Уночі нічого не снилося. На радість мамі я вимкнувся, ледь ліг. І увімкнувся вже наступного ранку від телефонного дзвінка. То був Старий.
- Сирота, мене запрошують на Богомольця.
- Працювати?
- Тю на тебе! Поспілкуватися.
- Кадровики? Чи, не дай Боже, внутрішня безпека?
- Міністр.
- Ви йому скаржилися?
- Не маю звички.
- Тоді, може, хтось уже про побитого замполіта накапав?
- Потягли б на Орджонікідзе. А так - подзвонив помічник Міністра і сказав: «Шеф просив аби ви по змозі зайшли у зручний для вас час».
- Правда ваша, Іване Борисовичу, з такими текстами на килим не викликають. На коли домовилися?
- Сьогодні о сімнадцятій. Повернуся - подзвоню.
- Спасибі, чекатиму.
- Ти не чекай, а погуляй. Тільки не з голими руками і не там, де людей багато. Все, бувай.
Я поснідав потрійною порцією кави і без поспіху - через Ботанічний сад, повз Володимирський собор і Оперу, далі ліворуч і дворами, аби не проминути Контору, обминув майдан і Управу - і нарешті опинився під Андріївською церквою на самій горі Узвозу. Як завжди в цю пору, тут майже не було людей. Обшарпані дореволюційні і пара довоєнних будинків виглядали не занедбаними, а просто старими, а головне - тиша! Дивовижна, цілюща.
Щоправда, зцілявся я недовго. Якраз, коли минав будинок реставраційних майстерень (колишню духовну семінарію) у цоколі церкви, спершу по вухах мені ляснув звук супергучного чхання, більше схожого на постріл, але все ж тільки схожого, а потім двері розчахнулися і мене ледь не збив з ніг якийсь лисий у нарукавниках, що вилетів з дверей майстерень, підтягуючи штани. Я ледве встиг відскочити. А з відчиненого вікна другого поверху почувся крик, що відбився, здається, аж від куполів Софії:
- Або ти приносиш довідку, що ти хворий, або ти чхатимеш у мене на Берківцях! У цинковій домовині!
Лисий, не озираючись, побіг униз, на Поділ, полохаючи по дорозі численних позашлюбних нащадків булгаковського кота Бегемота, які вигрівалися на теплій бруківці. А той, що кричав із вікна, не вгавав:
- Третє поронення за рік від його чхання! Фашист! Хунвейбінська морда!
Нарешті розгніваний начальник вгамувався, тупіт ніг «фашиста хунвейбінського» розчинився десь аж за Житнім базаром, коти повернулися на вигрітий ними і сонцем брук - і на Узвозі знову стало тихо. Так тихо, що коли до мене хтось гукнув, я здригнувся.
Додік, мій приятель шкільних часів, як він себе називав, останній подільський приватник, махав мені рукою зі своєї шевської будки.
- Ти, Сирота, звісно, не прийдеш, але тебе запрошують, щоб ти знав.
- Хто і з якої оказії?
- От саме з оказії. Ми з Мілкою розписуємося.
Я не здивувався тільки тому, що давно вже втратив цю здатність. Я просто отетерів. Я швидше повірив би, що наш замполіт добровільно вийшов з партії і записався до адвентистів сьомого дня чи до ще якоїсь контрреволюційної секти, ніж у те, що найвідоміший київський сутенер Додік візьме офіційний шлюб зі своєю найкращою «ударницею» Мілкою. Ні, старі люди кажуть, що таке у Києві колись бувало. Але ще до 1917-го року, коли на Узвозі, метрів за чотириста звідси, діяв цілий квартал публічних будинків.
Від автора: щодо замполіта мій друг Олекса помилився. На другий день після проголошення незалежності України він вийшов з КПРС і записався навіть не в адвентисти чи свідки Ієгови, а в якусь чудернацьку українсько-африканську церкву, де хор співав і вистрибував під джаз, а піп кольору гуталіну причащав навернених бананом замість проскурки.
Олекса Сирота:
- Любов - велика сила! - ляпнув я аби щось ляпнути. - Поздоровляю. Розради вам і кохання. Я би може й зазирнув, але ж у вас там свої будуть - і з твого, і з Мілчиного боку. Нащо ж їм на весіллі лягавий замість генерала?
- Своїх, Олексо, не буде. Бо моя старенька мама і досі вважає, що я порядний швець, а моя наречена не втратила свою дівочу цноту. Ти будеш сміятись, Олексо, але коли твої запроторили мене на «хімію» за начебто спекуляцію шкіряним дефіцитом, мама повірила, що я поїхав на БАМ ремонтувати взуття комсомольцям-добровольцям.
- Чому ж - охоче вірю! Дурити старих людей гріх, але є ситуації, коли ще більший гріх казати їм правду.
- Точно! Уявляєш, що могло би бути? Мої хлопці перепились би і почали залицятися до Мілчиних подруг… жах! Навіщо моїй старенькій такий хамішуцер?
- Міліції він теж ні до чого.
- Ой, знову ти зі своїми зальотами! А стосовно кохання, то отут ти неправий. Від’їжджаємо ми, розумієш? В Ізраїль. Назавжди.
- І ти, Додік?
- А кому ж туди їхати? Жінці Брежнєва? Так її не випустять, бо у неї чоловік партійний.
- Додік, ти зі мною на цю тему не жартував, а я твоїх жартів не чув.
- А Мілку я з собою беру, як ти зрозумів. Тож треба розписатися. Не знаю, як щодо іншого, але кому там в Ізраїлі здалося моє шевське ремесло? Це у нас, у нашому дурному совку ремонтують взуття, заправляють списані стержні кулькових ручок і перуть по двадцять разів поліетиленові кульки. Там це викидають і купують нове. Бо у них немає дефіциту і є за що купувати.
- Закінчуй антирадянщину і поясни мені, темному, навіщо ти з собою Мілку тягнеш?
- А на неї вся надія! Прогодує, доки я роздивлюся. Свої курви їм там уже знудили. Та й дорого беруть. Тож на нашу новеньку клюнуть.
- Додік, ти цинік і експлуататор. І таких, як ти, у сімнадцятому році розстрілювали гарматами з «Аврори».
- Нехай! Не заперечую. Тільки не питай, чому ми їдемо.
- А що, вже цікавилися?
- Ого! Один такий в УВІРі каже: ми вас, мовляв, не можемо випустити, у вас дві судимості…
- А ти йому що?
- А я йому: про що, громадянине начальнику, мова! Ви мені візу на виїзд в один кінець оформлюєте чи членство в КПРС без кандидатського стажу?
- І після цього ти таки їдеш? Тобто, тебе випустили?
- Обійшлося. Хоча, думав - не тільки відмовлять, а й пов’яжуть. Але посоромилися. Щоправда, зажадали свідоцтво про шлюб з Мілкою, хоча вона теж єврейка. Слухай, Сирота, давай з нами! Хоча ні, з нами не вийде. І одружити тебе на єврейці ми вже не встигаємо. Нічого! Ми тобі обов’язково вишлемо запрошення, як тільки влаштуємося, а ти тим часом спокійненько знайдеш тут собі «засіб пересування». Єврейської національності.
- Стосовно женитися на єврейці, мені це вже рекомендували.
- Хто, Штірліц?
- Ні, Мюллер. Ніна Марківна Мюллер, завуч медучилища. Колишня фронтова медсестра. (див. повість «Покійник по-флотському», - авт.) Та й не до одруження мені зараз, Додіку. У мене зараз інша географія на умі. Треба такого собі корейця знайти і відловити.
- Якого корейця? Ваню-банабака з Підвальної? Розігнався! Його ще коли свої в «зоні» приговорили. Уявляєш - він зовсім совість втратив! Здав лягавим злодійський общак.
- Ні, Додіку, про Ваню-корейця, якому ти ще в четвертому класі зуб вибив, я все знаю. Це інший. Можливо, справжній кореєць. По паспорту.
- А я думав - кликуха.
- Оцього ми не знаємо. Бо він не з тутешніх. Страшний. Жалю не знає. Злодійських законів не дотримується. Нормальні мокрушники у порівнянні з ним - дітлашня нерозумна.
- Знову вашим не щастить! - погодився Додік. - Орден дадуть, коли зловиш?
- Аж два! Як у тій пісні про зека Петрова. Мені вже дали, догнали, відібрали, додали - і це ще не кінець.
- Не врубався. То ти кого більше боїшся - своїх чи корейця?
- Як кажуть - хрін від редьки.
- Розкажи про корейця, якщо можна.
- А воно тобі треба? На ньому два «калаші» висять. З повними боєкомплектами. Ти що, готовий з себе Матросова зображати? Не кажу вже про «перо». Він ним не гірше, ніж ти своїми шевськими ножами, вправляється. Одним махом горлянку до шийних хребців перетинає.
- Стривай-стривай! Мені зеки, котрі у війну з «зони» спочатку до штрафбату напросились, а потім їх назад у «зону» відтарабанили…
- Додіку, ближче до теми!
- Так от, вони казали, що на фронті саме так німцям горлянки різали, особливо у розвідці. Може, цей кореєць із таких? Він старий?
- Ці корейці, як і китайці, бувають або дітьми, або зовсім старими. А років сорок підряд між цими категоріями виглядають максимум на двадцять. Але що він не з зеків, то це точно, вже перевірили.
- Це ти мені його роботу на фотках показував?
- Так, то його перше вбивство.
- Кого замочив? Наших чи якогось фраєра?
- Такого собі Дембеля. У хлопцях мозолі на плечі від автоматного ременя не встигли зійти. Потім ще одного дембеля зарізав, ну а потім…
- Як не секрет, скільки?
- Замахалися лічити. І серед них - трьох жінок. Стару зечку - двадцять п’ять років відсидки… одну бідолаху-наркоманку…
Додік смиконувся, але нічого не сказав. А я продовжив:
- А що він з третьою, молоденькою медсестричкою зробив, то я тобі навіть описувати не збираюсь. Навіщо настрій перед законним шлюбом псувати? Ти питав, скількох він убив? Вісім! За місяць! І з них, ну, звісно, крім старої, та й та давно зав’язала, тільки першого, котрий Дембель, ще сяк-так можна на приблатненого натягти.
- А начальство - що? Котре ваше? Либонь, з вас не злазить?
- Начальство, Додіку, мене вигнати наміряється. Бо я, виявляється, дію їм на нерви сильніше, ніж той кореєць.
- Ой, Сирота ти моя ментівська! Треба з тобою щось робити. Бо той, хто діє на нерви твоєму начальству, вважай, наша людина. Ходімо кудись звідси! Нема чого тут світитися - і тобі зі мною, і мені з тобою. Скрізь стукачі сидять - і не тільки ваші.
Ми прихопили в єдиному на Узвозі продуктовому магазині дві пляшки коньячного напою, сто років його не бачив, свіжих цигарок і півкіло сухого, майже їстівного печива. Іншої підходящої закусі на вітрині і полицях не було, а лякати дівчат у бруднуватих халатах суворим та ще й підкріпленим своїм посвідченням питанням: а що у вас там, під прилавком, не хотілося. Додік узяв з будки дві саморобні склянки - колишні відстійники з карбюратора. І через вулицю Ладо Кецховелі дворами, а потім по сходах ми піднялися нагору і зашилися на тилах Великої Житомирської в одному з дворів над Гончарівкою. Ми знали це місце ще зі школи.
Доки йшли, Додік раптом поцікавився:
- Слухай, ти все знаєш. От у Росії завжди в усьому винні жиди.
- Ну не тільки в Росії.
- Нехай! А от хто винен там, де самі євреї?
- Уточни.
- Хто у них в Ізраїлі за жида? Арафат?
- Не знаю. Приїдеш - сам побачиш.
Першу чарку ми випили за зустріч, другу за любов. А потім Додік попросив:
- Ти говори, говори! Я тебе не продам. Ти ж мене по дрібницям сто разів міг замести. Але не замів. Думаєш, я не хотів нормального життя? Після школи в один вуз встромився, в другий… тільки на п’яту графу глянуть: «Юначе, у нас не ваш профіль!» А тут іще родословна підкачала. Мамині родичі, виявляється, в «безродних космополітах» ходили. Їх наче реабілітували, але мені і це до купи. От я і колупаюся шилом у своїй будці. І дівчаток випасаю. Хто мене таким зробив? Усі й ніхто. Випий ще одну і кажи. Може, легше стане.
Висповідатися одному з авторитетів київського кримінального світу - що може бути дурнішим для старшого інспектора карного розшуку! Але куди дінешся, якщо той світ, у якому я живу і який охороняю, вже давно збаранів у своїй суті. Розум і дурість давно помінялися місцями. І якщо ти хочеш елементарно вижити, то треба діяти не за інструкціями, написаними черговим придурком у своєму кабінеті, а всупереч їм.
І я детально розповів Додіку про все - від самого початку. Про те, як під самим носом у чекістів зарізали Дембеля, про наступний кривавий шлях убивці, про дикунську смерть двірнички і тиху дівчинки-наркоманки. Єдине, у що я не став посвячувати Додіка, так це в подробиці східного ритуалу лінь-чі. Сказав тільки, що після того, як кореєць зґвалтував медсестру і забрав у неї наркотики, він її різав, доки вона кров’ю не спливла.
Промовчав також і про своє начальство, котре розривається між нами і тими, хто сидить у партійних кабінетах, і про ідіотів, які бояться правди і розголосу більше, ніж звіра у людській подобі з ножем у руці.
Додік жодного разу не перебив мене. Тільки коли я замовк, зронив:
- Треба подумати.
Ми закурили і спробували подумати. Але не виходило. Бо над нашими головами якась здитиніла мама, м’яко кажучи, дуже голосно кликала якогось Ґріцу обідати. І не розібрати було, хто це: син людський чи сучий син. Бо клятий Ґріца ніяк не хотів відгукнутися. Маман аж заходилася од вереску - і все надаремне. Напевне, синок зашився в кущі з якоюсь сучечкою. Або дворовою блудяжкою, або Дуською з сусіднього під’їзду.
Ми докурювали свої цигарки, намагаючись відволіктись, але навіть нам це не вдавалося. Потім у когось у дворі не витримали нерви. Бо черговий заклик до Ґріци поважати мамочку і швиденько бігти додому обідати прокоментували добірними матюками і цеглиною в одне з вікон мамоччиної квартири.
Спочатку на асфальт з брязкотом полетіли розбиті шиби. Наступні звуки засвідчили, що цеглина продовжила свою руйнівну роботу і в кімнаті. Мамочка спочатку похлинулась, потім подвоїла децибели і завила:
- Міліція! Вбивають!
У Додіку прокинувся філософ:
- От коли її вбиватимуть по-справжньому, жодний лягавий не озветься. І це буде проявом вищої справедливості.
Я мусив погодитися.
- Факт! А тому давай зробимо ноги, бо ще зопалу заметуть за розпиття у неналежному місці.
- Момент! А від нашого столу - їхньому?
І не встиг я зреагувати, як дві наші порожні пляшки вибили шибки, що вціліли після першого удару цеглиною. А потім ми з Додіком довго бігли дворами в бік Глибочиці, доки не втрапили на якийсь дитячий майданчик, де заховались у хатці на курячих ніжках.