітан уже підвівся, щоб іти, але задзвонив телефон, і Сухов передав йому трубку. Шугалій почув далекий і схвильований голос Малиновського:
— Ви чуєте мене, товаришу капітан? Таке діло… Розумієте, в Кузя бачили блешню Завгороднього!
— Яку блешню? — не зрозумів Шугалій.
— Розумієте, неспростовний доказ…
— Що за блешня?
— Завгородній був одним з найкращих спінінгістів в Озерську. Він сам робив собі блешні. Із срібних ложок, я на цьому не зовсім розуміюся, але, кажуть, справді унікальні блешні. І щуки на них брали — дай боже! Усього було кілька таких блешень, і одну з них сьогодні бачили в багажнику Кузевого човна.
— Хто бачив?
— Мене повідомив про це Лопатинський. А бачив, здається, Каленик. Вони разом на березі сарайчик тримають — Кузь і Каленик. Так от, Каленик і бачив блешню.
— Звідки Каленик знає, що блешня належить саме Завгородньому? Він був знайомий з ветлікарем?
— Я цього ще не встановив. Почув про блешню й одразу дзвоню. Гадаю, що вам цікаво буде почути.
— Звичайно, цікаво, Богдане. — Шугалій замислився на мить. — Я зараз виїжджаю до вас. Нічого не робіть без мене. — Потім подумав, що лейтенант може образитись: — Ми разом з вами обміркуємо, яких вжити заходів. І попередьте Лопатинського, щоб нікому не казав про блешню. Кузь не повинен знати, що нам відомо про неї.