Коли віддихалися, Додік здивовано вимовив:
- Нічого собі у нинішніх діточок ігри з танцями!
Я спочатку нічого не зрозумів. Потім побачив розірвані упаковки від презервативів на підлозі і відбувся жартом:
- Либонь знову з гумовими кульками дефіцит.
Але Додік теми не продовжив.
- Про те, що ти мені розповів… серед наших, котрі справжні, ну, авторитети, одне слово, давно вже ходять чутки про якихось «нових». Мовляв, живуть за своїми правилами, старих злодійських законів не визнають, тримають свої території, чужаків вирізають. Такі от натяки. Що тут для тебе? Чутка пройшла, що ці нові зсучились остаточно. Бо у своїй Азії вась-вась із владою ходять. Котра місцева. Уявляєш? Це ж кінець світу!
- Уявляю. Це справді буде кінець світу. Точніше світів. І твого злодійського, і мого нормального… чи ненормального. А у вас ще не кажуть, звідки ці нові зсучені взялись? А головне - що це має до корейця? Він же не ваших у Києві валить, а дембелів, медсестер, двірничок, таксистів і офіціантів.
- Не знаю, але здогадуюсь. От ти, Олексо, колись думав, що ми, блатні - єдина натуральна антирадянська організація в Союзі? Справжня, а не пальцем роблена?
- Про це «конторські» мають думати. Антирадянщики - то їхня парафія.
- А як ти вважаєш - чекісти своїх ябдарів… ну, сексотів по-вашому, серед блатних тримають?
- Ми тримаємо. То не секрет. А вони? Хіба скажуть? Але я б на їхньому місці тримав.
- Тоді скажи мені, друже мій лягавий, чому вони цього корейця досі не пов’язали? Він же не тільки для вас, він і для них страшний. Бо він не просто скількись там людей за місяць поклав, це ж усе через наркоту!
- Додік, коли я тільки заїкаюся про цю гидоту, мене Генерал з полковниками хором декламують: «Проблеми наркоманії, особливо серед молоді в Радянському Союзі не існує!»
- Знаєш, Олексо, мене ще з дитинства бентежила одна реклама, яку після останніх новин по радіо передавали: «Донорство не шкідливе, а у деяких випадках навіть корисне».
Я спочатку не зрозумів, потім розреготався. Не інакше як цю рекламу укладав хтось із духовних братів нашого замполіта:
- Спасибі, втішив. А що ваші кажуть про наркотики? Невже ніхто ще до рук не прибрав? Вигідна справа. Не треба чужі квартири зламувати, у темних провулках на фраєрів чатувати, дрібняки в трамваї з чужих кишень тирити. Фраєри самі тобі гроші несуть, ще й благають узяти. І які гроші!
- Сирота, оту дівчину, котру пригробили на Русанівських садах, кликали Шпицею.
- Вона з твоїх?
- Ні, тобто ми з неї нічого не брали. Вона тиха така була, жалісна якась. Ми їй дозволили на себе працювати. Я тільки Мілку попросив, щоб вона за нею наглядала - аби ніхто малу не образив.
- Додіку, до речі, про пташечок! Тут нам днями чекісти влаштували екзамен, чи знаємо ми, хто такий Махатма Ганді, великий гуманіст і ворог насильства.
- І що?
- Коли вони мене про це ще раз запитають, я скажу, що Махатма живий, він працює у Києві на Андріївському узвозі шевцем. Кликуха у нього по життю - Володька Чорний. Він же Додік Шварц. Жартую. Нікому я тебе не здам. Кажи.
- А Мілку ти в це не вплутаєш?
- Заспокойся. Навіть якщо мене не виженуть зі служби і дадуть зловити корейця, все одно слідство по бідолашній Шпиці, чи як там її, вже закрили. Батьки наполягли. Але я мушу знати про неї все… ну, сам розумієш, чому.
- Дівчата казали: Шпицю зняв якийсь азіат під «Столичним».
- Ах, так він азіат? Бо моїм хлопцям вони сказали лише: якийсь мужик, а хто - здаля не розібрати.
- То мої справи… наступного дня вона не засвітилася. Але то не дивина. Думали - клієнт трапився щедрий, дістала хорошу дозу, обкололась і десь лежить, кайф ловить. Почнеться ломка - виповзе нового клієнта шукати. А вийшло он як…
- Раз твої дівчатка роздивилися, що мужик азіат, то може вони побачили, з якого автопарку таксі?
- З Дарницького.
- Тоді все сходиться. Твоя Шпиця, кореєць, наркотики, таксі, Русанівські сади, передоз… того водія, що їх відвіз, теж зарізали і втопили разом із машиною в каналі.
- Це через нього у Дарниці ледь революцію не зробили?
- Через нього.
- Що робиться, Сирота, що робиться!
- Ти вже питав.
- Світ скурвився. Скільки років солідні люди, наших маю на увазі, працювали по-чорному, щоб і у злодіїв були свої закони. Ні, я розумію, ваша конституція і наша якось розходяться. Але краще вже так, аніж те, що роблять оці зсучені. Олексо, я вчасно роблю ноги! Ти ще втямиш: порядному злодію у цій Есесерії вже нема чого робити! В Азію не встромляйся… ну ти сам бачив. Грузинам з їхніми «помаранчевими» теж ніхто вже ради не дасть.
- А це що за цитрусові?
- Молодняк! Батьки на помаранчевих плантаціях горбатяться, гроші роблять, а їхні дітки дуріють. Університетських дипломів їм уже, бачиш, мало! Купують собі звання злодіїв у законі! Жодної ходки, навіть у малолітку, а воно собі корону наколює! А про казанський «тяп-ляп» чув?
- Доводилося.
- Отож! А я, як тільки почув, написав заяву і пішов займати чергу в УВІРі.
Від автора: щодо первісного значення терміну «помаранчеві», то я нічого не вигадую. І не перебільшую. Це було насправді. З часом помаранчеві мажори почали зазіхати не лише на неналежні їм злодійські звання, а й на кримінальний бізнес старих авторитетів. Пережила Грузія і свою «помаранчеву революцію». Точніше - антипомаранчеву. У 1985-му році традиційні злодії в законі увійшли в контакт з місцевим КДБ і підсунули їм дезінформацію про те, що молоді вискочки начебто встановили зв’язки з арабськими терористами аби підготувати замах на Горбачова. Товариші чекісти на радість кримінальним аксакалам запроторили всіх «помаранчевих» туди, де Макар телят не пас.
Що ж до молодіжних хуліганських угрупувань у Казані, так званих «тяп-ляпів», то вони заявили про себе ще на початку 70-х років. Однак дуже довго партійно-радянські органи автономної республіки робили вигляд, що це звичайні забави підлітків. Протверезіння надійшло в 1978-му році, коли групи бойовиків «тяп-ляпу» влаштували на вулицях міста полювання на міліціонерів, що переросло у справжні бойові дії з убитими і пораненими з обох сторін. Отоді новопризначений міністр МВС автономії визнав: «Радянської влади у Казані немає. Є бандитська влада, яку захищає ціла армія чисельністю в п’ять тисяч озброєних молодиків».
Олекса Сирота:
Додік ніяк не міг заспокоїтися:
- Ти уявляєш: вони там у Казані у свої банди поголовно всю молодь заганяють. Це що тобі, комсомол? І зваж - серед їхніх верховодів жодного не те що авторитета, навіть жодної кримінальної «шістки»! Наші прижучили «наглядового» по Казані, а він нам почав казочки розповідати, мовляв, діткам силу нікуди дівати. А ми йому: ти на кого працюєш - на нас чи на райком партії? Жах! От побачиш, через такий сучий потрух скоро на нас, блатних, як на вовків, полювати будуть - з літаків і вертольотів. Ні, Сирота, тікати треба звідси, тікати, тікати!
- Ти втечеш, а такі, як кореєць, увесь Київ на голку посадять.
- Корейця я тобі знайду! Сука буду, але знайду. Тільки врахуй - іду проти злодійських законів. І тільки тому, що виїжджаю.
- Ти хоч щось знаєш, крім чуток?
- Ти ж розумієш: кореєць із нашими не контачить. У нього тут свої люди, свої нори. Він увесь час хати міняє. Вважай двічі на одному місці не ночує. Ти собі це можеш дозволити? Ми, справжні блатні, собі цього не можемо дозволити.
Тут Додік перестав махати руками і спохмурнів:
- Якщо він мене унюхає, то доведеться замість станції «Відень» з пересадкою в Чопі їхати на станцію «Берківці-кінцева». Вперед ногами і в дубовій плацкарті.
І я помітив, що Додік почав припалювати кожну наступну цигарку від недопалку попередньої. Так, як це робить Старий, коли нервує. Тому спробував його заспокоїти.
- Не хіпешуй, Додік. Якщо тебе наша Управа за двадцять років твоєї трудової діяльності тільки на дрібній спекуляції заловила, то ніякий кореєць тебе не унюхає. Скажеш спокійно «Гоп!», як переїдеш Чоп, а у Відні на літак - і туди, де помаранчів більше, ніж у нас у колгоспі гною.
- Спасибі, втішив. Хочеш - пришлю посилочку? Хоча ні, наші на митниці кожен апельсин на сто сорок вісім частин поріжуть - чи нема контрабанди. Шкода! А щодо корейця… десь він тут. Вважай поруч. Не знаю, як він, а я його сморід чую. Йому мало робити свою справу, йому треба, щоб його всі боялися. Фраєр!… Слухай, Олексо, ти теж роги не підставляй. Як із тобою щось станеться, мені шкода буде. Бо я теж людина.
Ми розпрощались і я, знову ж таки дворами, пішов додому. Бо якщо я без видимих наслідків під цигарки і розмови подолав пляшку сорокаградусного коньячного напою, то це означає, що той вузлик, на який зав’язані мої нерви, ось-ось лусне. І тоді я впаду і засну. Так уже бувало. І набагато краще, щоб цього разу це сталося вдома, а не на вулиці, зі «стєчкіним» у кобурі і міліцейським посвідченням у кишені.
Я встиг. І навіть відіспався до того, як Старий подзвонив до мене в двері. Мама залишила нас на кухні і пішла дивитись якийсь старий навіть не фільм, а відзнятий на кіно спектакль. У ньому провінційні актори і актриси заламували руки, завивали дурними голосами і хіба що не гризли декорації. Я такого довше п’яти хвилин не витримував. А мама сиділа, не відриваючись, до фінальної заставки. Кожному своє.
- То що у Міністра, Іване Борисовичу?
- У Міністра на столі лежить рапорт на тебе. Завтовшки з учнівський зошит.
- Дванадцять сторінок? Серйозно. Либонь замполіт постарався?
- А у кого іще у нас в Управі є час писати таке і стільки?
- Зрозумів. І що там, як не секрет?
- Мав щастя ознайомитися. Переважно з підкресленими Міністром абзацами. Фальсифікація результатів оперативно-слідчих заходів, злочинні маніпуляції з фактами й доказами. Та це дрібниці. Навіть недозволені методи слідства, які тобі приписують, теж не головне.
- Як то? Куди вже далі?
- Загинай пальці. Перше: ти свідомо спровокував страйк таксистів і надав йому антирадянської спрямованості.
- Ну знаєте!
- Я знаю! І Міністр, на щастя, теж. Але не всі на Печерську такі розумні, як ми з ним. Звинувачення друге: ти свідомо поширюєш по місту антирадянські вигадки, що дискредитують роль партії в роботі правоохоронних органів. Ще одна стаття.
- Зі страйком я зрозумів. А як щодо вигадок? Можна конкретніше?
- Ти порівняв пленум ЦК зі злодійським сходняком. Є свідки, які готові це підтвердити.
- О, Господи! А я думав, що це сприймуть, як дурний жарт.
- А я тобі казав, Сирота: не валяй дурня, бо сам вляпаєшся. По маківку. Третій факт: поширення панічних чуток про якогось міфічного злочинця, що пачками вбиває простих радянських людей, а міліція нічого не може з ним вдіяти. Що скажеш?
- По третьому факту чи по всім?
- Як зручніше.
- У мене таке враження, що всю цю достоєвщину замполіт не сам писав. Хтось дуже хитрий і розумний продиктував. Ще й перевірив, чи всі коми на місці. Як у школі після твору на вільну тему.
- Сам-не сам, Сирота, один ікс! Таким, як наше ляпало, півпальця дай - руку по лікоть відкусить.
- І що тепер?
- Внутрішнє розслідування. На щастя без відсторонення тебе від справи корейця.
- Про що ви, Іване Борисовичу, ніякої справи уже немає. Її Генерал розпатрав, як Тузик грілку.
- Генерал теж своє одержав. При мені. По телефону. Думаю, трубка була розжарена.
- …гм-м-м… а… а можна в подробицях?
- Тільки початок: «Товаришу генерал, те, що КПРС у нас керівна і рушійна сила суспільства, ще не означає, що будь-який випадковий придурок із партквитком, але без відповідної кваліфікації має право робити операції на серці, запускати синхрофазотрон і складати атомні бомби». Далі я не маю права навіть переказувати.
- А на що маєте право?
- От уївся, як… як голодна воша до солдатського кожуха! Добре, скажу. Але мусиш одразу забути.
- Єсть! Одразу забути!
- Спочатку запитання: де наш Міністр до міліції служив?
- Кимсь у Конторі.
- Не кимсь і навіть не начальником управління, а першим заступником нашого республіканського шефа. Подейкували навіть, що саме він мав іти на голову комітету, але втрутились… ну, хто втрутився, той втрутився. Тут для нас з тобою головне що? Після того, як сьогодні Міністр послав нашого Генерала за всіма адресами і поклав трубку, він попросив що? Викласти йому не ту версію, що в доносі і не ту, що Генерал сяк-так склепав, а ту, що ти обстоюєш. Я й виклав.
- І що ж начальство?
- Перш за все поцікавилося моєю думкою. Я процитував твій улюблений вислів, хоч ти й не класик марксизму: достатньо божевільно аби мати право на існування.
- Спасибі.
- Навзаєм. Віддаси в получку. До речі, про тебе особисто розмова не йшла. Але у Міністра на столі, крім доносу, лежала ще й твоя особова справа із закладками.
- Вивчав?
- А щоб ти не мав сумніву! Міністр на моїй пам’яті ще жодного міліцейського офіцера просто так, за спасибі нікому не здавав. Ані Конторі, ані партійцям. Що він мені розповів? Ще коли Андропов прийшов на Луб’янку, після Семичастного, то звернув увагу на один дуже дивний факт. Американці тоді вже з космосу потихеньку наші території фотографували. І от - наші люди, точніше, люди Андропова, докопалися, що з тих знімків чітко видно площі бавовни і, зверни увагу, плантації маку у віддалених районах республік Середньої Азії значно більші, ніж це подає офіційна радянська статистика.
- Логіку розумію. Ми швидше перебрешемо, ніж недобрешемо.
- Отак і Андропов подумав. І не тільки подумав, а й поцікавився, чи знають про це «конторські» з отих самих республік.
- Вибачте, Іване Борисовичу, я, як у тому анекдоті: і що вони йому сказали? Хоча - стривайте, можна я знов поперед батька в пекло? Йому нагадали, що з бавовни роблять не лише всілякі там ситчики веселенькі, а й обмундирування повсякденне для збройних сил і, звісно, вибухівку. Тож і нічого тут перед ймовірним противником світитися своїми досягненнями у цій галузі.
- А про мак що ти скажеш?
- Ну, сім літ не родив, голоду не було, для чого він ще потрібен, окрім як для пиріжків і булочок? Хіба що - ги-ги… на дулі з маком?
- Олексо, ти або перепив, або недоспав. Або й те, й друге. Опіум з чого роблять?
- Ой, мамцю!
- Щось таке і Андропов сказав. Але його швидко заспокоїли. Мовляв, у світлі майбутньої великої війни з Китаєм необхідно створити резерв знеболюючих ліків - як для армії, так і для цивільного населення прифронтової зони.
- Коли це було? До острова Даманського чи після?
- Стривай… на Даманському з китайцями билися у грудні шістдесят сьомого.
- Точно! Мій перший рік служби. У вересні пішов дворічником, а в грудні вже готували перекинути на Далекий Схід. На щастя обійшлося.
- Андропова призначили… чекай-чекай… десь у травні шістдесят сьомого. За півроку до цього всього. Отже, секретні макові плантації вже були…
- А обезболюючих ліків кіт наплакав. Ну, це суто по-нашому. Спочатку роблять, потім думають. Коли нас - ну, дивізію нашу - готували на китайський кордон перекидати, начмед бідкався. Мовляв, обезболюючого вистачить на півгодини стрічного бою в реаліях ще тої війни, котра з німцями.
- Але погодься, пояснення було логічним. Тут інше дивне. Міністр розказав, що відразу після цього місцеві партійні вожді здійняли в Кремлі галас, що ка-де-бе перевищує свої повноваження в їхніх азійських володіннях. Випадковість?
- З якого боку глянути, Іване Борисовичу. А що ж Москва, Кремль?
- Як не дивно, але кисень андроповцям у цьому регіоні перекрили.
- Не може бути! Вони ж самі, кому захочуть, на шланг наступлять. Хоч водолазу, хоч секретарю це-ка.
- Щоб зовсім, то не перекрили. Все було хитріше. Скажімо, так: обмежили охороною кордону і боротьбою з сектантами з числа осіб некорінних національностей. Ну і, природно, нагляд за корейцями, німцями, кримськими татарами. А далі - ні-ні!
- А як же святе? Пошуки дисидентів серед інтелігенції?
- Уяви собі! Я про це теж у міністра запитав. Нахапався у тебе звичок лазити не в свої городи. Так от що виявляється: у цих республіках інтелігенція з отого корінного народонаселення одержує вищу освіту не у себе вдома, а в кращих вузах Москви і Ленінграду. І повертається звідти з червоними дипломами та глибоким почуттям радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму. Вони навіть по тим вузам спеціальну квоту мають.
- Товаришу підполковник, а для нашого брата-українця, сябра-білоруса і, не побоюсь цього слова, прибалта така квота є?
- Ні, тільки для Середньої Азії і Кавказу.
- І це називається дружба народів?
- Сирота, зрадів, що обійшлося і знову язиком ляпаєш? Так ще не обійшлося.
- Пробачте, Іване Борисовичу, то у мене нервове. Більше нічого з цього приводу Міністр не розказував?
- А тобі мало?
- Думаю, достатньо. Отже, маємо цілком законні секретні ліві плантації маку. Відповідно засекречені заводи по його переробці в опіум. Звісно, там-таки, поблизу плантацій, бо мак - продукт делікатний, переробки, принаймні на рівні сировини, вимагає тут-таки на місці. Звісно, опіум - це вам не цукор… хоча, хтось із аграріїв мені казав, що поки цукровий буряк з поля до заводу тарабанять і поки він там вилежується, переробки чекаючи, то в ньому стільки цукру втрачається, що…
- Сирота, не відволікайся. Ми не про буряки, а про наркотики.
- Так ото ж! Якщо є мак і переробна промисловість, то… то що? Опіум мають красти. Це ж святе! Тим більше - це не танк і не літак. Винести повз охорону набагато легше. Далі спрацьовує принцип товариша Маркса. Є попит, є товар, є гроші і, відповідно, в умовах планової економіки, спекуляція дефіцитом в особливо великих розмірах.
- Особливо великі розміри, Сирота, то в нашій справі штука відносна. Щоб заробити розстрільну статтю на автозаводі, треба вкрасти і перегнати двадцять «Волг», цілу автоколону. А на фармацевтичній фабриці достатньо винести одну сумку з тисячею ампул морфію. Одна сильна людина подужає. А якщо красти не ампули, а сухий морфій, то там і дитина потягне. Чотири пакети по двісті п’ятдесят грамів - і все!
- У нашій дивізії у старшого лейтенанта Коростеліна жінка на горілчаному заводі працювала. Так вона в гумовій грілці між, вибачайте, цицьками, по два літри спирту виносила за один раз.
- А на алмазній фабриці так взагалі ціна життя - мале-е-енька жменька діамантів. Щось ми з тобою, Сирота, в філософію вдарилися. Це все твоя вища освіта. З одного боку для всіх було би краще, якби у справі корейця йшлося виключно про розкрадання державного майна з наступною спекуляцією. Але ти не гірше мене знаєш, синку: хто розкрадає, той, як правило, намагається не вбивати. Виключно у безвихідній ситуації. І не вісьмох підряд. Чого замислився?
- Та от думаю, товаришу підполковник, кому ті кляті фабрики на секретних плантаціях підпорядковуються? Хто у нас такий сильний, що не пускає на поріг Контору? Напевне ж не міністерство охорони здоров’я.
- Уяви собі, Сирота, я теж запитав про це Міністра! А що мені втрачати? Вислуги з головою, звання підходяще плюс ордени, плюс повноцінний ветеран війни, а не якийсь «учасник бойових дій невідомо де і невідомо з ким». Виженуть на пенсію - все одно буде за що прожити.
- Міністр щось відповів?
- Не одразу. Подумав, посопів, пальцями по столу побарабанив, а потім сказав по складам: не-зна-ю! Але дивився при цьому не мені в вічі, а у вікно.
- І з цього випливає, Іване Борисовичу, що ми зараз з вами, як Ілля Муромець на роздоріжжі. Куди не повернеш - все одно кепсько. Навіть якщо конем пожертвуєш.
- Ну, не будемо уточнювати, хто тут у нас за стару шкапу, але ти правий. Хоча з іншого боку я так своїм розумом думаю, Сирота. Якщо ми маємо справу з якоюсь, умовно кажучи, організацією, котра прислала до Києва свого наглядового - роздивитися, навести порядок, покарати, кого слід, то не може кореєць вискакувати посеред нашої столиці, як гола курва з верболозу. Без людей, без зв’язків, без явок. Несерйозно це все.
- А я хіба заперечую? От тільки де шукати ці явки, цих людей, що на корейця виведуть? Наша агентура не знає, «конторські» вдавляться, а не поділяться… хоча, після того, що вам міністр розповів, у мене таке враження, що люди Федорчука ще в гіршій ситуації, ніж ми. Недаремно вони від того першого вбитого тікали, аж Піонерський парк шумів.
- То що робити, Сирота? Що молодь вважає?
- Молодь вважає, що треба чекати. Як казав класик, життя - вода. Рано чи пізно те, що нам треба, спливе.
- Ну, раз ти так вважаєш, то й я не заперечую. Відпочинь іще добу, нема чого Генерала балувати, а потім сідай у своїй «шпаківні», пий каву, підшивай старі справи, не тиняйся коридорами, а головне - не заїдайся з замполітом, коли він з госпіталю повернеться.
- А якщо він першим почне?
- Ну ти, Сирота, мов та дитина. Думаєш, у нашого Міністра на цього комісара паніки влади немає? Забув, хто за посадою член це-ка? Тож чекай і думай. Звісно, якщо ти мені про все розказав.
Звісно, не все я йому розказав. Про розмову з Додіком навіть не натякнув. Але ж і Старий теж не всім зі мною поділився. Таке життя.