— А якщо зрозуміло, то чекайте. Буду за годину-півтори, — сказав Шугалій і одразу ж звернувся до Сухова:
— Ти рибу ловиш? Спінінгом?
— Тут мало не всі ловлять, а я що — рудий?
— Звичайно, не рудий. І якими блешнями ловиш?
— Та всякі є…
— Завгородній, кажуть, був відомий серед рибалок.
— Умів ловити, це всі знали.
— І ще. кажуть, свої блешні мав…
— Це із срібних ложок?
— Отже, і ти чув. Таку блешню бачили сьогодні в Кузя.
— Ого!
— I я гадаю — цікаво. От що, потрібен прокурорський дозвіл на обшук у Кузя.
— Зараз заїдемо до прокурора.
— Від нього я просто до Вільхового. Машиною. А тебе прошу розшукати Олексу Завгороднього й доставити його туди ж. Навпростець човном. Мусить впізнати блешню.
— Так, човном швидше, — погодився Сухов.
Малиновський чекав Шугалія на березі. Стояв, розставивши ноги, як монумент, — капітан побачив його здалеку.
— Ну, що тут робиться, Богдане? — запитав.
— Чекаю на вас.
— Це я бачу. А Кузь?
— Дах на будинку лагодить.
Капітан задоволено гмикнув.
— Хотілося б побалакати з цим Калеником, чи як його там?
— Зенон Хомич Каленик, — відповів Малиновський чітко, наче відрапортував. — Комірник місцевого колгоспу «Полісся». Зараз у коморі.
— Далеко?
Малиновський тицьнув у бік дерев'яної будівлі неподалік.
— Оце й комора.
Зенон Каленик оформляв документи на машину огірків, він блиснув очима на незнайомих відвідувачів, вибачився й швидко закінчив виписувати накладну. Віддав документи шоферові й запропонував гостям сісти. Сам не сів: поправив комір бруднуватої сорочки, стояв, спершись спиною на погано побілену стіну, і свердлив очима Шугалія та Малиновського. Чоловік він був уже літній, років під шістдесят чи навіть більше, але ще сильний. Великі мозолясті руки висовувалися з короткуватих рукавів піджака, комір сорочки був тісний для його червоної бичачої шиї — певне, кидав лантухи, мов іграшки. Почувши, хто саме до нього завітав, посміхнувся й запитав:
— У якій справі, прошу вас?
Шугалій пильно зиркнув на нього:
— Кажуть, ви бачили в Кузевому човні блешню Завгороднього?
Каленик насупився.
— Ну, бачив, то що?
— Де бачили?
— Човни в нас поруч стоять. Панас уранці в багажнику щось шукав, дивлюсь — ветеринарова блешня.
— Звідки знаєте, що ветеринарова?
— Колись з ним рибу ловив. Ну, той і хвалився… Мовляв, срібна блешня, і щуки на неї файно беруть.
— І брали?
— Не брехав. Воно й правда, риба справжню снасть любить, голіруч її не візьмеш.
— Так, риба нині розумна стала…
— Я й кажу, — аж зрадів Каленик, — до риби підхід потрібний. А у ветеринара голова була, а не макітра.
— А може, — втрутився Малиновський, — він подарував блешню Кузеві?
— Все може бути…
— Комусь казали про блешню? — запитав Шугалій.
— А що — не можна?
— Та ніхто вам не забороняє, однак мусимо знати.
— Лопатинського на березі бачив…
— А Кузя не питали, звідки блешня?
— Дурень я, чи що?
Шугалій підвівся, попросив Каленика: