Олекса Сирота:
Посиділи ми зі Старим у Генерала, поговорили і розійшлись - чекати на наступні дії корейця. А той, гад азійський, накидав нам висяків і зачаївся. Ніяких тобі навіть натяків. Ну хіба що наркомани трішки притихли. Бо чутка про комсомолку серед них, звісно, пройшла. Але то вже не стільки заслуга корейця, як наша.
Та от одного дня сиджу, нікого не чіпаю, закриваю якусь нудну, як собача пісня, слідчу справу про «вдоволення статевої пристрасті збоченим способом шляхом заглядання у вікна жіночої консультації Шевченківської районної поліклініки по вулиці Мельникова 6-а», яку мені підсунули аби розвантажити хлопців із «сексуальної» бригади. Аж тут дзвінок. Від Полкана.
- Сирота, ти що робиш?
- Та тут одного заглядача у вікна під статтю оформлюю.
- Відставити! Генерал наказав терміново підкинути тобі ще одну справу. Аби ти не зациклювався на своєму азіатові. Це те, що ти любиш: твої кохані цапидла з Шевченківського райвідділу вхопилися самі розмотувати, все, що могли, спартачили, та ще й, як каже наш замполіт, зганьбили честь київської міліції. Тож виручай.
- Єсть! - виручати. А що, хтось із потерпілих уже накапав і дуже високо?
- Поки що нашому Міністру. Добре, що не в цека, але боюсь, це лише питання часу. Народ вимагає не тільки хліба, а й крові і видовищ.
- Ясна річ! Так кого вбили?
- А ти звідки знаєш, що вбили?
- А що ще змушує громадськість ломитися в усі двері і вимагати крові? Звісно, чиясь кров.
- Розумний ти у нас.
- А у мене вся рідня така.
- Добре, пожартували - і до справи.
- Куди їхати - в район чи до підвідділу?
- Сирота, мені доповідали, що ти обожнюєш влаштовувати махновські нальоти на райвідділи і підвідділи. І кажуть, навіть зі стріляниною!
- Брехня і наклеп, товаришу полковник! На кактуси саджав, але щоб стріляти? Це все замполіт вигадує.
- Відставити! Їхати нікуди не треба, слідча справа вже у нас разом із тим, хто її спартачив. Зараз він тобі її принесе. Тільки, Сирота, у нас усе ж таки не свайба, а міліція. Без бійки, будь ласка. Я, принаймні, не замовляв.
За той час, що райвіддільський партач спускався з поверху, де сиділо начальство, на мій, нормальна людина могла пішки перескочити з Управи до Володимирського собору, поставити там свічку, помолитись і без поспіху, знову ж таки, на своїх двох повернутися в наш затишний будиночок на Богдана. Але радянський міліціонер, як відомо, до церкви не ходить і навіть хрестити власних дітей доручає несвідомій безпартійній тещі та й то у церкві за сто ке-ме від місця служби. Здогадуюся, що насправді мужика умовляли приблизно в такий спосіб: «Не бійся, капітан Сирота тебе не з’їсть. Насправді він не такий страшний, як про нього на районах розказують».
Нарешті ганьбу офіцерського корпусу МВС силоміць притягли до мого кабінетику і увіпхнули в двері. Він, як писали Ільф і Петров, не увійшов, а впав, прикриваючись, мов щитом, течкою зі слідчою справою. Я не став бити лежачого. Лише вказав йому на стілець, забрав у нього документи і почав вивчати. Під номером першим замість опису місця злочину з план-схемою і фотографіями чомусь фігурувала характеристика, видерта з особової справи - подання на присвоєння убієнній звання кращої за професією за результатами соцзмагання і міського конкурсу, проведеного там-то і тими-то, тоді-то і з такими от результатами. Ключові слова: «медична сестра».
- На що змагалися? - запитав я у колеги. - На швидкість, точність і глибину втикання шприца в дупу?
Райвіддільський капітан розвів руками:
- Не знаю. Не був. Головне, що перемогла - і її підвищили до старшої.
- Що то руки не дрижать, капітане! Вчіться! Бо тут у деяких райвідділах не те що клістир самі собі вже не можуть увіткнути, такі пузяки наїли, а повз чарку наливають.
- Це не у нас, це на Борщагівці. У них там у приватному секторі у кожній хаті самогон женуть. Не встигають вилучать і знищувать.
Я не став уточнювати, в який саме спосіб борщагівські лягаві знищують вилучений алкоголь, бо мою увагу привернув останній абзац характеристики. Після стандартних: «…користується авторитетом, постійно підвищує, морально витримана…» сповіщалося: «Рекомендована до вступу в кандидати у члени КПРС».
- Встигли прийняти - чи померла безпартійною?
- Не встигли, тільки на чергу за анкетою поставили.
Від автора: вже якось забувається, що чималу частину свого життя проста радянська людина проводила в чергах. Це починалося ще до її народження, коли майбутній громадянин чи громадянка в утробі матері висиджували довжелезні черги в жіночій консультації. Після народження, ще в пелюшках ловили дрижаки в черзі на молочну кухню, а потім… ой, краще не згадувати! Та з-поміж усього цього маразматичного ідіотизму соціалістичної доби наймаразматичнішою була черга на вступ до партії. Бо вона складалася з кількох етапів. Спочатку треба було дочекатися своєї черги на вступ у так званий резерв, потім уже в резерві вистояти чергу - часом і по кілька років - на одержання анкети для вступу у кандидати в члени КПРС. Потім чекали виклику на парткомісію, партійні збори, ще одну парткомісію. Були черги пільгові, передусім для військових і робітничого класу, були спеціальні - для інтелігенції. Цих витримували в чеканні якомога довше. Особливим рішенням вищих органів людину могли пропустити поза чергою… в черговій черзі… ідіотизм! Всі це знали, але терпіли. І мовчали. Бо недаремно ота сама проста радянська людина відверто називала партквиток «хлібною карткою». Без нього годі було мріяти і про кар’єру, і про хоч якесь нормальне життя.
Символічно, що останньою чергою, до якої втрапляв житель столиці УРСР, була черга… на спалення в крематорії (див. наш роман «Непосидючі покійнички»). Бо і там виробничі потужності відставали від реальних потреб.
Олекса Сирота:
Під характеристикою на вбиту старшу медсестру лежало її велике фото, здерте, як я зрозумів, з дошки пошани. Хороша конячка! З-під накрохмаленого білого халату рветься на волю такий видатний бюст, що ніякий Зимовий палац перед цим тараном не встояв би. Погляд теж не заохочував до серйозних намірів.
Я пригадав свою останню невдачу на особистому фронті і гірко зітхнув. Так, цю фактуру самою тільки «Варшавською мелодією» не проймеш.
- Ви про що зітхаєте? - поцікавився колега. - Про оцю от?
- А про що ж іще? Тут, друже мій, як у тому анекдоті: треба не просто добре вчитися, а дуже добре.
- Зрозумів. Правду кажете. Мені один свідок ляпнув спересердя - і без протоколу. Але чесно. Я, каже, щоб із цією курвою виспатися, мусив кандидатську дисертацію захистити.
- Це він даремно, капітане. І наука збагатилась, і свідкові добре. Чого це він раптом скаржитися здумав?
- А ви у нього самі поцікавтеся. Він по цій справі у нас офіційно проходить.
- Обов’язково поцікавлюсь. Для підвищення, так би мовити, кваліфікації. Слухай, капітане, облом мені цю дурню читати. Кажи одразу: хто за твоєю версією дівку вбив?
- Не просто вбив, а спочатку побив, потім зґвалтував, потім порізав, а вже потім добив.
- Ні-і-ічого собі! Розвели у вас там на районі Сицилію. Чи Чикаго, точно не пам’ятаю.
- Жартуєте, товаришу Сирота, жартуєте. А ви гляньте фотографії, то одразу розхочеться.
Я витрусив знімки з великого чорного конверта, розклав їх на столі - і справді, гумористичний настрій вивітрився миттю. Тому для початку я зняв трубку і подзвонив у Павлівську своєму другові Борису. На відміну від мене його на жарти ще тягло. Бо замість «Алло!» чи «Слухаю!» він ляпнув у трубку:
- Зиґмунд Фрейд слухає!
- Це майор Пронін. Як у вас справи, доктор? Еротичні сни не мучать?
- А чому вони повинні мучити? Навпаки - повний кайф…
- Не вихваляйся!
- Не буду. Ні, Олексо, у нас тут, як у Багдаді - все спокійно.
- Ти коли додому йдеш? Вже зараз?… геніально! Тоді зазирни до мене. Багдаду не обіцяю, хоча - хто зна. Перепустку замовлю.
Поклав трубку, передзвонив черговому на вході, потому звернувся до колеги:
- Слухай уважно: начальство натякнуло, щоб я усі твої версії скрутив у трубочку, встромив тобі, сам знаєш, куди - і підпалив. У тебе сірники є? Бо мої закінчились.
- Н-н-ні… у мене запальничка…
- Ну то тримай напоготові, а ми з тобою зараз попрацюємо по-справжньому. Ти на місці злочину сам був чи по фотографіям слідство вів?
Капітан із червоного став білим, ковтнув слину і, вже не заїкаючись, пояснив:
- У нас на районах такого не буває, щоб один виїжджав, а інший розкручував. Я туди під’їхав ще
- Звідки така оперативність? Рекомендацію в партію відвозив?
- Ні, коли вона зранку на зміну не вийшла, з клініки одразу нам подзвонили, ну я з дільничним на черговій машині - вперед!
- Чекай, хто не вийшов на роботу? Медсестра? Та нехай навіть старша. Вона там що - за головного лікаря чи провідного хірурга? З якого квасу такий ґвалт?
- Люди різне про це говорять. Але стривожилися.
- Підстави давай, підстави! Люди говорять… забули! Іншим разом.
- Розумієте, за всі роки вона навіть на хвилину не запізнилася. Тому й кинулися. Про академіка може б не турбувалися, зачекали б, як мінімум добу. Бо йому можна. Ну, одне слово, ми приїхали, подзвонили. А там - ні шелесь. Постукали… потім кулаками, аж сусіди повискакували. Кажуть, учора після роботи з молодим чоловіком зайшла, потім музика пограла, потім тихо стало…
- Довго музика грала?
- О пів на одинадцяту вимкнули. Тож все по закону.
- Отже, двері ви виламали…
- Довелося. Ну, ясно, все оформили: слюсар з ЖЕКу, двірничка, поняті, трохи помучилися, бо замки імпортні. А потім - оце от, що ви бачите на фото.
- І крім трупу, як я розумію, в квартирі більше нікого не було. Як отой таємничий молодий чоловік виходив, ніхто, звісно, не бачив.
- А чого таємничий? Ми його швидко встановили і затримали. Він, щоправда, поки що не колеться, але як усвідомить, що йому світить, то заспіває. Ну, ми так вважали…
- Вважали? А тепер не вважаєте?
- Після того, як Генерал сказав, що ми мудаки і цапидла безрогі, то вже ні.
- Гм-м-м… З яких це пір наш Генерал став таким делікатним?
- А вас він хіба не так обзиває?
- Як заробимо, так і обізве. Добре, не проймайся. На сьогодні досить. Я матеріали подивлюся, завтра рано під’їдемо до підозрюваного в ізолятор, допитаємо, потім ще раз пройдемося по свідкам. Може якось і вигребемо. В лайні і проти вітру.
- То мене не виженуть?
- Знаєш, друже, я не люблю, коли мені спихують чужі справи. Але це, здається, був саме той випадок, коли ти мав з порогу розвернутися і викликати нас, міських. Труп, сподіваюся, ще в морзі?
- Так, але колектив нас уже тисне щодо похорону. І родичі з’їхалися.
- Чекай, а вона що - не київська? Бо ти її анкетні дані чорти куди запхнув.
- Починала як ліміта з-під Бердичева, прописалася в гуртожитку, а оце недавно купила кооператив однокімнатний. Тільки й встигла, що новосілля справити.
- Не пощастило… слухай, доки я розкопаю тут у твоїх завалах акти експертизи… під нігтями у неї сліди крові чи шкіри вбивці були?
- А він, товаришу капітан, їй пальці відрубав і чомусь забрав із собою.
- Чомусь! Навіщо?
- Ну… щоб утруднити ідентифікацію потерпілої… Господи!
Колега вхопився за голову і хіба що не завив. Я втішив його, як міг.
- Тепер ти розумієш, чому тебе Генерал нехорошими словами обізвав? Яка ідентифікація? Ви ж її не голу в лісі без документів і без голови знайшли, а у власній хаті. А до речі, щодо голови - забив ти і мені мізки. Ви не цікавилися, де вона гроші на кооператив узяла? Зарплата навіть у старшої медсестри - не дуже… як тобі така версія? Позичила гроші на кооператив і відмовилася віддавати. От жаднюга її спересердя і порішив.
- Не знаю, не думав.
- Отож і не знаєш, що не думаєш. А до речі, квартира у Києві - це теж мотивчик. Я вже не кажу про вбивство з ревнощів. Це взагалі класика.
- А хто її приревнував?
- Кажеш, вона з-під Бердичева? Міг бути якийсь сільський «ухажор», з яким вона лапалася ще в піонерському таборі. А потім відмовила, бо вона тепер «у городі», а він у колгоспі волам хвости крутить… волів, щоправда, вже немає, а от що крутити, знайдеться.
- То це стільки мотивів?
- Ой, хлопче, вчити тебе та вчити. Бо такі, як ти, повинні трусити самогон, ганяти хуліганів на танцях, а головне - ні в якому разі не братися за те, чого не вміють. До речі, ключі від її квартири - де?
- Там у справі, в білому конвертику. Ой ні, забув, вони ж у мене в кишені… ось!
- Добре, що не загубив. Або зі своїми не переплутав. Ти туди сам більше не заходив?
- Та ви що, там такий жах! Кров навіть на стелі.
- Ну тоді йди, нервовий, іди, іди… додому. А мені думати треба.
За кілька хвилин по тому, як міліцейське нещастя потеліпалося на свій район, прийшов Борис. Вигнав мене з-за столу, розсівся там і звелів:
- Вари каву - і розказуй! А як є що показати, викладай на стіл.
Я простяг йому пачку фотографій, Борис глянув на першу, гмикнув, протер окуляри, потім прилаштував настільну лампу з саморобним абажуром так, щоб краще було видно, уважно переглянув усі знімки, частину відсунув вбік, решту розклав на столі.
- Лупа у тебе є, Шерлок Холмс?
- Ліва горішня шухляда.
За кілька хвилин мій друг відклав лупу, згорнув усі знімки вбік і взяв до рук чашку з подвійною кавою.
- Покійниця ще в морзі чи ви її вже?… Як оту бідолашну наркоманку з Русанівських садів?
- А ти звідки знаєш?
- У лікарів і наркоманів своя розвідка. Не гірша за вашу. Бо хворі нам довіряють, а вам - не дуже. Хоча у нас, що клятва Гіппократа, що присяга радянського міліціонера - один ікс. Разом з ігреком. До речі, у тої, що на садах знайшли, секс перед смертю чи після неї був?
- А хто це скаже? Зовнішніх ознак прозектор не зафіксував, але у розпал огляду вломилися батьки покійної і труповози з Ліксанупру.
- Зате у цьому випадку вбивця, здається, розписався на всьому, що міг. Віртуоз!
- Оригінал ще в морзі. Якщо хочеш, можеш глянути.
- Дуже бажано.
- Що, самої лише польської енциклопедії сексу на разі не вистачає?
Борис зиркнув на мене поверх чашки і окулярів, саме так, як він дивився на своїх невиліковних пацієнтів, допив каву і лише тоді пояснив:
- Я можу помилитися, бо досі аналогічних фотографій не бачив. Тільки малюнки, зроблені на підставі опису очевидця. Але поки що психосексуальних збочень я не бачу. Звісно, якщо не вважати безкарну жорстокість психічним вивертом. Втім, це не та жорстокість, до якої і ти, і я звикли на наших службах. Труп зараз на Оранжерейній? Чого мовчиш?
- Розгубився. Думаю, як усе те, що ти сказав, подати нашому Генералові в доступній для його розуміння формі. Про замполіта вже не заїкаюсь. Йому ж потрібно буде запевнити рідну партію, що в Багдаді все спокійно… А, так, труп у морзі на Оранжерейній.
- То добре. Можу перескочити з роботи в свою законну обідню перерву.
- Ти про малюнки казав. Де ти їх бачив?
- В одній книжці.
- А Генералові її можна показати? Для переконливості.
- Те, що я цю книжку читав, ще не означає, що вона у мене є. Але навіть якби була, я б її Генералу не показував.
- Чому? Сподіваюся, що це не порно. Ти ж сам сказав, що то не ті збочення.
- Ні, суто наукове дослідження. Але є дві причини. По-перше, книжка англійською мовою, видана ще в сороковому році. Та суть не в цьому, Генералові не текст, а ілюстрації потрібні.
- А друга причина?
- Книга називається «Історія тортур» і є там два розділи. Перший, якщо мене не зраджує пам’ять, «Звірства більшовиків» - мається на увазі ВЧК-НКВС-КДБ - а другий розділ: «Звірства китайських комуністів».
- Ні-і-ічого собі!
- Це ще не все. Решта розділів називаються так: «Тортури і дикунів і первісних людей», «Тортури в давній Греції і Римі», «Тортури інквізиції». Різні часи, різні країни, але спільне ключове слово: тор-ту-ри. І тільки щодо радянських більшовиків і китайських комуністів вживається інше визначення - звірства.
- Ти правий. Генералові навіть натякати на цю книжку не варто. Але! Малюнки принаймні описати можна.
- І як ти це зробиш? На пальцях?
- Пошлюсь на закриту медичну інформацію, не згадуючи про чекістів і китайців.
- На жаль, і без китайців не обійдешся.
- Ну, із ними якось дамо раду. Тим більше, що ми вже не «брати навік», а десь навіть «ймовірні противники». До речі, книжку, я так здогадуюсь, ти не в бібліотеці брав?
- Її там навіть у закритому фонді немає. Дали на кілька днів нелегальну фотокопію.
Від автора: Борис мав на увазі книгу британського історика, соціолога і антрополога Джорджа Рейлі Скотта (1886-1957 рр.), яка вийшла у 1940-му році в Лондоні, була перекладена на всі основні мови світу і багато разів перевидавалася. Проте в Радянському Союзі практично всі наукові праці Дж.Скотта були заборонені. Навіть таке безневинне дослідження, як «Історія проституції з найдавніших часів до наших днів». Будь-яке посилання на світової слави вченого розцінювалося радянськими ідеологами як факт зловмисної антикомуністичної диверсії.
«Історія тортур» у російському перекладі вийшла в Москві лише в 2002-му році і одразу стала бібліографічною рідкістю.