Це трапилося в той час, коли Авакум Захов збирав матеріали для другого тому своєї «Історії». Його передусім цікавили південні райони Італії — Калабрія, Апулія, сіцилійське узбережжя, проте дуже часто йому доводилося по кілька днів бувати і у Вічному місті. В Римі він наймав постійну квартиру — мебльовану кімнату на віа [Вулиця (італ.)] Кола ді Рієнцо, яку синьйора Вітторія Ченчі, вдова убитого екстремістами журналіста, здавала в найми. Брат синьйори Вітторії, Чезаре Савеллі, був начальник охорони музею Боргезе, а саме у філіалі музею Боргезе і розгорнулися події, про які йтиметься у нашій розповіді. Я тепер думаю, що якби Авакум не найняв квартиру на віа Кола ді Рієнцо, він не втрутився б у цю музейну історію, і розповідь про викрадення «Данаї» залишилася б ненаписаною... Та хіба, наймаючи кімнату, людина знає, до чого це може призвести?
Отож, 26 жовтня, в четвер, о дев'ятій годині п'ять хвилин мармуровими сходами музею збігав дуже схвильований молодик. Він мав вигляд людини, яка несподівано знайшла під своєю подушкою пластикову бомбу. Молодика звали Лівіо Перетті, й охоронці музею Боргезе знали його. То був красень південного типу з чуттєвими губами і блискучими темними очима, але його одяг і кощава постать з першого погляду свідчили, що це бідняк. Він учився в академії образотворчих мистецтв, був уже на четвертому курсі й останнім часом приходив до Боргезе майже щодня, щоб малювати «Данаю» Корреджо. Чому вбогий, захарчований Лівіо закохався в дочку царя Акрісія, становило велику загадку. Але так чи так він мав дозвіл малювати в Боргезе, і документ цей підписав головний директор музею.
Через п'ять хвилин після того, як швейцар відчинив важкі двері вестибюля, окуті стилізованими бронзовими тюльпанами, Лівіо Перетті стрімголов збіг широкими мармуровими сходами на перший поверх. Ми щойно сказали: його обличчя мало такий вираз, наче Лівіо несподівано знайшов під своєю подушкою пластикову бомбу. Якщо судити з газет, декому траплялося їх знаходити, і про це багато розповідалося. Позавчора помічник головного прокурора знайшов одне таке яєчко у своєму письмовому столі. Його миттю викинули у вікно; воно вибухнуло в повітрі, висадило кілька віконних рам і потрощило шибки. Взагалі з пластиковими бомбами треба діяти швидко. Якщо побачиш таке яйце біля себе, не можна баритись,— негайно відкинь його чимдалі. Я не знаю, який вираз мало обличчя помічника прокурора, коли той натрапив на цю річ у своїй шухляді, але гадаю, в першу мить то був вираз подиву і жаху. Саме почуття невимовного подиву і безмежного жаху.
Я пригадав цей випадок з помічником прокурора тому, бо обличчя Лівіо Перетті, який стрімголов спускався сходами, виражало тільки невимовний подиз. Жаху не було. Його ліва рука ковзала по овальному червоному поручні, ледве торкаючись його пальцями, а правою він махав, попереджаючи, щоб йому дали дорогу. А втім, у цьому застережливому жесті не було потреби, бо ніхто не піднімався І йому назустріч, і якби хтось спостерігав за ним збоку, дуже здивувався б. Він попереджав, щоб дали дорогу, хоча дорога була вільна-вільнісінька. Невеликий гурт ранніх відвідувачів ще топтався біля каси та гардероба; хто чистив своє взуття в автоматі, хто докурював сигарети, а хто вибирав і купував кольорові листівки та каталоги. Нагору до зали в ці хвилини піднімалися всього п'ять-шість відвідувачів з найбільш нетерплячих. Отже, Лівіо Перетті махав рукою даремно, бо на сходах у ці ранкові хвилини не було ніякого руху, до того ж розминутися там можна було вільно й кільком.
З'явившись несподівано у вестибюлі, Лівіо Перетті побіг просто до охоронця Монтано, який уже стояв на своєму звичному місці, між сходами й коридором, що вів до директорського кабінету. Марко Монтано на вигляд був показний, рослявий, плечистий, а на обличчя здавався або злим, або добрягою, залежно від того, як на нього дивитися — збоку чи прямо. Коли дивитися збоку, він здавався людиною жорстокою. Це враження створювали гакуватий ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, нижня щелепа, різко випнута вперед, наче в бульдога, і пишні сиві вуса, розпростерті над ротом, немов два яструбині крила. А якщо дивитися спереду, обличчя його випромінювало добродушність, прихильність до витриманого вина, задушевних розмов, післяобідньої дрімоти і повагу до чистого, без єдиної порошинки, мундира. Спочатку Лівіо остерігався його, потім, долаючи страх, став забалакувати з ним, навіть просив сигарету. Марко Монтано пригощав його охоче, пропонував узяти «про запас», але Лівіо вдавав, ніби ображався, і запевняв, що дорогою додому купить кілька пачок «Кенту» або «Мальборо», якщо не забуде, і завтра обидва куритимуть тільки його сигарети. Але щоразу він забував, і це завтра досі так і не настало.
Ми вже казали, що Лівіо Перетті налетів на Монтано, наче вихор, але тут трохи затримаймо дію, щоб сказати ще кілька слів про найпоказнішого з охоронців музею Бор-гезе. Атож, він був найпоказніший — чи не головна його прикмета. А для нього самого найголовніше починались і закінчувалося в стінах музею. Поза цими стінами відбувалися хтозна-які бурхливі події, екстремісти кидали бомби, марксисти влаштовували багатолюдні демонстрації, ліра стрімко падала, бензин і макарони нестримно дорожчали, але для Марко Монтано все це діялося немовби з якомусь іншому світі. Він не хотів нічого знати про цей інший світ. У музеї, хвалити бога, ще не кидали бомб, відвідувачі не влаштовували демонстрацій протесту, автомашини в нього не було, а тому не обходило і подорожчання бензину. Ціни на макарони та інші смачні речі знай підскакували вгору, але це його не бентежило, бо через війну та деякі інші події він не влаштував свого родинного життя, і зарплати йому вистачало. Вистачало її на дві великі порції макаронів (одну з м'ясом, другу з томатною пастою) щодня й на дві склянки доброго вина, випиті в обід і на вечерю. Навіть міг би відкласти якусь копійчину, якби не було в нього непутящого небожа. Або точніше — якби не палала в його серці незбагненна любов до того розбещеного шалапута. Негідник приходив раз або двічі на місяць і безсовісно забирав не витрачене на макарони, вино та сигарети. Дні, коли він з'являвся чи то в музеї, чи то в дядьковій мансардній кімнатці на віа Санта-Барбара, були для Монтано водночас і різдвом Христовим, і страсним четвергом. Інших важливих подій у його безтурботному бутті не заходило. Його роздвоєне життя йшло рівно, як ті старі будильники, на які рідко хто дивиться, але які сумлінно й поважно відлічують час десь на кухонній полиці.
— Синьйоре! — вигукнув Лівіо Перетті. Він простяг руки і поклав долоні на широкі плечі Монтано.— Синьйоре!
— Свята богородице, що з вами сталося? — безмежно здивувався Монтано.— Що з вами, бога ради? — повторив він, намагаючись прочитати у збуджених і палаючих очах молодика причину цього незвичайного поспіху.
Якусь мить Лівіо Перетті справді мав вигляд страшенно розтривоженої людини,— він був, як то кажуть, «не при собі». У середні віки таких людей спалювали без довгих вагань, бо вважали, що в них вселився нечистий. Лівіо Перетті пощастило, що ця історія з ним сталася не в середні віки, та й нечиста сила тримала його в своїй владі не дуже довго. Немовби зрозумівши раптом, що поводиться непристойно (адже за таке поводження колись спалювали), він швидко зняв руки з плечей Монтано, трохи заспокоївся і голосом, уже не схожим на той, стривожений, яким щойно гукав «синьйоре!», спитав охоронця по-діловому, чи прийшов директор.
Монтано здивовано витріщився на чудного молодика, якого він так часто пригощав сигаретами. Хоч голос уже спокійний, зате погляд безумний, а на обличчі щось середнє між досадою і страхом. Який актор! Неначе в нього вселилися три людські душі й кожна являла тепер своє обличчя.
Охоронець не знав, який узяти з ним тон. Раз він манта-чить сигарети, значить, хлопець бідний, і нічого з ним церемонитися. Так, але ж він мав за своєю спиною академію і в музей прийшов малювати з рекомендаціями великих людей. Та й відомо, що обранці мистецтва здобули собі право поводитися, як їм заманеться, і він, Монтано, котрий усе своє життя провів серед картин, мусив виявити і цього разу розуміння і такт.
Поки він обмірковував, яку лінію поведінки обрати, молодик, замість дивитися на нього, втупив погляд у коридор, де містилася адміністративна частина.
— Синьйор директор тут,— сказав Монтано. І, щоб задобігти якійсь прикрій помилці, поквапився попередити: —
Але синьйор директор приймає відвідувачів з одинадцятої години.
— Так! — вигукнув Лівіо Перетті й, не пояснюючи, який зміст вкладає у цей значливий вигук, повернув ліворуч і, наче здутий вітром, помчав до склепистого коридора.
Там при вході, облицьованому плитками з білого мармуру і прикрашеному двома старовинними бронзовими канделябрами, були двокрилі червоного дерева двері директорського кабінету.
Монтано спам'ятався, коли Лівіо Перетті уже простягав руку до масивної бронзової ручки. Він ступив два нерішучих кроки й остовпів: Лівіо Перетті влетів у кабінет директора. Влетів, не постукавши, і грюкнув за собою дверима.
— Свята Маріє! — заволав Монтано в душі.— Хіба так заходять у директорський кабінет!
Роберто Тоцці, директор, у цей час снідав. Худорлявий і делікатний чоловік, з посрібленим волоссям, розумним обличчям, довгими й тонкими пальцями піаніста, розщібнув на своєму письмовому столі елегантну валізку-дипломат, вийняв поліетиленовий мішечок з вареною картоплею і почав ліниво жувати. Сніданок Роберто Тоцці ніколи не відзначався особливою розкішшю, але цього ранку він здавався не гідним навіть охоронця музею третьої категорії. Проти сніданку Монтано, охоронця музею першої категорії, він був просто жалюгідний. Монтано з'їдав на сніданок миску капусняку з ковбасою і порцію смаженого лосося, а в четвер та неділю додавав до цього основного меню або сто грамів бринзи, або чверть смаженого курчати з картоплею — просто люкс, надто коли згадати неодмінну склянку червоного вина. Що вдієш: Монтано любив попоїсти всмак і цього не приховував, іноді навіть нарікав на цю свою пристрасть, бо знав, що надмірне захоплення їжею веде до непоправної біди як на цьому, так і на тому світі.
Такі були запити Монтано, а директорські мали б стояти принаймні на десять щаблів вище. Коли охоронець снідав так смачно, то, певна річ, директорський сніданок мав би бути просто розкішний. Звичайно, поняття розкошів багатоступеневе; проте директори, яким був наш професор з середньовічного мистецтва Роберто Тоцці, перебували десь на дев'ятій сходинці цієї шкали.
На фешенебельній віа Венето містився ресторан «Россі-ні». У цьому ресторані снідали директори категорії Роберто Тоцці — музейні керівники, театрознавці, відомі режисери, директори галантерейних магазинів, середні торговці. У «Россіні» постійні клієнти одержували на вибір два типи сніданків — англійський або французький. Обидва були вдесятеро розкішніші, ніж сніданок охоронця Монтано. Якщо хтось із директорів віддавав перевагу, наприклад, англійському типу сніданку, йому приносили шинку, яйця, варене або смажене курча, бульйон, пиріг, плюс апельсини, каву та коньяк, які завжди записували «під лінією», як додаток до основного меню. Прихильникові французьких сніданків ставили на стіл півдесятка, а то й більше срібних чайничків та мініатюрних блюдечок — чайничків з чаєм, з молоком, какао, кавою, гарячою водою; блюдечок з маслом, вершками, варенням; тарілочок з кількома видами бринзи, тістечками й бісквітами; і наприкінці знов-таки неодмінні апельсини, каву і коньяк.
Був час, коли професор Роберто Тоцці, скоряючись вимогам доброго тону, щоранку завертав до ресторану «Россіні» на віа Венето. Снідав по-директорському не тому, що був ласий до пирога та вершків, і не тому, що зранку йому хотілося коньяку, а для годиться, прагнучи продемонструвати свою приналежність до еліти, зрештою, побоюючись втратити зв'язок з колегами. Їв неуважно, бо ввечері (коли не супроводжував кудись дружину) читав допізна, лягав після опівночі і тому зранку не мав апетиту. І як тільки виходив з ресторану, відразу ж забував, що їв — французький конфітюр чи англійський бекон.
Отак воно й велося, аж поки того нещасного року справи ускладнилися через нафтову кризу: гроші подешевшали, а ціни на товари полізли круто вгору, наче альпіністи. У людей, що споглядали це підвищення, паморочилося в голові: не видно було дна безодні, яка зяяла перед ними.
Зарплати Роберто Тоцці — вона не підвищилася — вже не вистачало, а він мав молоду дружину, яка звикла сіяти грошима, і сина від першого шлюбу, який жив у Мілані й начебто мав там якусь роботу, але щоп'ятнадцятого числа прилітав у Рим просити грошей. Роберто Тоцці, якому вже минуло п'ятдесят, не міг відмовляти дружині, а вона просила грошей щодня або через день, не міг він відмовляли й синові, бо той носив його ім'я і нагадував йому світлі часи юності — студентські роки. Оскільки ж обличчя молодої дружини при найделікатнішому натяку про ощадливість набувало трагічного виразу, Роберто Тоцці мусив обмежувати свій особистий бюджет. Почав заощаджувати на сорочках, краватках, одеколоні й, нарешті, перестав купувати нові книжки та часописи з мистецтва. Йому здавалося, ніби він зачинив віконниці у своєму домашньому кабінеті. Але про його кабінет дружина взагалі не хотіла знати, а син був не від того, щоб узагалі замкнути його на ключ.
Мистецтвознавством сьогодні займаються тільки ті, кому бракує клепки в голові, казав він. Від своїх близьких Роберто Тоцці не міг чекати ласки й співчуття, а зовнішній світ мав досить своїх турбот, щоб клопотатися ще й про нього.
Підстьобувана інфляцією, ліра котилася вниз, ціни зростали і мчали, як коні від батога. Рік тому за обід у «Россіні» платили стільки, скільки тепер коштував сніданок. Зарплата танула швидше від весняного снігу, навіть вищі чиновники мусили підтягувати паски. Дехто з директорів перестав відвідувати «Россіні», особливо дрібніші. Прийшли, звичайно, інші, але серед них, вважайте, не було людей мистецтва.
Дехто казав, що криза відучує людей від давніх звичрк. Хтозна! Краще сказати — люди почали пристосовуватись до породженого кризою нового життя, адже треба було якось жити. Замість заходити до «Россіні» на віа Венето, професор Роберто Тоцці поступово звик снідати на своєму робочому місці. Служниця готувала два бутерброди з маслом та ковбасою, наливала в невеликий термос каву, професор клав усе це у свій елегантний дипломат і повільно прямував до Боргезе. Хто б міг подумати, що ця поважна людина в старому чорному демісезонному пальті й шкіряних рукавичках несе в чемоданчику не цінні папери чи таємні документи державної ваги?
Напередодні того похмурого ранку, з якого почалася наша розповідь, Роберто Тоцці й синьйора Тоцці ходили з приятелями в кіно, потім синьйора Тоцці, яка вперто не бажала розлучатися зі своїми легковажними звичками, захотіла піти в бар. Там пили джин, і синьйора Тоцці з синьйором Умберто танцювали. Синьйор Умберто, молодий колега Роберто Тоцці, був недавно призначений експертом по художніх речах при Банку комерчіале. Ця посада приносила добрі гроші, тому Умберто був у чудовому настрої. А сам Роберто Тоцці того вечора вперто боровся з досадою, яка отруювала його в сто разів більше, ніж густий тютюновий дим і шалене вищання джазових інструментів. Там, на естраді, неначе хтось лоскотав саксофон і різав трубу.
Повертаючись додому, він не вимовив ні слова, а коли ввійшли до кімнати, відмовився пити чай і відіслав служницю, яка принесла йому гарячі, щойно зварені макарони. Засвітив настільну лампу в кабінеті, розгорнув книжку, але не прочитав жодного рядка, хоч сидів над нею понад годину. Коли зайшов до спочивальні, дружина вже спала. Вона забагато танцювала з отим типом, який з мистецтвознавця перетворився на торговельного експерта, фахівця з гешефтів. Отака ціна молодим. Щоб перебороти безсоння, він став декламувати про себе вірші з «Георгік» Віргілія, але згадав, що не залишив грошей служниці, щоб та купила масла та ковбаси для завтрашніх бутербродів. Спокійна і здорове дихання дружини почало його нервувати. Молоді продавали свою совість за гроші, звичайно, це було жахливо, але, далебі, як можна зводити кінці з кінцями, живучи на платню мистецтвознавця? В усякому разі, він більше не ступить у ту кляту забігайлівку, де труба верещить наче недорізана. Напнув ковдру на голову і з болісним сумом позаздрив тим людям, які жили колись у добрі давні часи. Але поганий настрій переміг,— засинаючи, він сказав собі, що добрих часів, по суті, не було ніколи.
Вранці, поклавши кілька мізерних картоплин у свій дипломат, він вирушив на роботу, почуваючи себе пораненим воїном, який добровільно повертається на бойовище. Гордо прямував вулицями, як і належить нащадкові непохитного Коріолана.
Після такого короткого, але потрібного вступу ми підійшли до того моменту, коли Лівіо Перетті нахабно вскочив у його кабінет і побачив, як. він сумовито їсть варену картоплю.
Коли Умберто застукали за тим принизливим заняттям — їсти картоплю на розкішному письмовому столі в стилі ампір у ще розкішнішому кабінеті з кокетливими стільцями в стилі рококо біля стін,— його обличчя менш як за хвилину змінило свій колір. Спочатку воно почервоніло, потім стало жовтим і знову почервоніло. Мабуть, Роберто Тоцці пережив те саме, що переживає заміжня жінка, коли застають її в обіймах коханця. Вона почуває і сором, і страх, і безнадійний жаль за втраченою назавжди гідністю.
Звичайно, їсти картоплю, навіть у музеї Боргезе, не таке вже падіння, як, наприклад, перелюбство, і якби Роберто Тоцці був син каменяра чи банкіра, він зовсім би не розгубився. Навпаки, мабуть, усміхнувся б і підморгнув: «Дивіться собі на здоров'я, мені від того й за вухом не свербить».
Але він був син середнього чиновника і все життя педантично дотримувався правил, записаних у катехізисі дрібного буржуа. Тому він зніяковів, і якби мав слабше серце, у нього стався б інфаркт.
Проте нещастя тільки почалися. Із спаплюженою гідністю ще можна прожити. Хіба мало міністрів, про чиї афери, спекуляції тощо дізналася широка громадськість, залишались і далі міністрами, ніби нічого й не сталося?! Вони втратили свою честь, але все ще сиділи в кабінетах, підписували державні папери і з виглядом ягнят божих приходили на оперні прем'єри. Другий удар був набагато страшніший, він перехопив йому дихання і послав його в нокаут.
— Синьйоре! — вигукнув Лівіо Перетті.— Бийте на сполох! «Данаю» Корреджо викрадено! Хтось вийняв «Данаю» з рами і на її місце поставив мою жалюгідну незакінчену копію! Бога ради, синьйоре, не баріться, можливо, злодій Ще десь тут у коридорах!
Лівіо Перетті стояв, прихилившись до дверей, наче не смів ступити ні кроку вперед. Він навіть не помітив, що Роберто Тоцці тримав у руці картоплину.
Роберто Тоцці впустив картоплину. Потім машинально защібнув валізку, не зводячи приголомшеного погляду з непроханого гостя. Обличчя його з червоного стало жовтим, і дві спустошливі хвилі пройшли крізь його душу — жахливе почуття сорому і втраченої гідності.
Сором пік його, а гідність розпадалася з тріском і валилася серед куряви, наче десятиповерховий будинок.
— Бога ради, синьйоре, не баріться! Викрадено Корреджо! — підвищив голос Лівіо Перетті, підносячи руки до стелі, неначе злодій сховався саме там, серед кришталю і брязкалець величезної люстри.
Тепер крізь душу професорову пройшла третя хвиля, хвиля страху, й обличчя його знову зжовкло. Ця хвиля наш більша і найстрашніша, справжнє цунамі проти попередніх двох. Ті дві робили його смішним і жалюгідним, а ця ви кидала геть, як непотрібну ганчірку. Хто пробачить йому викраденого Корреджо? Навіть у найкращому разі його звільнять з посади! '
— Синьйоре,— прошепотів він сполотнілими губами,— синьйоре, ви серйозно кажете чи жартуєте? — І вже вимовляючи ці слова, відчув, які вони фальшиві й непереконливі. Він знав молодика, який стояв перед ним, і чудово усвідомлював, що саме від нього не випадає сподіватися жодних жартів. Його рекомендував листом сам П'єтро Фалько не, кандидат у мери Рима на наступних виборах, відомий мистецтвознавець, людина, гідна найвищої пошани, хоча й комуніст. Неможливо, щоб П'єтро Фальконе рекомендував якогось пройдисвіта. В Боргезе, як правило, не дозволяли знімати копій з картин, і якщо для Лівіо Перетті зробили виняток, то тільки завдяки П'єтро Фальконе, його авторитетові. Ні, молодик не брехав, і Роберто Тоцці даремно намагався сховати свою голову наче страус, сховатися від істини тільки тому, що для нього вона була рівнозначна життєвій катастрофі.
— Я кажу вам те, що бачив на власні очі,— сказав Лівіо Перетті і почервонів, як рак.— Не вірите — прошу! — Він рішуче простягнув руку до дверей, але ту ж мить від поштовху ззовні вони відчинилися, і на порозі стали охоронець Монтано й помічник начальника охорони Карло Колона. Помічник був молодий, північного типу, з довгастим обличчям і світлими очима, вбраний у шикарний костюм, який, проте, більше пасував би для вчителя верхової їзди.
Не встиг Роберто Тоцці розтулити рота, щоб дати якесь розпорядження, як Карло Колона простяг руку, схопив Лівіо за комір оксамитової куртки і з усієї сили смикнув його
назад.
— Хто дозволив тобі сюди заходити? — проревів він несподівано густим баритоном.
Усі ґудзики куртки полетіли на підлогу. Лівіо випорснув, наче вугор, з його руки і вже готувався відповісти на образу кулаком, але вчасно втрутився Монтано і сяк-так утихомирив їх.
— Синьйори! — підвівся Роберто Тоцці, зблідлий і обурений. Хтозна-чому помічник начальника охорони був йому неприємний, діяв на нього алергічно, як, наприклад, аспірин, що якимось дивом подразнював його ніс і примушував шалено чхати. Ну й помічник! У нього вигляд нахаби і спокусника служниць, професійного жениха, який промишляє у найглухіших містечках півдня.— Синьйори! — повторив він з огидою в голосі.— Прошу вас поводитися пристойно. Момент трагічний. Незнаний злодій вийняв «Данаю» Корреджо з рами і поставив на її місце копію, яку малював цей молодий художник. Ви знаєте це?
— Гм! — значливо похитав головою Карло Колона. Лівіо Перетті здригнувся від цього «гм» і стис кулаки, але Роберто Тоцці владно підніс руку.