— Хай так. За один такий вальс, — глянула закохано на Олексу, — півжиття не шкода.
Надине обличчя нараз зсудомила злоба.
— Не спіткнись! — майже вигукнула. Ніна подивилась на неї здивовано, але Надя вже зрозуміла свою помилку. — Черевики в тебе… — поправилась, — на таких підборах, що лячно. Імпортні?
— Мейд ін Бобруйськ… — посміхнувся Олекса.
— Ти все жартуєш! — Надя кинула на нього гострим поглядом, і Шугалій помітив, я к зволожилися її очі. Здогад сяйнув у нього, та не повірив — невже? Так, сумнівів бути не могло: Надя не байдужа до Олекси Завгороднього і не може вибачити суперниці ні краси, ні щастя, яке випромінювало її обличчя. Але закоханим не дано помічати почуття інших, і Олекса відповів цілком серйозно:
— Знайшла жартівника! Я за цими черевиками дві години в черзі стояв.
— Чого не зробиш заради… — Надя затнулася. Певно, хотіла сказати «коханої», але мовила: — Заради моди.
— А мені подобається… — Мабуть, Нінині ніжки подобалися б Олексі навіть у личаках, зрештою, він мав рацію, та й черевики були зовсім непогані.
В лотерею хтось виграв шампанське, бо з Пічної кімнати долинули захоплені вигуки й відразу бабахнуло корком.
— Я б теж випила зараз шампанського, — мовила Ніна.
— Але ж тут нема буфету.
— Може, до чайної? — запропонувала Ніна нерішуче.
Надя блиснула очима.
— І ти хочеш, щоб Олексу побачили зараз у чайній? — запитала осудливо. — Чесно кажучи, я дивуюсь, що ви прийшли сюди. Минув лише тиждень… — дошкульніше вколоти було неможливо: хлопець зблід, і обличчя в нього видовжилося.
— Справді, — одповів ніяково, — лише тиждень минув… Але ж Ніні так хотілося потанцювати!
— Хіба збагнеш чуже горе! — мовила Надя повчально й махнула рукою так, що всі зрозуміли: ні, вона не така й ніколи не дозволила б Олексі танцювати через тиждень після смерті батька.
— Андрій Михайлович був людиною веселою й ніколи б не засудив нас… — спробувала виправдатися Ніна, але посмішка зійшла з її обличчя, й очі зробилися сумними.
Оркестр заграв «бариню». Олекса взяв Ніну під руку, але вона рішуче відсторонилася. Надя очікувально подивилася на Шугалія, проте він ніяк не зреагував на її натяк — сидів і дивився, як через зал, безцеремонно розштовхуючи танцюючих, прямують до них два хлопці. Один з них за кілька кроків поманив Надю, та з готовністю підвелася й пішла йому назустріч, а другий зупинився перед Ніною.
— Пішли, Ніно! — поклав їй руку на плече.
Дівчина повела плечем, але хлопець не відпускав її.
— Відчепися! — Олекса різким рухом скинув руку хлопця з Ніниного плеча.
— Ти дивись, — здивувався той, — воно ще пручається! — Хлопець був на голову вищий за Олексу, кремезний, але вайлуватий. Він розчепірив пальці, наблизив до Олексиного обличчя. — Не буде зараз тебе тут, пойняв? Зхаваю тебе й не помічу… Олекса не відсторонився.
— Бачиш, Ніна не хоче танцювати. І не буде, я не дозволю. Піди проспися, від тебе за півкілометра тхне.
— Дивись, воно заговорило! — удав здивування хлопець. — Хто воно таке, Нінко? Тріпло заїждже. Тобі що, своїх не вистачає?
— Ану, мотай звідси! — Олекса почервонів од гніву. — Бо зараз виведуть.
— Вийдемо! — запропонував той. — Давай вийдемо, мені тут розмовляти з тобою незручно.
Ніна стала поруч Олекси.
— Слухай, Петре, — мовила спокійно, — я зараз покличу дружинників…
— Плювати я хотів на твоїх дружинників! — Все ж хлопець мимовільно озирнувся. Але одразу стиснув величезного кулака, насварився на Олексу. — Ти наших дівчат не чіпай. Мало тобі львівських? Бо голову скрутимо й назад не поставимо! Усьок?
Олекса стиснув зуби. Обійняв Ніну за плечі, і цей жест був красномовніший за будь-які слова.
— Не слухаєшся, значить?.. Але ж я тебе попередив! — хлопець хитнувся, наче хотів відсунути Олексу зі свого шляху, натомісць різко повернувся й пішов до виходу. Завгородній дивився йому вслід гнівно. Відсторонився від Ніни.
— Почекай на мене, — мовив рішуче. — Я з ним хвилинку побалакаю…
— Ні, — міцно схопила його за руку. — Ти що, з глузду з'їхав?
Плечі в Олекси опустилися.
— Пішли… — запропонував. — Не можу я тут…
Ніна тривожно зиркнула на двері, за якими зник Петро.
— Трохи зачекаємо…
— Не боюсь я його, — зрозумів її вагання Олекса.
— Ти не знаєш Петра. Краще не зв'язуватись.
— Якщо тремтіти перед кожним хуліганом!..
— Його всі в Озерську бояться.
— Пішли… — махнув рукою Олекса. Він потягнув Ніну до виходу.
Шугалій помітив, що товариш Петра кинув Надю посеред залу й поспішив за ними. Що ж, вирішив, без його втручання не обійтися. Швидко перетнув зал і вийшов до порожнього вестибюля. За Олексою й Ніною вже грюкнули двері, і Петрів товариш вислизнув за ними.
Петро стояв неподалік од Будинку культури, спершись спиною на стовбур дерева й засунувши руки до кишень. Олекса побачив його й зупинився. За кілька кроків од нього зупинився й другий хлопець.
Петро мовив знущально:
— Чого ж ти злякалося, цуценя зальотне? Іди в мої обійми, і тобі стане кльово! Бо мої обійми не гірші від Нінчиних…
Олекса озирнувся на другого хлопця й побачив у дверях Будинку культури Шугалія.
— Ого, а вас аж троє! — завагався на мить, бо взяв Ніну за руку й відступив убік. — Сам на сам злякався?
— Ти мені погавкай! — Петро одірвався од дерева, ступив ліниво крок. — Бачив розмальовані писки?