Олекса Сирота:
Так сталося, що у Бориса був вільний вечір, а в Управі - незадіяний черговий «бобік». Тому службовий транспорт не лише завіз нас обох на Оранжерейну, а навіть зачекав там, щоб потім підкинути додому.
Черговий санітар спочатку неприязно зустрів нас ще з порогу, мовляв, трупам усе одно, а от живі мусять увечері відповідати, а не шастати по моргам. Та дізнавшись, про що йдеться, несподівано зрадів:
- Ну, слава Богу! Може хоч ви нашого студента від «діда Лук’яна» визволите.
- Якого студента?
- Ну, нашого. У нас він тут працював санітаром. А тепер ці придурки, звиняюсь, ваші товариші з міліції його під розстрільну статтю підводять.
- Підозрюваного маєте на увазі? То він санітар чи студент?
- Так вдень він студент, у медичному. А після лекцій і на вихідні у нас підробляє. Батько помер, мама хворіє, а на стипендію хіба проживеш? Навіть на ліки не вистачить.
- Нормальний хлопець?
- На всі сто! Робота у нас, знаєте, яка? А він не скиглить, тільки пре плуга.
- Про плуга треба запам’ятати. Десь використаю. Добре, показуй, що там із медсестричкою содіяли. Бо фотографії фотографіями, а власні очі - то власні очі. Особливо, як не у Сірка позичені.
- Та Господи! Дивіться хоч до ранку! Бо той мент, що її сюди привіз, навіть до сортиру не добіг. Пів коридору обробив. Студент ще за ним прибрав - і така от подяка.
Санітар провів нас досередини, відчинив холодильник, викотив коритце на коліщатках, перевіз його на стіл, увімкнув усе світло, ще раз повторив, що ми можемо працювати хоч усю ніч, а йому треба вертати на пост до дверей і телефону. Бо раптом та ж міліція ще когось притарабанить. Часі такі, що люди жити не хочуть самі - і іншим не дають.
Борис тим часом дістав із шафи довгий цератовий фартух, одяг його, знайшов на поличці чисті гумові рукавички, натягнув, розім’яв пальці і наказав:
- Відійди, а ще краще - вийди. Перекури поки що із санітаром, доки я тут з усіх боків огляну.
- Хто з нас доктор? Роби, що треба. Ти тільки одне скажи: він що, на ній до іспиту з анатомії готувався?
- Ні, там інша техніка розтину. А оцю от… у радянських медінститутах не викладають. Хоча в тому ж ЧК дехто її знав. І навіть бавився. А в Китаї, кажуть, і досі. Але не будемо про це. Йди, не стовбич! Я погукаю.
Покликав він мене через годину. Подякував санітарові, допоміг йому закотити корито назад у холодильник, потім перекурили втрьох у дворі і розпрощалися.
Борис наполіг аби я поїхав до нього, у квартиру на тилах Пасажу. Там заварив міцнющу каву за власним рецептом, розлив по гранчаках коньяк і запитав:
- Твої «конторські» про це вбивство знають?
- Взагалі-то вони не мої, а наші, а оскільки вони мене вже не перший рік пасуть, то якщо і не знають, то вже завтра зранку знатимуть, що капітан Сирота долучив до своєї слідчої справи епізод по ще одному вбивству.
- А по цьому загальному слідству вони щось знають?
- З першої хвилини. А з другої вони від нього відхрестилися. Щоправда, зазирнули якось, поцікавилися перебігом, побажали успіхів і пішли.
- Я б на їх місці бодай із дитячої допитливості встряв.
- Хто їх розбере. У їхньої допитливості своя логіка. Може вони тільки на словах відкараскалися, а насправді знають більше, ніж ми з тобою. Розкажи краще, що тобі наша дівчинка розповіла. Тільки давай спочатку вип’ємо. Бо у мене колотун, як від морозу.
- Пий, наливай, знову пий… головне - слухай. Це не збочення, не урок анатомії на живій людині і навіть не тортури.
- Стривай - ти ж сам сказав, ще й на книжку послався. Наукову, між іншим, а не детектив.
- Олексо, це не тортури з метою здобути потрібне визнання. Це страта. Професійна, холоднокровна страта. Там жодного випадкового порізу. Рука у того, хто це робив, не здригнулася ні разу.
- Доктор, вибачте, я ще вип’ю, бо так нічого й не второпав. До речі, ти ж психіатр, то звідки в анатомії так тямиш?
- А я до кінця третього курсу сумнівався. Бо дуже в хірургію тягло. Зрештою дійшов висновку, що лізти людині в душу без скальпеля набагато гуманніше, ніж з ним. Ти будеш слухати чи ти будеш пити, халявник нещасний?
- Пробач, мовчу, мовчу, мовчу. І слухаю.
- Так от, щодо книжки, яку я читав. І відповідно цієї страти. Вона тричі унікальна. По-перше, офіційно її відмінили ще на самому початку нашого століття. По-друге, вона застосовувалася переважно в Китаї. По-третє - і там вважалась унікальною. Рідкісною.
- А в чому суть?
- У назві. Китайською мовою - «лінь-чі». Найточніший переклад - «нарізка».
- Що? Людину нарізають, як ковбасу чи шинку?
- Саме так, ти ж на власні очі бачив.
- А в чому сенс?
- А в тому, щоб засуджені померли не від втрати крові, бо великі кровоносні судини якраз не пошкоджувались, а від больового шоку. І щоб це було довго. Деяким приреченим навіть вводили легкий наркотик, так, щоб біль не глушило, а лише розтягувало процедуру.
- Надовго?
- Як мінімум на півдня.
- Так це ж навіть не звірство, а повне бузувірство.
- Помиляєшся. Воно було філософськи обґрунтоване. Китайці вірять, що люди втрапляють до бога у такому вигляді, в якому померли на землі. А що для китайця найголовніше? І для японця, до речі, теж, тут їхні культури схожі.
- Ну пробач, не знаю, каюсь! Для мене Японія - це самураї і фільми Куросави. А Китай - суцільні хунвейбіни і їхній Мао.
- Головне для них - не втратити обличчя.
- Усе! Збагнув! Не втратити обличчя не тільки у філософському, а й у прямому розумінні цього слова. Нічого собі! Філософія називається. Але залишається одне дрібнюсіньке запитаннячко: на пуркуа, як кажуть французи, цю страту вигадали? Китайці - чи хто там іще?
- Точно хочеш знати?
- Палаю бажанням! Плюс - службова цікавість. Раптом це виведе мене на слід убивці.
- Ну добре, тоді слухай. По-перше, це не вбивство, а, як я вже згадував, страта. Здійснена за дуже древнім ритуалом, який на території СРСР ніколи не застосовувався. Принаймні, наскільки я знаю… з отої самої книги.
- Ритуальне вбивство? Геніально! Це формулювання моє начальство ще сяк-так подужає.
- Нехай буде гречка, аби не суперечка. Далі: жертва, вона ж засуджена, чимось завинила перед певною групою людей, котрі мають якесь відношення до східної культури.
- Гарненька культура! Та я тепер сто років у ресторані м’ясну нарізку не замовлятиму.
- Не відволікайся. Подумай: є у вас на прикметі якась підпільна секта, що під китайців чи під японців косить?
- Секти - це не наша парафія. Ними чекісти займаються. А вони мовчать. А якщо не секта - то що? Які там щодо цієї страти були традиції?
- Її застосовували до надзвичайно жахливих злочинців. А до речі, філософе, з точки зору китайців який злочин вважався найганебнішим?
- Ясно, як день: замах на імператора.
- Та ні, за це швиденько відрубували голову мечем - та й край. Добре, не буду влаштовувати вікторину. Вища моральна цінність для китайців - повага до старих батьків. Найстрашніший злочин - вбивство цих батьків своїми дітьми. Ось чому лінь-чі застосовувалася переважно в Китаї. І ось чому на тодішніх півмільярда китайців випадало десяток, від сили півтора убивств батьків із відповідно наступною стратою.
- Доктор, знаєте, хто ви насправді?
- Хто?
- Садюга, в порівнянні з яким оті ваші нашинковані китайці - святі великомученики. Що ти мені тут накрутив? Припустимо, тільки припустимо, хоча й перевіримо, що українська лімітниця з-під старовинного українського города Бердичева справді вбила своїх тата й маму. Припустимо. Але скажи мені, навіщо? А головне - кому її забандюрилося за це стратити? Начхати, що без суду і слідства. Головне - за якимсь китайським ритуалом, котрий і в самому Китаї вже сто років не застосовується! Хто тут хворий? Ти, я чи отой шанувальник східної філософії?
- Олексо, друже, налий, випий і тоді я відповім… Твоє здоров’я! А тепер - кавуську! Теж до дна. Готовий слухати? Тільки не бісись. Це моя точка зору, як психіатра, котрий тямить трохи більше, ніж його в інституті вчили. Будь-яке вбивство - це психічне збочення. І у кожного вбивці своя історія хвороби. Більшість намагається замести сліди аби порятувати себе. У них інстинкт самозбереження ще працює. Дехто вбиває і дає драла, ні про що не думаючи, тільки аби якнайдалі забігти. Це вже більше наш клієнт, ніж ваш. Але є злочинці, які за психікою близькі до катів. Ці не просто позбавляють когось життя, а страчують. Не ховають труп, а виставляють на загальний огляд. І навіть особливо не маскуються. Бо вважають себе… добре, закрили тему. Якщо ти й це своєму начальству перекажеш, то вас усіх разом до мене в Павлівську привезуть, по «швидкій».
- За що я тебе люблю, доктор, так це за безмежний гуманізм. Ти завжди вмієш втішити - і не просто так, а в порядку діагнозу.
- Е-е-е, дорогенький, ти вже поплив!
- Нічого я не поплив!
- Не переч доктору. Першу стадію, коли пацієнт освідчується в любові, ти вже пройшов. Наступна стадія: «ти мене поважаєш?». А кінцева - обіцянка дати в гризло. Ще кави зварити, чи досить з тебе?
- Коли це я від кави відмовлявся?
- А до кави, друже мій Олексо, я тобі дещо скажу - витверезить одразу. У мене таке враження, що тебе пасуть не тільки гебешники. І не тільки пасуть. А й усе про тебе знають. І про твою вищу філософську освіту, і про те, що ти свідомо, або несвідомо, але вже їм у спину дихаєш. А народ… чи як ви їх там називаєте - підозрювані - не в тім’я биті. От вони з доброго чорного гумору і влаштували тобі екзамен на ерудицію. Оцю саму «нарізку». Доходить?
- Дякую, доктор. Дійшло - і продерло. Аж до куприка. Звичайний радянський убивця зґвалтував би… ну порізав би ножем, напустив би море крові і в даному випадку підпалив би квартиру. А ці розклали мені свою «нарізку», як у ресторані «Динамо» на тарілочці. Мовляв, шукай, Сирота, шукай. От тільки звідки вони про мене знають?
- Олексо, ти ж сам сто разів жартував, що наш народ ділиться на тих, хто стукає і на тих, хто перестукується… все! Мовчу, мовчу, мовчу. Я тобі постелю, бо випускати тебе на вулицю у такому вигляді навіть у Києві не варто. Особливо після таких китайських попереджень.
- З медициною не сперечаються. Останнє запитання приреченого: навіщо цей філософ медсестрі пальці відрізав і забрав з собою? Це що - теж загадка для інспектора Сироти?
- Можливо. Не шукай, мовляв, убивцю, а шукай, що ці вправні пальчики такого наробили. А можливо просто подряпала вона його.
Спалося мені кепсько. Цього разу за мною з багнет-ножем у руках бігав навколо Управи сам Голова Мао Цзедун.