159550.fb2 В Багдаді все спокійно - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 16

В Багдаді все спокійно - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 16

14.

Олекса Сирота:

Наступного дня я переконався, що приказку: «Ніколи не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні» вигадали насправді мудрі люди. Недійшлого медика вбили максимум через півгодини після того, як я від нього пішов. Труп, щоправда, віднайшли лише вранці - батьки, які після чергової сварки з роз’їздами зійшлися знов аби місяць ніжитися на одному з кавказьких курортів.

Те, що колишнього фельдшера вбив кореєць, я не мав сумніву. Щоправда, цього разу до ножа-багнета не дійшло. Після характерного, як і в двох попередніх випадках, удару ногою жертва юнацьких ілюзій і сильного сп’яніння в падінні зіткнулася головою з ребром чавунної батареї. Тож додаткового звірства не знадобилося. Вбивця старанно обшукав квартиру і зник, не полишивши після себе жодного сліду - за винятком синяка у формі півмісяця на лобі загиблого.

Тому замість формального допиту свідка в Управі мені довелося детально розпитувати його згорьовану матір на кухні їхньої квартири.

- Ви пам’ятаєте, як тижні зо три тому до вашого сина приходив у гості колишній однополчанин?

- А це має якесь відношення до вбивства?

- Боюсь, що так.

- До нього після армії практично ніхто не приходив. Це колись компанії сиділи до самого ранку, як він ще вчився в медінституті, а зараз - наче вимерли… пробачте…

- Розумію. То приходив такий хлопчина - десь середнього зросту, худорлявий, волосся русяве, коротко обстрижений, обличчя продовгувате, невиразне?

- Був такий. Він ще весь час носом шморгав, хоча не застуджений.

Я ледь не вигукнув: є! Шморгання носом за відсутності шмарклів - то перша ознака хронічного наркомана. Спокійно - зараз уточнимо:

- Шморгав носом, кажете? А губи не облизував?

- Облизував. Я ще подумала, що у нього якась застуда і спеціально вийшла на кухню. Бо в моєму віці підчепити інфекцію - самі розумієте.

- Як ваш син його зустрів?

- Нормально. Навіть обійняв. Потім запросив до своєї кімнати. Вони там розмовляли, каву пили. Син двічі варив.

- Не сперечалися? - поцікавився я, ледь стримавши бажання попросити, щоб каву зварили й мені.

- Ні, що ви! Спокійно говорили. У нас стінка тонка, колись взагалі одна велика кімната була з кухнею. А потім ми тут усе переробили - на двокімнатну. Аби у сина свій куток був.

- Довго вони сиділи? Годину, дві, три?…

- Годину. Може трохи більше. Я ж казала - син двічі каву варив. Потім він провів гостя, але недалеко, бо повернувся хвилин за п’ять.

- Той однополчанин щось із собою приносив, не пам’ятаєте? Скажімо, алкоголь чи цукерки?

Матір витерла сльози, важко зітхнула:

- Не пам’ятаю. Слово честі. Син на дзвінок виходив, а не я. От коли виходив - точно в руках нічого не було. Бо я за ними двері зачиняла.

Встромилися експерти:

- Капітане, ми закінчили. Якщо тобі потрібен жмур, то дивись. А ні - то ми його на Оранжерейну потарабанили.

Я взяв до рук те, що було ближче - порожню склянку - і щосили пожбурив її в циніків, але з таким розрахунком, щоб втрапити не в лоб, а в лутку. Подіяло:

- Вибачаємось. Знаєте - робота дурна, замоталися. Вибачаємось…

- Згиньте, гицелі! Пришліть санітарів, нехай винесуть покійного максимально обережно. А ви поки що цікавих на сходах і в дворі розженіть. У людей горе, а вони тут цирк на дроті влаштовують.

Мій наказ виконали без жодного заперечення і негайно. Я допоміг матері вбитого підвестись і з максимальною делікатністю, тримаючи її під лікоть, відпровадив до кімнати. Про її єдиного коханого сина нагадував лише грубий обрис крейдою, зроблений експертами на паркеті.

Спіймав себе на думці: це добре, що він йому горло не перерізав. Бо жінка зомліла б і мав би я замість свідчень виключно зайві клопоти з викликом «швидкої».

- Розумію, що вам зараз дуже важко. Але нам обом залежить аби ми якомога швидше упіймали того, хто це зробив.

Господи, яка дурня, але нічого іншого за сто років криміналістики так і не придумали. Ну не вміємо ми, менти, втішати людей, не наш це профіль!

- Я вас дуже прошу, будь ласка, подивіться уважно: з кімнати нічого не пропало?

Жінка, витираючи час від часу сльози, крок за кроком обійшла, як вона сама казала, синів закуток. Механічно піднімала якісь дрібнички, що лежали на підлозі і ставила їх на місце. Я терпляче чекав. Нарешті матір повернулася до мене і показала рукою:

- Отут за шафою стояв кульок. Його немає.

- Який кульок? З чим?

- З кавою. Банки з кавою. Може, меленою, може розчинною - не звернула увагу, бо тільки кришки було видно. Чотири штуки, я запам’ятала. Сказала синові, що, може їх у буфет поставити чи на кухню, а він мені: то не моє, передати попросили. Зайдуть люди. У них у місті навіть жолудевої кави немає.

- Кажете, кульок? Отут, між шафою і стінкою стояв? Як він виглядав?

- Там ця співачка, як її… зараз… Разіна, здається.

- А може - Пугачова? Котра про Арлекіно співає?

- Може й Пугачова. Для мене вся естрада на Клавдії Шульженко закінчилася. Та й то - доки вона в штанах на телебачення не вилізла…

І вона знову заплакала. Я терпляче перечекав і поставив останнє запитання:

- Пригадайте, коли ви востаннє бачили цей кульок? То дуже важливо.

- Ви вважаєте, він якось пов’язаний?…

- Все може бути.

- Не пам’ятаю. Що він там стояв - це правда. А що з ним далі було? Пробачте, поняття не маю. Був - і нема. Як і сина…

Від автора: історія, про яку згадала матір убитого фельдшера, для тих часів була дуже характерною. І зрозумілою нашим ровесникам. Однак для молодих читачів потребує окремого пояснення.

Якось Клавдію Шульженко, нашу землячку-харків’янку, народну артистку СРСР, культову в кращому розумінні цього слова естрадну співачку запросили на тодішнє Центральне телебаченні (нині ОРТ) записати фонограму пісень для майбутньої телепередачі. Тоді це робили через недосконалість студійної техніки, а нині продовжують - через відсутність вокальних даних сучасних «звіздюльок».

Клавдія Іванівна того дня почувалася кепсько - докучала сильна застуда. Тому вона зодягла теплого светра і жіночі брюки. Оскільки йшлося виключно про запис фонограми. Однак якась наволоч із тодішнього телекерівництва, здається, навіть сама товаришка Крендель, шеф музичного мовлення наказала не лише записати звук, а й потай від співачки відзняти все на відео, змонтувати і видати в ефір як окрему програму. Звісно, запитати дозволу на таку авантюру чи бодай повідомити Шульженко про час виходу в ефір нікому й не спало на думку.

А тепер уявіть собі шок уже немолодої жінки, коли вона побачила себе на екрані зодягнену по-домашньому, без гриму, нормальної зачіски та ще й з сопливим носом, який довелося увесь час витирати. Але це була, як з’ясувалося, лише прелюдія. Бо невдовзі у най-найвищі радянські і партійні інстанції пішли тисячі розгніваних листів і телеграм від ветеранів війни. Вони обурилися, що - цитуємо - «з’явившись на екрані в непристойному вигляді, а саме в штанах і светрі замість строгого концертного плаття, громадянка Шульженко плюнула в душу мільйонам радянських людей, образила їх кращі почуття і вчинила наругу над святим подвигом радянського народу-переможця у Великій Вітчизняній Війні!»

Я не перебільшую, я лише цитую. Розлючені ветерани вимагали негайно позбавити Шульженко всіх звань, нагород, заборонити їй виступати і віддати до суду за блюзнірство над образом радянської жінки, а саме - виступ у штанах! Найзапопадливіші від імені 20 мільйонів загиблих на війні вимагали… публічної страти співачки. І все це - через вельми скромні, навіть не в обтяжку, жіночі брюки.

Від нервового потрясіння Клавдія Іванівна так уже й не отямилася. Вона практично перестала виступати на публіці і навіть не виходила з дому. Бо деякі божевільні ревнителі радянської моральності ночували у неї в під’їзді - аби особисто розправитися і т.д. і т.ін.

Жоден паскудник з Центрального Телебачення і не подумав бодай приватно вибачитися перед видатною співачкою. Вона так і відійшла - з почуттям гіркоти за незаслужену образу.

Олекса Сирота:

Мені не довелося напружувати свої звивини аби віднайти кілька неказенних слів співчуття і вибачення, бо зі сходів долинуло навіть не тупотіння, а класичний галоп: хтось біг вгору, перестрибуючи через сходинку, а то й через дві. Бабахнули двері, в кімнату влетів Полкан з - небачена річ, перекошеним галстуком! - і загорлав з порогу, не звертаючи уваги на присутність жінки:

- Сирота! Ідіот! Олігофрен! Лошак кастрований! Чим ти думав? Офіціант!

Я не образився. Я все зрозумів. Я тільки вигукнув:

- І двірничка на Руданського! Бігом!

І тільки тут Полкан помітив заплакану жінку:

- Мадам, вибачайте! Надалі - мовчання. Сирота, в машину!

Доки ми домчали до ресторану «Динамо», я зрозумів, що наш Полкан процитував фінальну фразу з шекспірівського «Гамлета». Нічого собі! Але розмірковувати про таємниці глибин ерудиції мого Полковника мені не довелося. Начальник влетів до ресторану, як Тунгуський метеорит у незайману тайгу.

- Знайшли? Видзвонили? Де він? Я ж казав: на таксі і негайно!

Прицюцюрений метрдотель дрижав, мов осиковий листок:

- Товаришу… е-е-е… полковник! У нас сьогодні перезміна… він мав вийти ще о восьмій, але не вийшов. У нього немає телефону, але як що, то він дзвонить від сусідів.

- Коротше, Скліфосовський! - ревонув Полкан. - Людей посилали?

- Особисто їздив! На власному транспорті. З профоргом. На стук і дзвінки не відповідає. Сусіди не бачили його вже три дні.

- Може, поїхав куди і затримався?

- Такого з ним раніше не бувало. Він дзвонив ще за добу до зміни. Доповідав, що він є і все гаразд. Не повірите - він навіть з відпустки раніше виходив. Взірцевий працівник!

Полковник мовчки озирнувся на всі боки, потім важко сів на стілець і буркнув:

- Сирота, у нас у розшуку не один, а два кастрованих лошаки. Ти і я. Але вини на себе не бери. Твоя справа - бігати, а моя - думати. А вийшло, як бачиш, навпаки. Поїхали додому. Подзвониш у райвідділ, хай візьмуть слюсаря, відчинять двері. Ну там - поняті, дільничний, двірничка… стоп! Ти щось мені про двірничку кричав - це котру?

- Ту, що з Руданського. У якої судимостей більше, ніж у сільського Сірка бліх. Боюся, вона нам збрехала, що не бачила корейця.

- То чого ти стоїш, як той… не скажу, де! Кулею на Сирець!

- Вже, товаришу полковник!

- Що вже, Сирота? Я вже не полковник, а ти вже не капітан?

- Поки що ні. Сподіваюсь. Уже ніхто нікуди не біжить.

- Думаєш?

- Хоч це й не моя справа, як ви зволили висловитись, але ризикну поставити свою місячну зарплату проти вашої, що кореєць і тут нас випередив.

Полковник відмовився битися зі мною об заклад - і правильно зробив. Хитро… мудра двірничка з вулиці Руданського вже чекала в морзі на Оранжерейній аби скласти компанію нашому екс-медику. Вбивця, вочевидь, перебував у стані чорного гумору, бо насадив заслужену рецидивістку республіки на держак від мітли. Природно, що в «гостинці» ніхто нічого не бачив, не чув і навіть не підозрював.

Щоб не забути: офіціанта ми так і не знайшли. Хоча й прочесали одну шосту частину земної кулі - від Калінінграду до порту Находка через Кушку і Улан-Уде. Здимів, зник, випарувався, щез, пропав - як булька на воді. А головне - жодних слідів.

На моє і Полковникове превелике здивування здирати з нас погони ніхто не став. І на килим не викликали, вочевидь, збагнувши, що запопадливість, особливо з боку непрофесіоналів, шкодить справі. Нарешті!

Генерал дав нам усім віддихатись і перекурити. А я навіть встиг перескочити до «цариці Тамари» на велику чашку справжньої подвійної кави. Кавова господиня все зрозуміла, бо, дочекавшись, коли переведу подих, поцікавилася:

- Олексо, я бачу, у тебе справи кепські. Може, я чоловіка попрошу тобі допомогти? Ти знаєш, він колишній боксер, на додачу однорукий. Але у нього є друзі, у котрих усе гаразд - і з руками, і з головами.

- Ви маєте на увазі спортивне товариство «Динамо»?

- Ні, дурнику, «Трудові резерви».

- Здогадуюсь, але спасибі. Поки що. У мене є позаштатні експерти.

- Ну дивись, щоб потім не жалкував.

- Жалкувати не буду, але пропозицію запам’ятаю.

- Не проґав!