— А може, хтось приходив знадвору? — спитав Чігола. Карло Колона якийсь час мовчав.
— Не знаю, чи можна це назвати «приходив»,— сказав, вагаючись, він.— Маю на увазі, синьйоре, племінницю Чезаре Савеллі. Оскільки вдома у них тісно, вона приходить інколи в його кабінет готуватися до занять. Вона студентка права, другий рік. Звуть її Луїза Ченчі.
— Ну й що ж? — спитав Чігола.
— Нічого,— відповів Карло Колона.— Вона прийшла вчора за кілька хвилин до шістнадцятої години, а коли пішла, це може сказати вам охоронець Марко Монтано.
— Де живе ця Луїза Ченчі? — спитав Чігола.
— Луїза Ченчі живе на віа Кола ді Рієнцо, № 170, недалеко від п'яцца [Майдан (італ.)] Кавур. Мати її, Вітторія Ченчі, сестра синьйора Чезаре Савеллі.
Фелікс Чігола підняв трубку.
— Приведіть до мене негайно Луїзу Ченчі,— наказав він невидимому співробітникові.— Живе на віа Кола ді Рієнцо, № 170, недалеко від п'яцца Кавур.
Роберто Тоцці, який досі майже не брав участі в розмові, подивився насуплено на помічника. І твердим тоном, аж ніяк не відповідним його сумному виразові, сказав:
— Ти погана людина, Карло Колона! Навіщо вплутуєш дівчину в ці брудні справи? — Він обернувся до Чіголи і додав:— Вона серйозна дівчина, синьйоре інспекторе, виросла в небагатій, але шанованій родині.
Карло Колона демонстративно кахикнув, а Чігола прз-ставив пальця до лоба і промовив:
— Здається, я щось пригадую!.. Ченчі!.. Енріко Ченчі, звичайно!
— Енріко Ченчі — її батько,— поспішив пояснити йому Роберто Тоцці.— Дуже здібний журналіст і публіцист, убитий, на жаль, два роки тому ультраправими елементами.
— Енріко Ченчі був завзятий комуніст,— з серцем озвався Карло Колона.
— Так, так, я згадав!— промовив з явним задоволенням Чігола. І вигукнув з хлоп'ячим ентузіазмом: — Я пам'ятаю, синьйори, десь із п'ятдесят жертв різних убивств,— знаю їхні прізвища в алфавітному порядку.
Після цієї скороминучої радості він знову поринув у свої турботи. А турботи були незвичайні, бо далеко не кожна крадіжка знаменитих картин збігалася з виборами нового мера Рима.
Після вступних розмов Фелікс Чігола забажав оглянути галерею.
Ми опишемо тільки, як розташовані приміщення галереї, що ж до безсмертних картин і скульптур великих митців Ренесансу, то читач знайде і їхній опис, і їхні репродукції в десятках книг, присвячених цьому винятково цікавому і плідному періодові культурної історії людства. Та мені й незручно висловлювати своє дилетантське судження про речі, на яких я не дуже розуміюся. Свого часу один художник добре сказав: «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не втручайся!»
Отже, зовнішні парадні сходи ведуть на помісток з павільйоном та гардеробом ліворуч і з масивними дубовими дверима до кімнати швейцарів — праворуч. На шість сходинок вище — двоє обертових дверей. Вони ведуть до вестибюля, вимощеного мармуровими плитами і оздобленого колонадою. В глибині вестибюля два входи: лівий — в обидві експозиційні зали, а правий — у коридор до кімнат адміністрації. Перша кімната — це парадний кабінет директора Роберто Тоцці. Друга кімната — помічника, Карло Колони, а третя, найближча до службового входу, править за кабінет начальника охорони Чезаре Савеллі. Запам'ятайте добре, що саме ця кімната найближча до службового входу. Навпроти службового входу стоїть лава. Далі — приміщення, де прибиральниці тримають своє причандалля, ще далі — туалетні, чоловіча й жіноча.
Тепер вернімося знову до вестибюля з мармуровими колонами. Широкі біломармурозі сходи ведуть угору. Через десять сходинок вони розходяться ліворуч і праворуч. На місці, де вони розходяться, є помісток, прикрашений двома дорійськими колонами. Тут під стіною поставлено низеньку Кушетку з позолоченими ніжками.
Сходи ведуть до експозиційних зал. Одна зала ліворуч, друга праворуч. Запам'ятайте ще одну річ: у глибині правої зали є двері. Через них виходять у коридор, там дерев'яні сходи на горище. Воно служить складом картин, рам, постаментів, прожекторів тощо. Це величезне приміщення, лабіринт з верстатами для роботи і круглими віконцями, наче ілюмінатори, крізь які видно частину п'яцца Навона з скульптурною групою Центрального фонтана.
У чотирьох просторих експозиційних залах розміщено близько двохсот картин. Серед них твори Рафаеля, Тіціана, Веронезе, Корреджо — геніїв Чінквеченто, картини митців раннього барокко, серед яких зіркою є, звичайно, Караваджо. Але насамперед нас цікавить «Даная» Корреджо. Вона виставлена у верхній правій залі, праворуч «Трьох грацій» Тіціана, які висять посередині. В той час, про який ми розповідаємо, навпроти картини можна було побачити мольберт, непоказний і пошарпаний, на якому Лівіо Перетті примістив полотно, щоб малювати «Данаю». Мольберт, палітра, скринька з фарбами, сам Лівіо Перетті у приношеному оксамитовому костюмі, який давно втратив свій колір,— все це якось не пасувало до того урочистого блиску, який випромінювали картини, особливо «Кошик з фруктами» Караваджо.
Отож Фелікс Чігола зайшов до зали, супроводжуваний помічником Карло Колоною. У масивній рамі «Данаї» було полотно Перетті. Копія ще не була закінчена, амур, який стягував покривало Данаї, був позначений лише контурами, сама царівна ще не мала волосся, на місці пишних персів видніли порожні кола. І все ж той, хто розумівся на малярстві, помітив би, що копія обіцяла стати гарною, молодик неначе відчув чари, породжені контрастом між світлом і тінню. Так чи інак, але враження, яке викликало це полотно поряд з Тіціаном та Веронезе, було приголомшливе.
Фелікс Чігола не зупинився перед жодною картиною, не глянув на жодне полотно, він, здавалось, проходив повз рами, де нічого не було. Він цікавився розташуванням залів, туалетними, коридорами, сходами. Коли дійшов до «Данаї», експерти саме знімали відбитки слідів на підлозі і пальців на рамі. Побачивши полотно Перетті, Чігола вперше всміхнувся. «Жартівник!»—сказав він, маючи на увазі злочинця.
Він обійшов мансардне приміщення, подивився на віа дель Корсо крізь одне з віконець і зітхнув. Час летів, як на крилах. До виборів лишались лічені години...
Коли він повернувся до директорського кабінету, Робер-то Тоцці мовчки подав йому щойно, прийняту радіотеле-фонограму з центру. Повідомлялося, що Чезаре Савеллі вчора прибув до Санта-Ани о чотирнадцятій тридцять і зупинився в готелі «Республіка». Цього ранку він виїхав назад у Рим поїздом. Чігола прочитав уголос повідомлення і задоволено кивнув.
— Чим менше запідозрених, тим краще для слідства! — пояснив він.— Ваш Чезаре Савеллі має тверде алібі, його встановила поліція Санта-Ани, отже, він поза грою. Але всі інші пройдуть слідство на загальних підставах!
— Що ви хочете цим сказати?..— зблід Роберто Тоцці.
— 0, синьйоре! — всміхнувся з досадою Чігола.— Це вас не стосується. У всякому разі, ви тепер теж поза грою, і я гадаю, що ви нам не будете потрібні й надалі. Ви можете приходити, коли хочете, і йти додому, коли забажаєте. Тимчасово ми використовуватимемо, з вашого дозволу,— він знов усміхнувся з досадою,— ваш кабінет як слідчу камеру. Слідство триватиме найпізніше до суботи і закінчиться о тринадцятій годині. Весь цей час галерея буде зачинена, а присутні тут зараз — без вас, звичайно! — разом з синьйориною Луїзою Ченчі, яку ми чекаємо, залишаться на своїх місцях, тобто в галереї. Постараюся забезпечити всім необхідні вигоди і поживну їжу.— Губи його стисли-ся, обличчя здригнулось, але годі було зрозуміти, чи це гримаса, за якою ховалося внутрішнє задоволення, чи просто давалося взнаки нервове напруження: досі жодної крадіжки цінних картин не вдавалося розкрити за якихось три дні!
— Ви серйозно вирішили затримати і мене чи жартуєте? — спитав Карло Колона, тримаючи руки за спиною, щоб не бачили, як вони тремтять.
— Віднині я запитую, а ти тільки відповідатимеш! — прогарчав Чігола, і в його ясно-синіх очах блиснули злі, коричнево-жовті вогники. Настирлива думка, що такий негідник, як цей прилизаний спокусник служниць, пустить кулю йому в потилицю, не залишала його.— Марш звідси! — гаркнул він.— Коли надійде твоя черга, я тебе викличу!
Карло Колона одразу ж кинувся до дверей стрибком, наче кіт, але перед тим, як зачинити їх, устиг вигукнути, задихаючись від злоби:
— У мене є впливові знайомі! Я на вас поскаржусь!
— Поскаржишся!..— скривив йому вслід рота Чігола і погрозливо покивав головою. Потім, згадавши про Роберто
Тоцці, повернувся до нього й похмуро спитав:
— Ви обідали?
Роберто Тоцці похитав головою. Його так вразив вибух люті старшого інспектора римської поліції, аж він просто не мав сили вимовити ані слова.
— Тоді йдіть поїжте! — сказав Чігола.
Роберто Тоцці мовчки вийшов, сутулячись, неначе ніс на своїх вузьких плечах увесь філіал музею Боргезе.
Чігола наказав зняти відбитки пальців у кожного із затриманих, а потім — принести їм по порції макаронів і одному апельсину. Сам не торкався їжі.
В «Останній пригоді» Авакума [У серії пригодницьких повістей Андрея Гуляшки, головним героєм яких є Авакум Захов, розповідь ведеться від імені його друга Анастасїя Букова], якщо пригадуєте, я описав його пригоди в Сіцілії, де він зустрівся з дівчиною Юлією та двома перепродувачами героїну. Я гадав, що, крім сіцілійських пригод, під час його перебування в Італії з ним не сталося нічого цікавого. Та, як виявилося, була ще одна пригода, про яку я й гадки не мав, а він з невідомих причин і словом про неї не прохоплювався.
Перед тим як виїхати з радянською археологічною експедицією на Памір і в пустелю Гобі, після тієї страшної і водночас кумедної історії з «вірусом-утікачем», він передав мені валізу з нотатками і дозволив використати їх, коли знайду там щось таке, що заслуговувало б на увагу. Так я натрапив на його записи про крадіжку в філіалі Боргезе. То була купа аркушів з нашвидкуруч зробленими записами, кресленнями і рисунками. До цієї купи прикладалося два знімки, один окремий малюнок олівцем, каталоги музеїв та галерей. Велику частину (близько половини) списаних аркушів присвячувалося крадіжці в Боргезе. Деякі з нотаток були зроблені під час самого розслідування, в ті сповнені гарячкового напруження дні. Інші — написані спокійно,— мали значно пізнішу дату і позначку — Софія! Він ще довгий час жив спогадами про свої італійські переживання, але чому він не сказав мені ані словечка про ці давноминулі справи — graecum est, non legitur [Латинський вислів: «Написано по-грецькому, тому не можу вчитати». Вживаєтеся у значенні: «Це щось незбагненне, чого я не можу пояснити»].
Хочу сказати кілька слів про знімки. На одному була Луїза Ченчі, на другому — її мати, Вітторія Ченчі. Побачивши портрет Луїзи Ченчі, я ледве не скрикнув від подиву. Яка схожість із Прекрасною Феєю, нашою Авророю зі «Сплячої красуні»! І мати Луїзи була красуня, але вже змарніла, переживала кінець свого літа... Та й Авакум не був молодий!
Решта цього архіву становила, як я вже згадав, каталоги музеїв і галерей, проспекти, листівки, а також малюнки олівцем, зроблені Авакумом. Один зображував Луїзу, але то тільки на перший погляд. Як придивитись уважніше, в портреті Луїзи відкривалася Прекрасна Фея, виконавиця Аврори з балету «Спляча красуня». Вона була прима-балерина в Софійській народній опері. Увечері після прем'єри Авакум провів її додому і там зазнав щаслввих хвилин.
Наприкінці мушу сказати про один курйоз. Серед усіх цих записок, каталогів і знімків був чималий конверт із гофрованого картону. У ньому я знайшов грамофонну платівку з симфонічною поемою Отторіно Респігі «Римські пінії». Ця річ, присвячена пініям у парку Боргезе і на пагорбі Джаніколо, нагадувала, мабуть, Авакумові приємно проведені там години.
Тепер хочу спинитися коротко на першому італійському періодові життя Авакума. Я б сказав, що він був безхмарний. Кажуть, коли людина ступає на італійську землю, хмари в її душі відразу ж розходяться. Хтозна, може, й так, але в даному разі навряд чи то була заслуга італійської землі, бо Авакум ступив на неї в гарному настрої. По-моєму, він приніс безхмарність із собою. Причину цього треба шукати в доброму закінченні пригоди зі Сплячою красунею. Аврора несвідомо, не підозрюючи того, пособляла банді шпигунів. Авакум покінчив із шпигунами, а в Красивою Феєю провів чудовий вечір. Знову розчарувався, як це з ним бувало звичайно, бо виявилося, що талановита танцівниця — поверхова, легковажна жінка, але що ж... Він узяв за правило не бути прискіпливим, коли важка справа закінчується загалом щасливо. Це допомагало йому позбутися похмурого настрою і ще раз переконатися, що люди не такі вже й погані. З почуттям, що кінець кінцем добро перемагає і тому життя може піднести приємні несподіванки, він прибув на італійську землю.
Та що остаточно розвіяло хмари в його душі, то це італійське сонце, Чінквачепто, щиросерді люди з народу, — не на останньому місці — пінії на пагорбі Джаніколо та незрівнянний краєвид з його вершини. З вершини пагорба Джаніколо можна було дивитись і на запнутий курним серпанком Рим, і на освітлені на південному заході родючі поля, де притулилася, наче срібне гніздо, вілла «Доріа Памфілі», можна було з допомогою фантазії заглянути на хвилю і в час, і в історію, щоб фізично відчути присутність вічності.
Коли хтось думає, що в цей сонячний період свого життя Авакум став веселуном або безтурботним гулякою, то глибоко помиляється. Безтурботність, як ми вже знаємо, була органічно чужа його природі, бо почуття відповідальності пронизувало кожну клітину його душевного світу. За що тільки він не почував себе відповідальним — і за бідну дитину, яка, ховаючись від поліції, жебракувала на розкішній віа Вітторія Венето, відведеній тільки для багачів, і за шістнадцятирічну повію, що у вечірній час боязко шукала клієнта на набережній Мікеланджело, і навіть за п'яних американських моряків Шостого флоту, які серед білого дня мочилися в басейн фонтана Треві. За що тільки він не почував себе відповідальним: і за ті випадки, коли хтось хитріший, ніж Харі, вислизав з його рук, і за свою необізнаність у тому чи іншому виді мистецтва; за що тільки не почував він себе надто відповідальним!
Був він такий, яким ми знаємо його з попередніх розповідей: похмурий, але великодушний; скептик, але схильний жертвувати собою заради будь-якої доброї людини, яку Спіткало лихо; фанатичний шукач істини, готовий в її ім'я відмовитись і від того маленького особистого щастя, яким життя інколи скупо його обдаровувало. ї тут, у Римі, куди сучасний світ стікався потоками, щоб кинути погляд на старовину і на велике мистецтво чи то через снобізм (здебільшого), чи щоб віддати їм щиру шану,— він залишався незмінно таким самим трохи старомодно галантним, яким ми його знаємо, і в манерах, і в одязі. Не розлучався ні з крисатим капелюхом, ні з довгим демісезонним пальтом, хоч і капелюх і пальто вже давно вийшли з моди. Не скидав піджака навіть у нестерпну липневу спеку, досить було й того, що погодився пошити його з штучної тканини, таргалу, замість справжньої вовняної...