У нього промайнула думка, що ініціатором провокації навряд чи міг бути уряд. Ні, він не плекав ніяких ілюзій щодо моральних принципів людей, які правили Італією, просто знав, що урядова коаліція до смерті боїться можливого ефекту — відповіді-бумеранга. Найвірогідніше, думав Авакум, провокацію організували певні урядові кола, які мають тісні зв'язки,— таємні, звичайно,— з італійським «соціальним рухом», тобто з італійськими екстремістами.
А коли так, робив висновок Авакум, ні в якому разі не можна виключити з гри відомого діяча «соціального руху» Чезаре Савеллі, тим паче що він водночас і начальник охорони Боргезе. А якщо він учасник цієї гри, підсумував Авакум, то чи його екскурсія до Санта-Ани не є спробою забезпечити собі алібі й довести, що він поза грою?
Існувало і третє припущення — що затриманому художникові, члену комуністичної партії, провокатори, які пролізли до партії, запропонували викрасти картину... Навіть і в такому разі (хай бог милує, думав Авакум) Чезаре Савеллі не випадав з гри, залишався в ній. Без сприяння Савеллі задуману провокацію не можна було б здійснити! А поїздка до Санта-Ани була димовою завісою змовників.
Такі болісні й пекучі були ті думки, аж обличчя Авакумові палало, неначе він підійшов до розжареної печі. Почувши, як Савеллі тупотить у холі, він відчинив двері й став на порозі. «Або спробує мене вбити, коли здогадався, що я оглядав його речі, або спробує перетягнути на свій бік,— подумав Авакум.— Одне з двох!»
Савеллі справді нагадував шаленця, що задумав убити когось, але здоровий глузд усе ще допомагав йому тримати себе в руках. Його очі люто палали, наче в ошкіреного вовка, але за вовком стояла невидима Дисципліна з величезним дрюком у руках.
— Цікаво! — сказав Савеллі, важко дивлячись на нього очима, налитими кров'ю.—Я думав, що вас немає, трясця його матері, а ви тут! Чому, прошу, адже ви мали забратися звідси?
— Мав вийти,—мовив з підкресленим спокоєм Авакум.— Але я подумав, що зможу зробити це пізніше, наприклад, через годину!
— Гм! — озвався Савеллі з посмішкою, з якої наче капала отрута.— Гарні речі приходять вам у голову, хай йому чорт, браво!
Авакум помовчав.
Вони перезирнулися, наче боксери після першого удару гонга.
— Якийсь ідіотизм! — обурився Савеллі.— Невже немає щітки в цьому домі? Поки ви не припхалися сюди, щітка завжди була на вішалці.— Він тримав у руці піджак і безглуздо крутив головою, але не підводив очей до вішалки.
— Ось вона, над вашою головою! — кивнув Авакум.— Я застав її на цьому місці, і, як бачите, вона й досі там.
— А-га! — промовив Савеллі. Він узяв щітку і почав старанно чистити темну пляму на рукаві.— Ну й дурна ж у мене сестра! — сказав він.— Як ступа! Навіщо було їй здавати в найми кімнату? А це кров! — проревів він, мало не сунувши під ніс Авакуму забруднений рукав.— Бачите? Це людська кров!
— Можливо! — відповів з підкресленою . байдужістю Авакум.
— Побачивши цю пляму, ви подумали, що я вбив когось? Це ви подумали?
— Нічого я не думав! — заперечив рівним голосом Авакум.— Я звик за півгодини до їди ні про що не думати.
— Облиште, без хитрощів! Ви подумали, що я вбив людину. Знаю я, про що ви думаєте! Тільки вбивства і кров у вас перед очима!
— Мені від крові стає погано! — лагідно всміхнувся Авакум.
— Нікого я не вбив! — знову проревів Савеллі, але цього разу на октаву нижче, і замовк.— Я комахи не можу вбити, не те що людини! — І раптом голосно, ні сіло ні впало, засміявся.
— Те, що ви не здатні вбити, ясно з першого погляду! — всміхнувся Авакум.
— Автобус ударив на моїх очах одного молодика,— сказав Савеллі.— Я допоміг посадити його в машину, яка випадково проїздила там. От звідки кров.
— Жахливо! — вимовив Авакум.— І де це сталося?
— Недалеко від Санта-Ани.
«Не йде на гачок! — подумав із злістю Авакум.— Але стривай-но, я зараз зіб'ю з тебе пиху!»
— Знаєте,— почав він,— щойно передали по радіо надзвичайне повідомлення.
— Невже? — здивувався Савеллі, не перестаючи чистити піджак.— Надзвичайне повідомлення, кажете?
— Пограбували вашу галерею! — відповів Авакум, пильно дивлячись на нього.
Не підводячи голови, Савеллі вигукнув:
— Коли?
— Вночі.
— Оце так! — Савеллі кинув щітку на підлогу, і піджак повис на його руці.— Що каже поліція?
— Поліція каже, що викрадена картина коштує понад чотириста тисяч доларів!
— Чотириста тисяч?
— А ви скільки думаєте?
— Я нічого не думаю, добродію, бо не знаю, про яку картину мова.
«Не ловиться на гачок,— знову подумав Авакум.— Та на такі гачки попався б лише дурень, а не такий мастак!»
— Вкрадено «Данаю» Корреджо,— сказав Авакум.
— Свята Маріє! — вигукнув Савеллі, але доволі стримано. Не можна було зрозуміти, чи це «свята Марія» висловлює жаль з приводу того, що сталося, чи здивування.
— Вас, мабуть, чекають неприємності,— сказаз Авакум. Савеллі знизав плечима.
— Навряд. Я виїхав учора по обіді і до десятої години сьогоднішнього ранку був у Санта-Ані. Ночував у готелі «Республіка».— Він надів піджак, хоч пляма ще була помітна. Запалив сигарету, помовчав, потім озвався: — За мене, доброго католика, синьйоре, і свята Ана, і свята Агнеса,
і будь-хто із святих заступиться, якщо я потраплю в біду!
— Вам пощастило! — погодився Авакум.— Можна тільки позаздрити! А чи знаєте ви, що ваша племінниця синьйорина Луїза була вчора ввечері до пів на першу в Борге-зе? У вашому кабінеті.?
Савеллі насупився. Раптом обличчя його почервоніло, і в сіро-синіх очах знову спалахнула лють.
— Свята Ана мій свідок,— сказав він тремтячим від злості голосом,— клянусь її ім'ям, що викину вас у вікно, коли спитаєте іще щось! Невже ви гадаєте, хай вам біс, що це ваша червона Софія? Чого це ви так розбазікалися?
Хто знає, який був би фінал цієї сцени, коли б одна несподівана поява, що звичайно трапляється у сотесііа del'srte (згадайте її персонажів Панталоне, Полішинеля і Скарамуша), коли б одна несподівана поява не привернула уваги обох до подій, які відбулися вночі в Боргезе.
Отже, двері квартири гучно грюкнули (адже Авакум їх не замкнув), і по тонкому килиму в холі зашелестіли квапливі кроки Луїзи.
— Добрий день, дядечку! — привіталася вона ще з се-
редини холу.— Коли ти приїхав? Добрий день, синьйоре! — звернулась вона до Авакума і подала йому руку, хоч це здавалося досить недоречним: вони жили в одній квартирі і бачилися сто разів на день.
Щоки в неї розшарілися, вона дихала прискорено, в очах то спалахували, то згасали тривожні вогники, вираз обличчя змінювався щосекунди.