Нарешті Додік подзвонив. Звісно, не на роботу, а додому:
- Старий, готуй випивку, закусь і дівчаток! Дівчаток - подвійний комплект. Бордельєро передбачається напружене.
- Додік, ти скільки разів «Калину червону» дивився?
- Не пам’ятаю. То як щодо дівчаток і гулянки?
Він намагався жартувати, проте в інтонаціях відчувалася якась напруга. Хоча, може мені здалося. Чи телефон знову коники викидав.
- Ти ж знаєш, на це діло я завжди, як юний піонер. Салютую обома руками. Організуємо. Кажи коли і де.
- Котра там година на твоїх ходиках?
- О пів на другу… ночі!
- Це добре, бо ті, хто нас підслуховують, теж спати хочуть. Ти не пам’ятаєш, хто сказав: сьогодні ще рано, а післязавтра буде вже пізно?
- Ленін сказав. Шостого листопада сімнадцятого року. І, здається, теж о пів на другу ночі. Ще питання - як там наш спільний друг?
- Дозрів і знахабнів! Горілки бери побільше.
- То коли і де гуляємо, марксист!
- Завтра… тобто сьогодні буду знати. Підскоч у перерві до мого улюбленого гастроному.
- Обов’язково. На добраніч, діти.
- На добраніч, дідусю Панасе!
Дивна річ, але я миттю заснув і спав міцно. Вранці, не поспішаючи, рушив на роботу пішечки, обмірковуючи, як це все подати. Старому - щоб не образився, Полкану - щоб переконати, а Генералу - щоб він нічого не зіпсував.
На моє дике здивування Старий з Полковником уже чекали на мене біля входу, незграбно роблячи вигляд, що милуються хмарками над куцим сквером на протилежному боці площі. Тож мою появу начальство зустріло з полегкістю. Полкан навіть вибіг назустріч:
- Ну нарешті, нарешті! Пішли! У Генерала вже чекають.
По дорозі на другий поверх попередив пошепки:
- Крім «так точно!» і «аж ніяк!» - жодних текстів! Потім поясню. Ми в такому ж лайні, як і ти.
Іван Борисович не сказав нічого.
У Генерала на нас чекав сюрприз у вигляді двох добродіїв середнього віку, бездоганно зодягнених по-цивільному. Мигдалевидні очі, чорне волосся і специфічна засмага підказали регіон, де вони не лише народилися, а й працювали. У вищого, худорлявого нігті на руках були відполіровані і вкриті безбарвним лаком. Його кремезний супутник відзначався накачаними плечима завширшки мало не з генеральський стіл.
До речі, стосовно Шефа. Він сяяв:
- Товариші офіцери! Знайомтеся: це товариші з Середньої Азії. Карний розшук їхньої республіки.
Гості підвелися. Не просто встали, а саме перейшли з пози сидячи в позу стоячи так м’яко і граціозно, як це вміє робити лише одна жива істота - кобра.
Попри субординацію «колеги» першими вклонилися спершу Старому. Як там у «Білому сонці»? Схід - справа тонка. Особливо щодо поваги до літніх людей. Полкана привітали по-дружньому, без особливих реверансів, легким схилянням голови і рукостисканням.
Нарешті легкий порух навіть не головою, а самою лише нижньою щелепою - моїй скромній персоні. Отой накачаний - майор Якийсь-там-імов - руку мені при стисканні не зламав. Отже, я їм ще потрібний. І на тім спасибі. На запрошення Генерала сіли. Гості і Полкан ближче до Шефа, ми зі Старим - подалі.
Генерал продовжував випромінювати сяйво, як запилена сорокаватка в станційному буфеті.
- Капітан Сирота, кажуть, не сьогодні-завтра ви маєте брати корейця?
Я не знав, що сказати, з двох причин. По-перше, мене вразила безмежна обізнаність начальства. По-друге, я ще не зустрічався з Додіком. А Генералу моя відповідь і не була потрібна.
- От і чудово! Товариші прибули вчасно і зможуть навіть відпочити з дороги. Ми теж раді, що ви встигли.
Отже, мій телефон прослуховують не тільки «конторські». Чи є ще хтось? А тим часом полковник з лакованими нігтями повернувся до мене:
- Я вам вдячний, капітане. Чув, у Тбілісі ви мали певні проблеми з моїми земляками? Впевнений: вони вас із кимсь сплутали. (див. «Вбивство у стилі модерн», - авт.)
- Буває, - спромігся відповісти я.
- Помиляємося часом навіть ми, - заспокоїв їхній полковник і розреготався.
А я пригадав, як під градом куль, скрутившись у вісімку в машині, що вже почала горіти, ламав нігті аби відстібнути заклинений невчасно ремінь. Здається, у нас над Дніпром і у них у середніх азіях різне розуміння гумору.
- Але сподіваюсь, капітане, тепер ніяких помилок. Кореєць нам теж дуже потрібний.
Вихопився Генерал:
- Є телетайп від першого заступника союзного міністра. У разі вдалого затримання злочинця передати… ви самі розумієте.
- Спецлітак уже чекає в Жулянах, - вліз зі своїм відром дьогтю Полкан.
Однак масштаби ж у цієї маленької азійської республіки! За одним-єдиним злочинцем спецрейс ганяють. Хоча, можливо, не така вона вже й маленька… але ік бісу географічні тонкощі.
- Ми ваші боржники, капітане. Якби замість Кавказу ви прилетіли до нас, на вас би чекали набагато приємніші враження і спогади.
Знущаються - чи це у них ритуал такий? Пора собі подавати голос і начхати на поради Полкана.
- Перепрошую, товариші офіцери, а що у вас на корейця?
- Чималенько. Збройні напади з пограбуванням, два доведені вбивства, ще кілька у стадії розробки. Ну і дрібнички всякі: порушення режиму проживання, незаконне володіння зброєю… і таке всяке.
- А наркотики?
Щось у голові Генерала вимкнулося. Бо він перестав випромінювати сяйво. Їхній полковник красиво здійняв ліву брову.
- Наркотики? Звідки? Ми з цим покінчили ще наприкінці двадцятих, коли вигнали в Афганістан останніх басмачів. Нашому народу це взагалі не притаманно. Ми високоморальна нація. Ви знаєте, де найвищий процент людей з вищою освітою? Думаєте, в Естонії? Ні, у нас! У них один з найнижчих.
- Але ж за нашими даними вимальовується дещо інша картина. Маю на увазі не освіченість, а наркотики.
- Дані, шановний колего, це одне, а живий злочинець у наручниках - зовсім інше. Хоча, можливо, у випадку щодо корейця ви в чомусь маєте рацію. Ці адміністративні переселенці псують нам не тільки статистику, а й настрій. Знаєте, я волію мати справу з усіма нашими німцями, половиною кримських татар, аніж з одним-єдиним корейцем.
- Співчуваю. Ми тут, у Києві це відчули.
- Повторюю: ми древня, але здорова нація. Тому з задоволенням посприяємо у затриманні. Он товариш майор теж дуже бажає. У нього з цим корейцем давні порахунки.
І вже не до мене, а до Генерала:
- Ми зараз можемо уточнити план операції?
- Все залежить від додаткової інформації, яку я одержу від свого агента. Бо ми навіть не знаємо, де його доведеться брати - на явці чи, не дай Бог, посеред вулиці.
Тут уже наш Генерал втрутився:
- Коли ви одержите уточнення?
- За три години, товаришу Генерал.
- От і чудесно! Ще є час. Шановні гості, зараз - до нашого готелю на Дарвіна. Трошки відпочинете, а тільки-но щось у нас намалюється, я сам повідомлю.
І до нашого гурту:
- Товариші офіцери, тримайте мене в курсі. За товаришем полковником загальне керівництво, Іван Борисович координує і підстраховує, оперативну групу поведе капітан Сирота. Товариші офіцери - можете бути вільними.
У коридорі ми зі Старим, не змовляючись, зупинились і пильно глянули на Полкана. Той несподівано знітився:
- Благаю: про все - у мене…
В кабінеті Полковник розсупонив краватку, зняв і навіть не повісив, а кинув кітель на стілець і впав у своє крісло.
- Іване Борисовичу, Сирота, ну що мені - землю з вазона їсти, щоб ви повірили, що я нічого не знав і нікому не стукав? Але так воно є. Я не маю поняття, звідки уся ця веремія, можу тільки здогадуватися.
- Ну то поділіться, - запропонував Старий.
- Я таких полковників, як сам, надивився добряче на усіляких там нарадах, конференціях і семінарах. І наших, і тих, що з Росії, і кавказців… ну і отаких-от «азіятів».
- І що?
- Довести не можу, точніше, не зможу, але оцей-от красень з полакованими нігтями…
- Ага, і ви помітили?
- І не тільки помітив. Кажуть: у його республіці це прикмета людей, наближених до…
- Їхнього Ве-Ве? - допоміг я.
- Так. Прізвищ називати не буду, бо я, як і Сирота, їх завжди плутаю. Але коли він заходить до кабінету свого міністра, той встає. І якщо така людина, як звичайнісінький скорохват, об’являється у нас аби особисто взяти якогось, нехай небезпечного, але зрештою бандюгу… то що ви на це скажете, Іване Борисовичу?
- Я оце про його майора думаю. Такий тільки до слідчої камери увійде - і ніякої тобі психології допиту не треба. Злочинець одразу на колінах благатиме аби йому дали папір і олівець для щиросердного… і спише той олівець до кінчика.
- То ви вважаєте, Іване Борисовичу, що ми у щось таке все ж встряли?
Старий незворушно знизав плечима:
- Мо’ встряли, а мо’ вступили. Яка вже різниця? Сирота, у тебе коли з агентом зустріч?
- Я ж доповідав - о першій.
- Прикриття потрібне?
- Ні в якому разі! Агент не з тих, що пальцем роблені.
- Умовив. Якщо у товариша полковника більше немає запитань…
- Немає. Колись, Іване Борисовичу, я дуже кардинально поміняв професію, бо вона здалась мені нуднуватою. Сьогодні я вперше шкодую, що це зробив. Та «молодість не вернеться, не вернеться вона».
Останні слова Полкан не процитував, а заспівав. Професійно поставленим голосом. Старий уважно глянув на нашого соловейка підкреслено ввічливо попросив:
- Товаришу полковник, коли мене… ну, виноситимуть із нашого клубу, заспівайте оце саме мені навздогін. Якщо ваша ласка.
І, не чекаючи відповіді, розвернувся через ліве плече і попрямував до дверей. Я за ним.
Береженого Бог береже. Тому я вирішив ще раз розібрати, почистити і знову скласти свій пістолет, доки ще є час. А раптом Додік скаже, що корейця треба брати негайно.
Щойно закінчив вовтузитися зі зброєю і проганяти у пам’яті найсвіжіші події цього ранку, двері кабінетику відчинились і зайшов Старий:
- Ламаєш голову, Сирота?
- Еге. І то в усіх напрямах.
- Давай постукаємось?
- Спасибі. Проблема перша, Іване Борисовичу: Додік подзвонив мені о пів на другу ночі. О дев’ятій гості були вже в Управі. І знали про цю розмову. Зверніть увагу - як розумно натякнув мені на це Генерал. Запитав так, між іншим, коли у мене зустріч з агентом. Але ж я ані йому, ані вам про це ще не доповідав.
- Сходиться, Сирота, сходиться. Давай далі.
- Чому вони уникають розмов про наркотики? Що, син їхнього Ве-Ве теж на голці сидить?
- Пропустили. Несуттєво. Що ще?
- Звідки їм відомо про мої пригоди у Тбілісі? Мене ж тоді люди Шеварднадзе прикривали, а не міліція.
- І ще що, Сирота?
- Як правило, опергрупу на захоплення ведете особисто ви. А тут Генерал раптом вас відсторонив.
- І що це, по-твоєму, означає?
- Що це може бути підставою, в якій хтось покладе свою дурну голову. Вибір у Генерала невеликий: втратити вас або мене. Він обрав мене.
- Олексо, кінчай ворожити, мов та циганка на базарі і зроби ось що. Твій приятель, котрий у Жулянах міліцією командував, ще в системі?
- Так. Але вже не в Жулянах. Після історії з Курощаповою пішов на підвищення. Він тепер в їхній Управі на Хрещатику сидить.
- Ще краще. Подзвони йому і поцікався: що це за літачок такий, що спецрейсом… ну, ти знаєш, звідки, ні світ, ні зоря прибув. Хто його зустрічав - ну і таке інше.
На щастя, свіжоспечений підполковник авіаційної міліції був у доброму гуморі і вже за десять хвилин приголомшив мене несподіваною інформацією:
- По-перше, Сирота, твій борт ні з якої не з Азії, а з Москви. По-друге, ви що там у себе на Богдана - перепились? Чи масова втрата пам’яті на цьому ґрунті? Спочатку подаєте до трапу «Волгу» свого Генерала, а потім питаєте - а хто-хто в тій «Волзі» сидів? Нормальна казочка!
- Ну, вбив! Згоден. Скільки було пасажирів?
- Двоє. Плюс екіпаж. Плюс охорона.
- Яка охорона?
- Нормальна. Вевешна. (внутрішні війська - авт.)
- А що вона робить, та охорона? Поїхала разом із гостями у багажнику «Волги»?
- Ні. Охороняє літак. Він там подалі, де військові літаки, стоїть.
- Останнє питання: ти, звісно, поцікавився, коли вони повідомили Київ про своє прибуття?
- Ображаєш! О третій ночі. О восьмій вже приземлилися. Сподіваюся, більше питань не буде?
- Тільки одне: коли на каву? З мене.
- Ой, ти знаєш, це питання дуже далекого майбутнього. Зараз запарка просто божевільна. Але я пам’ятатиму…
Я поклав трубку і переповів Старому всю розмову з колегою. Він звично знизав плечима, але буркнув те, чого я від нього не чекав:
- «Дорогі товариші» граються, а у декого чуби тріщать.
Здається, всі ці азіати взагалі і корейці конкретно таки добряче дістали старого партизана.
- Олексо, агент у тебе надійний?
- Працює не часто, але вже як береться, то робить… це ви до того, чи не телебенькнув він, перш, ніж мене розбудити, у східному напрямку? Виключається.
- В такому випадку - бережи не тільки себе, а й його. Переговориш, від слідкуй, чи немає за вами хвоста. Власне, чого я тебе повчаю? Сам знаєш.