Вранці після певних роздумів я вирішив райвіддільського капітана на повторний обшук місця злочину з собою не брати. Гузно у нього слабеньке для такої справи. Натомість прихопив двох дільничних, які добре знали і район, і контингент.
Місцина була своєрідна. Ще на моїй пам’яті тут проходила межа між столицею і Києво-Святошинським районом. Це вже коли проклали метро до залізничної колії на Брест, кордони міста посунули на північ і захід. Але село - воно і після реорганізації село.
По один бік від колишньої Окружної рясніло від хрущобок кінця п’ятдесятих. Тих, що не з цегли, а з бетонних блоків. На протилежному боці вулиці міцно вчепився в прадідівські землі приватний сектор. Хтось із місцевих інспекторів розказував, що звели його одразу після війни з чого доведеться. Переважно з цегли руїн Хрещатику та прилеглих вулиць. Де-не-де стирчали дивні споруди: двоповерхівки на чотири квартири з колонами перед дверима, зате туалетом у дворі, холодною водою в колонках на розі, а гарячою - в найближчій лазні за два кілометри. Такі собі сльози недобудованого комунізму. Атмосфера була просякнута пахощами вищезгаданих клозетів і найближчої промзони, котра смерділа відходами виробництва. Контингент тут жив відповідний. Для когось цей район був омріяним у глухому селі «городом». Для когось - околицею міста, а ще для когось краєм світу, кінцем сподівань і марень, де не можна було знайти не те що нормального жениха, а й тверезого бахура. Одне слово - Нивки.
Чомусь закрутилась у моїй голові повоєнна дитяча лічилочка: «Вийшов місяць із туману, вийняв ножик із карману. Буду різать, буду бить, з ким останешся дружить!». Я подумав, що ножик - це по темі. А місяць із туману, то, звісно, кореєць з його круглою фізіономією без прикмет. Привіт вам, товаришу Фрейд від старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти. Шкода, що вас не дозволяють підшивати до протоколу.
Кооперативна дев’ятиповерхівка на тлі загального архітектурного занепаду виглядала майже хмарочосом. Якщо заплющити очі на довкілля, то тягло хоч і на східну, але Європу. Якби не типова радянська зграйка «народних месниць» на лавочках біля під’їзду.
- Це ті, що вбивцю опізнали, - пояснив мені один з дільничних, коли ми видряпалися з міліцейського «газика».
- От і добре. Ви їх поки що притримайте, бо треба буде допитати. А ви - зі мною. Нагору, додому, до хати. Пластилін і печатку взяли? Тоді вперед.
Однак піднятися «вперед і вгору» одразу завадили всюдисутні бабці:
- Це ви часом не в ту квартиру, де медсестричку зарізали?
- А якби й так? - обережно відреагував я.
- Туди вже пішли!
- Хто, міліція?
- Ні, родичі.
- Які, в… Бердичів, родичі?
- Справжні. Ви не думайте, вони нам фотку показали, де вони з покійницею, коли вона ще жива була. Трохи не в рєзкості, але схожі.
- А якого їм біса треба? - вигукнув я, передчуваючи чергові типові незручності.
- Як же - прибрати в квартирі! Їм міліція дозволила порядок навести. Помити там усе…
Від самого слова «помити» мене кинуло в холод. Я запитав у дільничних:
- На якому поверсі хата?
- На другому.
- Тоді слухати мене! Ви - беріть бабусь… пробачте, свідків і попід стіночкою швиденько на сусідню вулицю. Там, здається, ЖЕК. Дзвоніть звідти в райвідділ і всіх, хто там є зі зброєю, сюди!
- А шо сказать?
- Справжній підозрюваний, і то не один, повернулися на місце злочину. В ружжо! І миттю сюди! І нехай повідомлять в Управу на Богдана. А потім назад!
Молодий дільничний миттю вишикував бабусь у колону по дві і погнав їх геть подалі від небезпечного під’їзду.
А я вихопив «стєчкіна», зняв запобіжник, загнав патрон у ствол і жестом звелів старшому дільничному зробити те ж саме. Потім з усією пересторогою прочинив двері і всковзнув навшпиньки у під’їзд, тримаючись спиною впритул до стіни. Старший лейтенант старанно, а головне - тихо повторював кожний мій крок.
Нагорі хтось стукав металом то об метал, то об дерево і щось бубонів. Ми беззвучно подолали один проліт і, тримаючи напоготові зброю, обережно визирнули.
Першого ж погляду було досить аби зрозуміти: це не кореєць. До таких розмірів на Далекому Сході сідало не роз’їдають. А тексти лише підтвердили, що це справді якісь дядьки з-під Бердичева. Один намагався увіткнути шоферський ломик в щілину між дверима і луткою, а другий стояв поряд, тримаючи в правиці швабру, а в шуйці - брудне відро з водою.
Той, що колупався, голосно пояснював:
- Ти мене слухай, а не лягавих. Чого захтіли! Півроку чекать! Шоб площадь гуляла! Обіб’ються. Добре, шо Бабійчуки ше не знають. Бо то ж такі… одойдь, не видно… вони в любу дупу без мила лізуть. І плакала наша площадь. А так ми з тобою щас оце дєло підважимо, зайдем, замки поміняєм, приберем, заселимось - і всьо! А Бабійчуки нехай…
Тут він детально пояснив, у які саме способи невідомі мені Бабійчуки будуть сексуально вдовольняти на колгоспній фермі закріплену за ними велику рогату худобу, виявивши неабияку обізнаність у галузі зоофілічних збочень. Я щиро пошкодував, що Борис цього не чує - такий матеріал для дослідження!
Той, з відром, загигикав і це був останній звук, який я від нього почув. Ми вже стояли за спинами невдах-родичів, притискаючи пістолети до їхніх дурних потилиць:
- Руки вгору, морди в стінку! Міліція!
Команду виконав і перевиконав лише один: упустив відро і швабру і гепнувся на п’яту точку, прикриваючи голову руками. Другий різко розвернувся і замахнувся ломиком. Ідіот! Я перехопив йому руку, різко заламав, крутонув і щосили дав копняка ногою в куприк. Ломик брязнув об бетон, а зломщик замість скотитися по сходах пролетів над ними майже горизонтально, висадив головою і плечима фасадне вікно і випав надвір. Гупнуло добряче.
Настала тиша.
Я, здається, передав куті меду, але треба було негайно щось робити. Бо якщо за п’ять хвилин сюди примчить увесь райвідділ, а потім ще й підкріплення з Управи, то сміятися будуть з мене. Тому я гукнув дільничному, котрий стояв, роззявивши рота:
- Кулею до телефону! Відбій Управі, а з райвідділу нехай пришлють пару людей оформити і забрати затриманих. Кулею, я сказав!
Дільничний миттю скотився по сходам та, на щастя для мене, врізався у все тих же бабульок, котрі, замість сидіти маком у ЖЕКу, отак от колоною по дві примарширували назад до будинку.
- А куди це ви? - поцікавилась одна у дільничного.
- Бігом! До автомату! Дзвонити! Пустіть! Нема коли!
- А чого вам до автомату бігти, як у мене в квартирі телефон? Дзвоніть собі.
Доки дільничний надзвонював райвідділ, я стояв під дверима бісової квартири, розмірковуючи, що мені робити з другим затриманим. І тут пригадав дотепний жарт дарницьких таксистів. Підняв з долівки вже порожнє відро, одяг дядькові на голову і від усієї душі приклався зверху ломиком. Колгоспник із пози сидячи м’яко перетік у позу лежачи.
Я вийняв магазин з руків’я пістолету, потім з усією пересторогою патрон зі ствола, загнав його на місце, спорядив зброю, поставив на запобіжник, сховав у кобуру - все це на автоматі - і пішов униз по сходах. З квартири на першому поверсі було чути збуджений голос дільничного, який щось кричав по телефону, а бабця аж приліпила вухо до дверей, щоб не пропустити жодного слова.
Я не став їй перешкоджати і вийшов у двір, де основний претендент на «площадь» ще лежав, обсипаний битим склом, але вже почав подавати ознаки життя. Поворушив руками, ногами, виголосив спершу окремі слова, а потім і цілком пов’язані речення. Здається, обійшлося без струсу мозку.
Я сидів на лавці і терпляче чекав.
Нарешті родич спробував стати рачки.
- Краще лежи, бо поріжешся, - порадив я доброзичливо.
- Ти хто?
- Бабійчуків шваґер.
- Шо зі мною?
- Спроба незаконного вторгнення в чужу квартиру шляхом зламу з метою наступного грабунку, вчинення активного опору працівникам міліції при виконанні ними службових обов’язків. Плюс перешкоджання слідству. Це для початку. Треба буде - ще щось накопаємо. Ми, швагри, такі!…
- І шо мені тепер робить?
- Щиросердне визнання. Кажуть, полегшує. І скорочує. Полегшує провину, скорочує строк. Квартиру сам здогадався ломонути чи хтось підказав?
- Жінка дістала. Каже: чого ти тут сидиш у навозі, коли в Києві площадь пропадає! Бо так і помремо у цьому Гімнязєві.
- Де-де?
- Ой, Гельм’язові Черкаської області.
- То ти не з Бердичева?
- Нє! З Бердичева Бабійчуки. А ми з кумом з Гельм’язова. Ой! А звідки тут у вас коні?
- То не коні. То міліція біжить. Вас із кумом оформлювати.
- Доїздились.
- Це точно. Бабійчукам що передати?
- Нехай доки я сидітиму, візьмуть мою Вальку… ну, жінку… до себе на ферму. Молодих бугаїв обучати цьому ділу. На собі.
- Передам обов’язково! І прослідкую за виконанням. Дякувати не треба, служба у нас така.
Райвіддільські таки набігли майже в повному складі. Але вже з цікавості. Навіть випередили власний «газик».
- Забирайте й оформлюйте. Оцей-от - основний. Другий - співучасник. В коридорі другого поверху відпочиває. Ломик не забудьте забрати - то речовий доказ.
Райвіддільські кинулися дякувати за довіру, але я їх вчасно охолодив.
- Своїх висяків на них не чіпляйте. Дядьки не київські. А то - знаю я вас. І про вбивство медсестри забудьте, то тепер мій клопіт.
На щастя куми не встигли зламати двері, тому замки я відчинив без проблем.
Що б там я не говорив про райвіддільського капітана, але загальну картину злочину він описав точно. Як убивця пройшов непоміченим, я здогадався одразу. У будинках цієї архітектури був чорний хід із двору - біля службової двірницької. Його на ключ, як правило, не зачиняють і не забивають цвяхами.
Двері своєму вбивці медсестра відчинила сама. Технічна експертиза попрацювала без халтури. Отже - або вона знала гостя, і саме за цю версію вчепилися мої попередники, або він сказав якесь чарівне слово. Тільки-но господарка відчинила, він вирубав її ударом у голову, увійшов, заткнув рота кляпом з її ж білизни, зв’язав руки, увімкнув новий магнітофон з годинною бобіною і під «Багама, Багама-мама!…» відпрацював повну програму. Включно з отим самим лінь-чі. Скільки часу на це пішло, сказати важко. Може, три години - як стверджують медики - а може й більше.
Доки вона помирала, він витер усі відбитки пальців, чим, до речі, зробив послугу підозрюваному студенту. Бо відбитки хлопця на чашці з кавою залишились, а на ручках дверей - ні. Отже, їх витер той, хто зайшов до квартири після того, як студент уже пішов. Що ще? Оце й можна з’ясувати по отим самим чистим місцям: помив ножа в раковині на кухні, вимив і протер її, залишивши одну-єдину не помічену ним цяпочку крові, зайшов до душу, помився, одягнувся, витер і там усі відбитки і повернувся до кімнати. Гроші, документи і золоті прикраси навіть не чіпав. Залишив майже новий магнітофон, за який під універмагом «Україна» можна було, не торгуючись, одержати п’ятсот карбованців. Значить - він навіть не імітував грабунок. Але щось шукав. Так, що у нас чистотою виблискує? Ось ця секція у меблевій стінці. Подивимося, що тут. Ага, предмети інтимного туалету. Радість еротомана! Красиво, модно і в достатній кількості. А ось на цій полиці, звиняйте за гру слів, бардак. Нижні сорочки спочатку витягли, а потім запхнули назад жужмом. Хазяйка так не робила.
Похмурий старший дільничний і двоє літніх жіночок-понятих за весь цей час не подали ані звуку. Стояли за моєю спиною мовчки і тільки намагались не дивитися на засохлі криваві плями на паласі і на стінах.
Я попросив понятих підійти ближче:
- Подивіться сюди, будь ласка. Ваша сусідка могла отак запхати чисту білизну в шухляду?
- Ну що ви, як можна! Вона така акуратистка! Знаєте, як наші люди сміття виносять? Скинули у відро, витрусили в бак і пішли. А у неї спеціальні кульки у відрі були - для сміття, уявляєте? Напевне на роботі брала, бо у продажу таких немає. А ви кажете - сорочки жужмом!
- Ну, раз не вона, то не вона. А скажіть, якісь постійні мужчини до неї заходили?
- Бували. Часом. Але дуже такі серйозні, солідні. Вони її зазвичай з роботи привозили. А так, щоб п’янки-гулянки та ще й до ранку - такого не було.
- Дівчатка ще забігали, - озвалася друга понята, - усі молоденькі такі, заклопотані. З курсів медсестер. Вона там викладала. А так, щоб такі, як оце на вулицях зараз - та ні в якому разі!
- А головне, щоб ви знали, об одинадцятій світло вимикала - і спати.
- Вона вам про родичів своїх щось казала?
- Та ні. Ми з нею в основному говорили, що у кого болить і чим лікувати.
- Ну що ж, громадяночки, сідайте-не стійте. Бо мені аби всю хату догори дригом не перекидати, треба подумати.
- А ви кави собі зробіть, - раптом порадила понята, - покійна не була би проти. Вона нас завжди вгощала. І нам зробіть, якщо можна. Там, на кухні все є.
Тут я допетрав, що жіночкам просто лячно було сидіти поміж плям крові. А кухня - то єдине місце, де не залишилося слідів злочину. Хоча ручки на всіх шафках і шухлядах теж були протерті.
Кава виявилася імпортною, чашки теж. Ми втрьох помістилися за столом, а дільничний пив свою пайку, стоячи в дверях. Ніхто з нас не зронив ані слова, я напружено думав, а решта були просто пригнічені. Тож допили, зафіксували все, що належить, на папері. Що треба - я вилучив, звісно, під протокол, вийшли, знову опечатали двері і розпрощалися.