В Управі на мене чекав такий сюрприз, що я з останніх сил стримався аби не залізти на стелю і не верещати звідти дурним голосом. Наше ляпало-замполіт влаштував планову інвентаризацію ідеологічної наглядності. Тобто - познімав її зі стін і порозпихав у кілька кабінетів. Мені дісталося найдорожче - портрети Леоніда Ілліча Брежнєва. Тож коли відчинив двері до свого кабінетику і побачив генерального секретаря в усіх кутках, попід стінами, на підвіконні і навіть на шафі догори дригом - то мене повело так, що я мусив ухопитися обома руками за лутки дверей. Але, виявляється, це була лише увертюра.
Першим номером програми було скорочення спеціальної слідчої бригади по справі вбивства невідомої особи чоловічої статі в Піонерському парку до одного співробітника. Себто - старшого інспектора Сироти.
По-друге, дні минали, а ніхто не поспішав подати заяву щодо таємничого зникнення молодого чоловіка у віці 20-25 років, зросту середнього, без особливих прикмет за винятком залишків характерного сіруватого загару на обличчі. Хоча інтуїція підказувала мені, що вбитий, все ж таки, прописаний у Києві. Інша справа, що хлопцеві пощастило і він жив сам. Версія перша - знімав квартиру, версія друга - мав принаймні однокімнатне житло, версія третя - всі родичі хором і дружно відбули у відпустку.
По-третє, щодо моєї версії стосовно служби загиблого у військах Туркво, себто Туркестанського військового округу. Справді, після історії з перемеленим на фарш прапорщиком (див. “Покійник по-флотському”) мої стосунки з прапорщиками з військкоматів були наближені до ідеальних. Відтак - ніяких проблем з одержанням виключно секретної інформації про те, хто, де і коли служив, не виникало. Але цього разу мої друзі з двома маленькими зірочками на погонах не приховували від мене певного злоєхидства.
- Розумієте, товаришу капітан, - пояснили мені у міському військкоматі, - цього разу вам справді не пощастило. Два роки тому, згідно з рознарядкою міністерства оборони, з Києва до Туркво відправили цілий ешелон призовників. Тисячу чоловік, але ми вам про це не казали. Ані про ешелон, ані про кількість.
- Розумію. А на біса стільки? Їх що, не можна було набрати на місці?
- Товаришу капітан, як сказав начальник головного політуправління товариш Єпішев, радянська армія - це школа інтернаціоналізму. Зрозуміли?
- Здогадався! Призовники з Туркестану та інших «станів» помандрували служити до України? Цілим ешелоном, а може й двома-трьома?
- Саме так! Наших туди, їхніх - сюди. Дружба народів, мать їх іті!…
- Стосовно матері - що ж тут не зрозуміти. Наші хлопці привезли звідти амебну дизентерію, гепатит і ще півкопи болячок, невідомих в Україні, а їхні хлопці повезли додому виразки шлунку від незвичної їжі і хронічні бронхіти від нашого вологого клімату.
- А це вже, товаришу капітан, як кому пощастило.
Від автора: старшому поколінню читачів не треба нагадувати, що «юга» - це Кавказ і Крим. Саме сюди, на чорноморське узбережжя щоліта накочувалися мільйони радянських людей, спраглих сонця, моря і не дуже дорогих розваг у вигляді місцевого вина, танців у курзалі і так званих «курортних романів». Фактично це була єдина розкіш для бідних, яку тоді могли собі дозволити 99,999 відсотків радянських громадян. Про відпочити за кордоном, навіть у країнах так званого соціалістичного табору, могли мріяти хіба що москвичі, особливо ті, що обтирались у численних партійних, урядових та профспілкових установах столиці. Важко повірити, але навіть деякі прибиральниці з того ж міністерства культури СРСР бували у турпоїздках за кордоном частіше, ніж народні артисти союзних республік. Геніальний і неперевершений актор Олег Борисов вилетів з Київського театру російської драми тільки за те, що мав «нахабство» поїхати до Народної Польщі на презентацію фільму «Сватання на Гончарівці», де він грав головну роль. Обсипанні лупою і званнями корифеї-маразматики з Російської Драми оббили всі пороги в міністерстві культури, обурюючись «чому за кордон поїхали не вони, а якийсь шмаркач! Ну і що з того, що жоден із них не мав до фільму ніякого відношення?»
Простому будівникові комунізму про закордон можна було лише мріяти. Ось чому справжній вибух сміху крізь сльози викликала характерна репліка з монологу молодого ще тоді Геннадія Хазанова: «Досить дивитися на світ очима Сенкевича!». Мався на увазі не класик польської літератури, а ведучий популярної телепрограми «Клуб кіномандрівників».
Олекса Сирота:
Чесно кажучи, я навіть розгубився від такої кількості претендентів на роль нашого покійника. А потім розізлився. І придумав, як мені здалося, непоганий вихід із безвихідного становища.
Прописку у нас, хвалити Бога, ще ніхто не відміняв. Як і контроль за проживанням у столиці Радянської України. Тож із великого списку дембелів я спокійно викреслив тих, хто після повернення з армії поцілував тата з мамою, сказав усе, що думав зрадливій подрузі, котра не дочекалася - і відбув шукати щастя чи довгого карбованця в інші регіони Радянського Союзу.
Решту списку я поділив на три групи: у кого є домашній телефон, у кого є телефон на роботі і в кого телефону взагалі нема. Розбив усі три групи по районам міста і зобов’язав дільничних інспекторів спочатку обдзвонити, а потім особисто обійти всіх аби переконатися в наявності чи відсутності кожного з контингенту.
На ранок наступного дня мене вже чекав під дверима молодий дільничний з Шевченківського підрайону міліції. Саме під його опікою перебувало кілька дев’ятиповерхових «гостинок». Оскільки народ у цих архітектурних шедеврах розвиненого соціалізму був через одного вмоченим у кримінал, то наші люди мусили з пожильців цих «гостинок» очей не зводити. Що вони й робили. По можливості. Бо якщо на одного дільничного офіційно припадає п’ять тисяч повнолітніх громадян, а фактично десять, а то й п'ятнадцять, то всі ці інструкції доводиться запихати, сам розумієш, куди.
- Товаришу капітан, - бадьоро відрапортував молодий молодший лейтенант, - здається, це те, що вам треба! Я тут одного дембеля вже тиждень не бачу. За описом сходиться. Мені б фотографію… бажано - живого.
- Що, мерців боїтеся?
- Та не те що боюсь, просто ще не звик.
- І не треба. Бо як звикнете - негайно подавайте рапорт і тікайте з міліції світ за очі. Хоча б у той же морг санітаром. Добре, жартую. Розказуйте про вашого дембеля.
- Взагалі-то він не з моєї дільниці, бо прописаний на Щербакова. Але живе на Руданського. Якийсь там родич завербувався до Тюмені, а йому «гостинку» залишив. Стерегти. Бо народ там, знаєте, який. Оце недавно на третьому поверсі квартиру обчистили - так у дитинки малої навіть пластилін забрали.
- Співчуваю. А ближче до теми можна?
- Можна. Пропоную заїхати до міського військкомату - він же зовсім поряд, на Шамрила - у них там у особовій справі має бути фото дембеля, порівняєте з фотографією вбитого, а потім можна і квартирку подивитися.
Що не кажи, а зміна до радянської міліції приходить тямуща. Хоча фотографія для військового квитка - це вам не портрет маслом, але подібність була аж надто виразною. Тому ми негайно, аби не забивати собі голову оформленням ордеру, повернулися на Руданського, позичили у двірника драбину і через балкон нахабно видряпалися на другий поверх, звідки без перешкод дісталися до квартири, точніше - квартирки, що складалася з кімнати розміром зо два залізничних купе і кухоньки, трохи меншої від вагонного туалету.
Нових трупів, на щастя, не виявили. А на нещастя з’ясувалося, що нас випередили. «Шпаківню» вже обшукали - неквапно і ретельно. Навіть ватяну зимову ковдру порізали ножем на шматки і витрусили всю начинку на підлогу. Природно, прибрати за собою невідомий чи невідомі не здогадалися. Зате всі відбитки пальців були стерті навіть там, де вони обов’язково мали бути: на внутрішньому боці сидіння від унітазу. Тобто - ми налетіли на професіоналів.
З фотографії, яку ми знайшли у старому довіднику будівельника, посміхався наш убитий, зодягнений у тропічну форму Туркво. І це було все, що підтверджувало наш здогад. Ніяких записничків з адресами і телефонами, листів чи бодай листівок, робочих зошитів, конспектів - ні-чо-го! Як щось було - то загуло. З кінцями…
Я залишився в кімнаті, а дільничний спустився по драбині вниз і з телефону-автомату в під’їзді викликав слідчу бригаду. Перше, що вона з’ясувала - вхідні двері не зламували і відмичками не користувалися. Той випадок, про який у протоколах пишуть: відкрили своїми ключами. А оскільки власник ключів на момент обшуку найімовірніше зігрівав місце в морзі, поставало питання: хто ж це в його хаті похазяйнував? Сподіваюся, що не «конторські». Чи оті, акуратисти з Тарасівської. (див. роман «Поїзд, що зник», - авт.)
Дільничний одразу попередив, що на найближчих сусідів надія слабенька. Як у воду дивився. Двері навпроти були не просто незамкнені - а розчинені мало не до половини. Ми присвітили ліхтариками - і побачили непорушні чоловічі ноги у стареньких сандалях. Не встиг я вимовити: «Ну от, мало нам одного покійника…» як ноги задригали і у світлі ліхтарика з’явився їхній хазяїн. Він сів, спираючись долонями об підлогу, і, не звертаючи уваги на нас, голосно заспівав: «Ой, мамо, я пропала: один любить, а два мало…»
- Цікаво, з якого ансамблю його вигнали за алкоголізм? - поцікавився я у дільничного, - хору Вірьовки чи капели бандуристів?
- Звідки ви взяли? А раптом він талант з народу?
- Душевно співає… а головне - не фальшивить. Знаєте, юначе, це швидше скидається на школу співу академічної капели «Думка». Не будемо заважати таланту. Тим більше, що нічого путнього від нього не дізнаємося. Схоже, п’є вже не одну добу.
Ми повернулися, причинили двері. З-за них нам услід почулося:
- Ой, мамо, я пропала: два не влазить, один мало!…
А таки наврочив, гад!
Через годину я доповідав Полковнику про попередні результати, як я необережно висловився, «обшуку після обшуку». Все було би нічого, обмежився б традиційним клізмотроном і побажанням іти й подумати замість пити в робочий час каву, а потім доводити до гикавки замполіта. Але я заїкнувся про віднайдену на кухні порожню каструльку, в якій, судячи з усього, варили макову соломку, а також про кілька осколків від розбитого шприца, що закотилися під плінтус. Наш поведений на відбитках пальців таємничий опонент дечого таки не додивився.
Полковник устав, обсмикнув свій пошитий у «Комунарі» двобортний піджак і сказав, як продиктував домашнє завдання в четвертому класі спецшколи для олігофренів:
- Сирота! Запам’ятайте: проблеми наркоманії, особливо серед молоді, в Радянському Союзі не існує! Є лише окремі факти випадкового узалежнення деяких пацієнтів від певних лікарських препаратів. Повтори… мать!…
- Наркоманії немає! Є окремі факти! Щодо деяких людей та певних лікарських препаратів. Але не серед радянської молоді, а серед небагатьох окремо взятих декласованих психічно хворих елементів, які не складають особливої загрози широким масам фізично і морально здорового радянського суспільства.
- Молодець! - сказав Полковник і навіть вийшов з-за столу. - Я не відкидаю, що наш убитий колов собі яку-небудь гидоту. Більше того - згоден припустити, що це був відвар макової соломки. Але! Він робив це не тому, що не знайшов свого місця в житті, а з зовсім інших причин.
- Святі слова, товаришу полковник, - підхопив я. - У нас усі знаходять своє місце в житті: хто в Політбюро, хто за верстатом, а хто на нарах. Але без місця ніхто не залишається. Це суперечить нашому способу життя. І Кримінальному кодексу теж. Це у них проста французька людина може роками тинятися понад Сеною і спати під мостами в будь-яку пору року. А у нас дільничний інспектор уже через місяць відправить цього туриста або до центру зайнятості, або на «велику хімію».
Полковник замислився: прийняти йому цю гру чи вибухнути і послати мене якомога далі? Нарешті вирішив поберегти власні нерви.
- Ну, може, Сирота, ти й перебільшуєш трошки, але мені, як Вовочці у тому анекдоті, подобається хід твоїх думок. Припустимо, що цей хлопець під час служби у Туркво або важко захворів, або навіть втрапив під операцію. Одержував знеболююче і це йому сподобалося. Так сподобалося, що почав шукати ці ліки, але вже для задоволення. А оскільки без круглої печатки у нас їх навіть у аптеках не продають, почав вдовольнятися всілякою там гидотою. От тільки - яке відношення це має до його вбивства? Наскільки я знаю, у нас за шклянку макового відвару горлянки один одному ще не ріжуть.
Тут Полковник зрозумів, що він ляпнув зайвого, і вирішив негайно змінити тему:
- З агентурою треба працювати, товаришу капітан, з агентурою. Тоді і слідчі версії будуть, як у людей. А не як у книжках про цих, як їх… «знатоків».
- З агентурою кепсько, товаришу полковник. Начфін каже - платити нічим. Каже - всі асигнування замполіт реквізував на банкет на честь приїзду заступника Щолокова, генерала Черненка.
- То не його ініціатива. Йому самому з міськкому партії вказівку дали. Брат у нашого Черненка - знаєте, хто? Костянтин Устинович, секретар ЦК по оргпитанням і права рука Генерального. Не сьогодні-завтра в Політбюро введуть.
- До чого там міськком партії, товаришу полковник! Ви що, не знаєте, що наш комісар мріє лівою різьбою в Академію МВС пролізти? Педінституту і вечірнього університету марксизму-ленінізму йому замало, так він на наші з вами гроші московських генералів споює. Ну ясна річ, кого йому ще поїти? Академія якраз генералу Черненку підлягає напряму. То з ким іще гуляти?
Полковник хотів додати щось і від себе, але вчасно пригадав, що йдеться не про якогось там простого дурня, котрих і в міліції вистачає, а про офіційного представника КПРС у правоохоронних органах. Тому обмежився однією-єдиною фразою:
- Капітан Сирота, ідіть і без убивці на очі мені не втрапляйте.
От куди подітися бідному старшому інспектору карного розшуку після таких напутніх слів? Тільки до Старого.
Той навіть нічого не питав. Лише поцікавився:
- Я ж тобі казав: не ляпай начальству заборонених слів, а ти таки ляпнув?
- Було. Неправильну тактику обрав. Мене колись в університеті на кафедрі історії партії один доцент учив: є, каже, три способи реакції підлеглого на критику керівництва. Найдурніший - відгавкуватися. Наймудріший - мовчати. Найефективніший - дякувати за науку.
- І що?
- Відгавкувався.
- То пішли перекуримо.
Я здивовано глянув на Старого, оскільки він досі спокійнісінько чадів у своєму кабінеті, не звертаючи уваги на жалібні натяки пожежних і грізні реляції начальства. А тут раптом така пропозиція!
Ми вийшли в коридор, зашилися у найглухіший куток біля вікна і Старий стишеним голосом пояснив:
- Щось не вірю я останнім часом цим телефонам: чи вони у нас для розмов, чи ще для чогось. Є певні підозри. Але не будемо відволікатися. Ти знаєш, чому наше начальство на саме слово “наркотики” реагує, як динаміт на детонатор?
- Маєте на увазі історію з Ве-Ве-молодшим? Так казали, що він вилікувався.
- Мало що казали. Он Хрущов комунізм обіцяв через двадцять років. П’ятнадцять пройшло, а де він?
- Хто, комунізм? Там, де й Хрущов.
Від автора: Ве-Ве-молодший - син всесильного тоді Ве-Ве-старшого, себто Щербицького. Важко сказати, чи він сам призвичаївся спочатку до алкоголю, а потім і до наркотиків, чи хтось «допоміг» - аби тримати батька на надійному гачку. В історії радянських спецслужб ще й не таким не гребували. Ті, хто особисто знав Валерія Володимировича, згадують про нього як про загалом непогану людину, котра час від часу намагалася боротися зі своєю бідою. Та завжди знаходилися «доброзичливці», які, попри найсуворіші заборони батька, діставали коли пляшку, а коли й «дозу». Зрештою, Ве-Ве-молодший помер невдовзі після відставки і смерті Ве-Ве-старшого. Розповідають, що водій таксі, в якому він, геть п’яний, їхав додому, брутально викинув його з машини. Валерій Володимирович начебто вдарився головою об асфальт і втратив свідомість. Була вже ніч, поодинокі перехожі обминали його, не звертаючи уваги - подумаєш, дивина, п’яниця на тротуарі спить. Отак він і помер - за кілька метрів від під’їзду свого будинку.
Що ж до обіцянки Микити Хрущова побудувати комунізм до 1980-го року, то він не просто ляпнув її з високої трибуни позачергового з’їзду КПРС, а й записав її до програми партії. Природно, що в 1980-му році вже не було з кого питати: а де ж це він, той комунізм, під чиїм столом ховається? Леонід Ілліч Брежнєв ефективно позбувся не лише тих, кого привів до влади його попередник, а й тих, хто допоміг самому Брежнєву стати комуністичним царем радянської імперії. А простій радянській людині компартійні вожді, здається, вже після того, як чорнобровий генсек натяг копита, пообіцяли синицю в руках у вигляді окремої квартири кожній сім’ї. Але до двохтисячного року. Що ми одержали в двохтисячному році? Це вже навіть наймолодші наші читачі пам’ятають.