— Товаришу Завгородній, — запитав Сухов, — це справді блешня вашого батька?
— Так.
— Чи можете довести?
— Отут, біля гачків, батько мітив свої блешні. — Подав блешню майорові. — Бачите, літера «А».
Шугалій підійшов, роздивився з цікавістю.
Нараз витягнув з багажника кілька блешень, розклав на носі човна разом із срібною. Підкликав Каленика, зупинився з ним за два кроки від човна. Попросив:
— Прошу вас вказати, де блешня Завгороднього.
Той трохи повагався.
— Ота, крайня зліва… Хоча ні, середня, прошу вас, точно — середня, з меншими гачками.
— Усе правильно, — сказав Шугалій і обернувся до Кузя. — То як вона попала до вас?
— Нічого не розумію… — похитав той головою. — Якась нісенітниця, я це чесно кажу й прошу мені вірити.
— Ми віримо лише фактам, а вони проти вас.
— Усе проти мене… Завжди все проти мене! — Кузь розпачливо схопився за голову.
— А хто погрожував Завгородньому? — не втримався Малиновський.
У Кузя опустилися руки й посіріло обличчя.
— Ось воно що! — збагнув нарешті. — І ви вважаєте?..
— Ми просто хочемо знати, звідки у вас блешня Завгороднього? — повторив Шугалій.
— Якби ж це було мені відомо!
— А кому ж?
— Думайте собі, що хочете. Не бачив я Завгороднього, і ця блешня біс його зна звідки…
— Тоді ми вимушені затримати вас. Для з'ясування обставин. А зараз складемо протокол про вилучення речових доказів.
Малиновський заходився писати протокол, а Шугалій, вловивши очікувальний погляд Лопатинського, кивнув йому.
Вони відійшли до рибальської хижі, і Степан Степанович витягнув з кишені уламок велосипедної шпиці.
— Оце знайшов поблизу очеретів, — пояснив. — За кілометр звідси. Там по них хтось добряче потовкся і велосипедним колесом потім об корча зачепився. Шпицю й виламав.
Шугалій роздивився її уважно. Видно, був дефект у металі, бо вирвало не з гнізда — якась частинка стержня мусила залишитися в ньому. Крім того, шпиця лежала в траві недавно, бо не встигла поіржавіти. Обережно загорнув її в газету, подумав трохи й попросив:
— Треба б до велосипедистів у селі придивитися. В кого шпиць не вистачає…
— Точно, — ствердив Лопатинський, — ми це зробимо.
— А слідів шин не лишилося?
— Вам якщо мед, то вже й ложкою, — пожартував Степан Степанович.
— Не завадило б. Чесно кажу, не завадило б, бо тупцюємо на місці. — Кажучи це, хитро примружився — не міг же сказати про Бабинця і про той зовсім новий поворот, якого, можливо, набрала справа Завгороднього. — Товчемося на місці, Степане Степановичу, і єдина надія на вашу допомогу.
— А Кузь? — спантеличено знизав плечима Лопатинський. — Блешню ж у нього знайшли! Хіба не доказ?
— Побічний, — зітхнув Шугалій. — А нам потрібні прямі й незаперечні.
— Скажете — побічний!..
— Нічого не вдієш, Степане Степановичу, блешня поки ні про що не говорить. Завтра Кузь пригадає: знайшов, мовляв, валялася на березі, а я поклав до багажника й забув… Ось вам і доказ!
— А шпиця?
— Також побічний. Але ж з допомогою побічних доказів здобуваються незаперечні.
— Хочете сказати?..
— Треба знайти велосипед, у якому бракує саме цієї шпиці.
— Ми з хлопцями подивимось.
— Якщо можна, швидше.
— Але ж, — Лопатинський наче вибачився, — роботи багато. У мене «газон» зараз…
— Як уже вийде, Степане Степановичу, ми й так вам дуже вдячні.
— Пусте…
Підійшов Каленик.
— Я ще потрібний? — запитав.
— Прошу вас із Степаном Степановичем під'їхати до сільради. Треба ще побалакати.
— То я витягну свого човна на берег, а потім на хвилю підскочу додому. Поки ви дійдете… Бо ще не обідав, зовсім закрутився.
Шугалій кивнув на знак згоди. Сам ще не обідав і, згадавши, як смачно готують у сільській чайній, запропонував Сухову й Малиновському:
— Підскочимо до чайної? Може, варениками нагодують…