— І залишившись усередині, я вкрав картину Корреджо «Даная», чи не так?
— Зажди! — підніс руку Чігола.— І до цього дійдемо.
— До чого? — наїжачився Лівіо.
— Насамперед з'ясуємо, що в середу після обід ви не пішли додому, а залишилися в галереї. Ви провели ніч у галереї, а ранком удаєте з себе невинне ягня, начебто щойно прийшли і, підбігши до мольберта, бачите, що картину «Даная» вкрадено! Біжите сходами прямо до дирекції і зчиняєте галас: «Шукайте злодіїв!»
— Шукайте картину! Я не ідіот, щоб думати насамперед про злодіїв.
По обличчю Чіголи пробіг нервовий дрож, але він швидко опанував себе.
— Я маю ще один факт, ласкавий молодий синьйоре, який доводить у досить цікавий спосіб ваше перебування в Боргезе. Хочете почути?
— Жду не діждуся! — сказав Лівіо Перетті.
— Ви залишили сліди своїх пальців на склянці для води в кабінеті Чезаре Савеллі, в тому кабінеті, де Луїза Ченчі під той час готувалася до занять. Що ви скажете про цей цікавий факт?
Роберто Тоцці впустив газету, що правила йому за віяло, але замість того, щоб простягти руку за нею, затулив рота, а потім став попускати вузол краватки, неначе раптом відчув, що йому душно.
— Час уже не морочити мене дурницями, а відпустити додому! — сказав Лівіо Перетті.— 3 якої склянки я п'ю воду і де проводжу свої ночі — це моя особиста справа, і вам не вільно розпитувати мене про це. Якщо я порушив правила внутрішнього розпорядку в Боргезе, то готовий сплатити відповідний штраф, та й годі!
— Знайшли час і мірце для комедій! — розсердився Чігола. Він міг усе знести терпляче, тільки глузування виводило його з рівноваги.— Приведіть Луїзу Ченчі! — грюкнув він по столу.— А ви,— звернувся він до Лівіо,— не кваптеся сміятися. Найкраще сміється...
— ...хто сміється останній! — весело перебив його Лівіо. Ввійшла Луїза Ченчі.
Вона трохи зблідла, і краса її здавалась особливою. Очі стали більшими, глибшими, в їхній глибині неначе світилося м'яке і далеке сяйво загадкового вогню. Так сяють мільйони невидимих зірок Чумацького Шляху. На відміну від Лівіо, вона привітно кивнула всім, і хоч її усмішка не була адресована ні до кого, кожен відчув, що вона всміхається саме йому.
Чіголі теж здалося, ніби вона всміхається йому, і хтозна-чому вперше з давніх часів йому стало незручно. Неначе він сів на чуже місце і його помилково вважали кимось іншим.
— Чи знаєте ви цього синьйора? — спитав її Чігола, показуючи на Лівіо.
Ті двоє перезирнулись і раптом, наче по команді, зареготали.
— Цей синьйор — мій наречений! — відказала Луїза. Запала одна з тих мовчанок, про які ніхто не знає, скільки вони триватимуть і коли скінчаться.
А дощ усе періщив по шибках, наче йому не буде ні кінця ні краю.
— Ми думали перекинутися кількома словами,— почав Лівіо,— але, глянувши на годинника, я побачив, що вже минула п'ята година. Галерея зачинена. Побалакали ще трохи, а о десятій Луїза попросила, щоб я пішов додому, аби нас не побачили й не подумали казна-чого. Щоб не викликати зайвих розмов, я вирішив постояти якийсь час у комірчині біля туалетних, а коли Луїза піде додому, знову пробратись до кабінету Савеллі й там залишитися до ранку. Але Луїза затрималась, і я задрімав на стільці. Раптом чую — Монтано влаштовує когось спати на лаві навпроти службового входу. Засвітив запальничку і побачив, що вже близько півночі. Вирішив перевірити, чи пішла додому Луїза. Не встиг вийти, як почув, що наближаються швидкі кроки. Хтось зайшов до жіночого туалету. О дванадцятій п'ятнадцять цей хтось вийшов, відімкнув двері службового входу і швидко вибіг на вулицю. Кілька хвилин перегодом вийшла і Луїза, я впізнав її по цоканню підборів. Ну й затрималася ж вона! Я плюнув на будь-яку обережність, спить той на лаві чи не спить, заскочив до кімнати Савеллі, погасив світло і ліг спати, замкнувши двері на ключ. О дев'ятій годині ранку, коли Монтано розмовляв з Августі-но, я побіг на верхній поверх і тоді побачив мою мазанину, накинуту на раму «Данаї» Корреджо. Все інше вам відомо.
Луїза сказала:
— Ви спитали вчора, синьйоре, чому я пішла зразу до службового входу, знаючи, що ключ від дверей, як правило, у когось із охоронців. Бо чула, як відчинили замок і хтось вийшов. З прочинених дверей потягло холодом. Я почувала себе винною, бо був пізній час, либонь, тому й вирішила піти непомітно, але виходячи, як сказала вам учора, добре причинила двері.
Чи повірив Чігола цим визнанням? Він просто не встиг їх обміркувати. Йому сповістили дві новини. Насамперед повідомили телефонно, що Маріо Чіветту знайшли вночі з перерізаним горлом. Труп знайдено недалеко від п'яцца На-вона. Тільки-но Чігола поклав телефонну трубку і подумав, що треба викликати Монтано, як до кабінету влетів сержант, помічник Дячованні. Він доповів інспекторові, що на горищі знайдено вбиту людину.
Чігола наказав усім залишатися на своїх місцях, а сам пішов глянути на труп. Повернувся за десять хвилин. Особу вбитого встановили відразу. То був Енріко Пінеллі, фальшивомонетник, якого поліція розшукувала вже два роки. Його вдарили кастетом у лоб, межи очі. На думку Чіголи, який розумівся на ранах, смерть настала нескоро після удару. В кишенях убитого знайшли в'язку відмикачок.
Що спільного мав цей Енріко Пінеллі з «Данаєю», як пробрався у Боргезе, і хто його вбив? Хто вбив Маріо Чіветту, і чи мали ці два вбивства якийсь зв'язок між собою?
Обмірковуючи ці питання, Чігола запитав Лівіо Перетті, хто доручив йому зняти копію «Данаї». Лівіо відповів, що доручення йому дав П'єтро Фальконе, кандидат комуністичної партії на посаду мера Рима.
— Копія — речовий доказ для слідства,— сказав Чігола. Він звелів Джованні принести полотно в кабінет і повідомив Роберто Тоцці, що тим часом припиняє слідство і відновить його, одержавши висновки судово-медичної експертизи. Тобто годині о п'ятій.
Роберто Тоцці виконав свою обіцянку: подзвонив Ава— куму по телефону. Але трубку взяла Вітторія Ченчі. Вона сказала професорові, що Авакум сьогодні вранці поїхав до Санта-Ани.
— До Санта-Ани? — здивувався професор.
Вітторія підтвердила це і сказала, що Авакум запросив його на обід у ресторан «Лавароне».
Авакум запропонував Роберто Тоцці сісти в круглій малій залі ресторану. Вона виходить у літній сад, і в холодну пору в ній мало відвідувачів. А втім, місце затишне і зручне. По широких шибках порощив дощ, бігли струмки води, і каштани в саду, як дивитися на них з приміщення, неначе плавали в тумані. Ця сумна картина гнітюче діяла на Роберто Тоцці, який і так мав невеселий вигляд, але Авакум почувався чудово і їв з добрим апетитом.
Коли настав час десерту і кави, Авакум запалив люльку і попросив професора розповідати. Показання Лівіо розсмішили його, а заява Луїзи, що Лівіо її наречений, викликала на його обличчі кислу гримасу. Мабуть, його занепокоїло її майбутнє. Він став неуважний і задивився у звивисті й прозорі хвилі тютюнового диму. Роберто Тоцці подумав, що ця історія з «Данаєю», певно, набридла Авакумові. Адже крадіжка в Боргезе не обходить його особисто. Проте Авакум попросив його повторити слова Чіголи про рану Енріко Пінеллі: «Удар кастетом у лоб, межи очі». Чи то від склянки випитого вина, а чи так гнітив його дощ, професор поринув у похмуру задуму і здригнувся, коли Авакум спитав його, чи піде він з ним до П'етро Фальконе.
— До П'єтро Фальконе? — перепитав здивовано Реберто.
— Авжеж,— сказав Авакум.— Він наш колега та приятель і мій добрий знайомий.
— Колега... Так, можливо! — усміхнувся непевно Роберто Тоцці. Натяк на його дружбу з відомою людиною і тішив його, і лякав.— Нам водночас присвоїли вчений ступінь, але Фальконе вдарився у політику, а я залишився з книгами. Для мене політика чужа... Та їй і не потрібні такі...— Він не закінчив.
— Ознайомитися з політикою ніколи не пізно,— всміхнувся Авакум.
Роберто Тоцці сказав:
— Навряд чи П'етро Фальконе зможе нас прийняти, якщо ви не домовилися про зустріч із ним заздалегідь. Знаєте, який він заклопотаний? Адже післязавтра вибори, невже ви забули?
— Друже,— лагідно всміхнувся Авакум,— все влаштовано. Взятися до цієї справи я попросив синьйору Вітторію Ченчі, і вона виконала своє завдання чудово. У П'єтро Фальконе найбільший каталог творів етруського мистецтва і зокрема етруської кераміки, а вам відомо, як я цікавлюся нею. Оскільки я післязавтра їду на південь, то попрошу його допустити мене до своїх книг хоча б на годину.
— Ви їдете на південь? — вигукнув Роберто Тоцці, але без особливого захоплення.
Він подивився на шибку і зітхнув.
— Засидівся в Римі,— сказав Авакум.
— А викрадена «Даная»? Адже ви обіцяли щось зробити!
— Звичайно, друже! — засміявся Авакум, і сміх його був більше ніж підбадьорливий.— Невже ви припускаєте, що я не виконаю своєї обіцянки?
— Якби я не. відчував, що ви хороша людина, то подумав би, що це лихий жарт! — сказав Роберто Тоцці;
— І допустилися б великого гріха! — насварився на нього пальцем Авакум. Помовчавши, він додав: — Лихі жарти як багнетна атака піхоти — остання спроба виграти бій. Я рідко вдаюся до цього жахливого засобу.
— Господи! — втупився в нього Роберто Тоцці здивованим і збентеженим поглядом.— Якби я не знав, що ви археолог і мистецтвознавець, я б подумав, ви військовий.
— Дякую за комплімент! — відповів Авакум.— Ви й гадки не маєте, як я поважаю тих, хто вміє сміливо зазирнути в очі смерті.
— Ох, пощадіть мене! Не нагадуйте про війну! — озвався Роберто Тоцці. Його батько загинув на Східному фронті, а дід наклав головою в Галичині під час першої світової війни,— Я питав вас про «Данаю», а ви мені про військове мистецтво!.. Не хочу вас ображати, але мені весь час здається, що крадіжка для вас — лише жарт!