Луїза розвела руками і раптом опустила їх, наче перебиті.
— Мене заарештували! — сказала вона. Переводила погляд із Савеллі на Авакума, з Авакума на килим, соромилася своїх сліз, які набігали під віями. Вона була дочка Енріко Ченчі, і їй не личило плакати, наче малій дитині.— Зустріли мене біля парадного, один цивільний, один у формі. «Ви Луїза Ченчі?» — Я.— Мусите піти з нами в Боргезе, синьйорино! — Але чому, з якої речі? — Там вам пояснять, синьйорино! — Як так?— Отак, синьйорино, вчора ввечері вкрали картину, ведеться слідство, тому вас викликають. Ходімо! — Дозвольте мені на хвилинку піднятися нагору, синьйори...» Вони піднялися зі мною і тепер чекають біля дверей!
— Не розумію, чого вам так хвилюватися! — знизав плечима Авакум.— Поставлять кілька запитань та й відпустять. Заспокойтеся, ради бога.
Слова його були спокійні, і від обличчя віяло спокоєм, лише голос здавався якимось удавано рівним.
— Господи! — знову розвела руками Луїза.— Адже я вчора ввечері до пів на першу була там!
— Кілька разів я тебе попереджав, щоб не запізнювалася! — похмуро зауважив Савеллі.
Вона начебто не чула його.
— Я була до пів на першу там! — повторила Луїза.
— І це дає підстави думати, що саме ви вкрали картитину? — жартома запитав Авакум.
— Ні, але, здається, вкрали її саме тоді! — похитала головою Луїза.— Десь близько пів на першу, коли я була там. Вони знають це! — Дівчина заломила руки, але швидко опам'яталася.
Можливо, цьому допомогло те, що у двері затарабанили. Отим двом на сходах урвався терпець.
— Облиште! — вигукнув у нестямі Савеллі. До цієї миті він тільки супився, але тепер його обличчя сіпалося від нервового тику.— Облиште, дияволи! — проревів він ще раз, і цього разу його обличчя не почервоніло, а зовсім зблідло.
— Синьйоре! — звернувся Авакум до нього.— Ви повинні, здається мені, супроводити свою племінницю до Боргезе.
— Я й так іду туди! — глухо відповів Савеллі і попрямував до дверей.
Луїза не зводила очей з Авакума.
Він підійшов до неї і легко торкнувся рукою її волосся.
— Господи! — сказала Луїза.
— Нічого страшного! — Він погладив її по голові. Коли вона вийшла слідом за своїм дядьком, Авакум якийсь час постояв посеред кімнати, потім втомлено опустився в крісло, вийняв люльку і неуважно почав натоптувати її тютюном. З вулиці донісся сигнал поліційного джипа.
Десь о другій годині дня з боку пагорба Пінчіо наповзли густі хмари. Вони швидко заволокли ще недавно синє небо, і над містом пішов лагідний осінній дощ.
Похмуро стало і в Боргезе. Фелікс Чігола наказав погасити світло в залах, а в мармуровому холі залишив тільки одну люстру. Лампочки цього кришталевого світильника нагадували п'ять самотніх зірок. Чігола знав, що морок пригнічує і що пригнічена психіка легше капітулює. До того ж морок у Боргезе був особливий: величезний простір між підлогою і стелею був відкритий, порожній і глухий. Якщо глянути вгору, здавалося,— ти на дні глибокого колодязя.
О першій годині тридцять хвилин прибули Луїза Ченчі та Чезаре Савеллі, супроводжувані двома поліцейськими. Чігола зустрів начальника охорони чемно, але з підкресленим холодком. Людина з досвідом, він знав, що Чезаре Савеллі є посередник між найбільш правими, а це означало, що він близький до мафіозі. Й оскільки існувала небезпека посваритися з ними, він бачив в особі Савеллі людину, яка могла наказати якомусь типові, наприклад Карло Колоні, всадити йому кулю в потилицю. Ця «куля в потилицю» болісно засіла в його свідомості, наче куля в лопатці тигра. Він став надмірно дратівливим. Тільки цього разу через складні обставини Чігола був настроєний не тільки проти лівих, а й проти правих — уперше в його житті.
— Вам пощастило,— сказав він Савеллі,— що минулої ночі і цього ранку до дев'ятої години ви не були в Римі.
— Ну то й що? — відповів Савеллі зі звичною самовпевненістю.— Що змінилося б, якби я залишився в Римі?
— Дуже просто,— скривив губи Чігола,— я б затримав вас разом з іншими.
— Ви, синьйоре, здається, забули, з ким розмовляєте! — підвищив голос Савеллі.
— Навпаки, синьйоре, знаю дуже добре; ви дещо важите у «соціальному русі» і маєте під рукою десяток людей, готових на все.
Сказавши це, він раптом уявив собі «того типа» Карло Колону, прилизаного спокусника служниць, який цілить з пістолета, і хтозна-чому відчув у потилиці пекучий біль, неначе Карло Колона влучив йому туди. Він струснув головою і насупився. Ось куди завели його ці складні обставини.
— Що ви хочете від мене? — спитав холодно і зневажливо Чезаре Савеллі.
— Від вас хочу,— сказав Чігола,— тільки одного: щоб дотримувалися робочого часу в Боргезе, перебуваючи в моєму розпорядженні з восьмої до дванадцятої і з другої до шостої.
— Робочий час у Боргезе починається о дев'ятій і закінчується о четвертій по обіді.
— Ну, не сердьтеся! — раптом пом'якшав Чігола.— Ви ж бачите, наскільки важливо для уряду закінчити цю роботу до суботи. Я сподіваюсь на ваші послуги, синьйоре.
— Я зроблю для вас усе, що зможу,— сказав Савеллі, намагаючись здобути інспекторову прихильність.— Хочу, однак, щоб ви негайно допитали мою племінницю Луїзу і відпустили її зразу ж, як тільки вона відповість на ваше останнє запитання.
Та ба! Чігола був твердий, як камінь.
— Дуже шкодую, що засмучу вас,— знизав плечима він.— Я не маю наміру зразу ж відпустити вашу племінницю, синьйоре, оскільки вона — одна з тих небагатьох людей, які були в цьому будинку під час пограбування.
— Але ж вона пішла звідси о пів на першу! — зауважив Савеллі таким тоном, наче Луїза пішла не після півночі, а рано ввечері, коли зразкові учениці повертаються додому, щоб вечеряти з татом і мамою.
— Синьйоре,— відповів Чігола,— я тільки починаю встановлювати, хто коли пішов звідси.
Помовчавши трохи, Чезаре Савеллі сказав:
— Все ж погодьтеся, що для дівчини не зовсім безпечно...
Він не доказав, бо Чігола грюкнув кулаком по столу й підвівся:
— Що ви мелете, синьйоре? Яка небезпека? Я поставив карабінерів біля кожного входу, в холі чергуватиме вдень і вночі вартовий, чого ви хочете ще!? — Потім, зрозумівши, що говорить надто вже нецеремонно, засміявся: —
Нехай синьйора влаштується у вашому кабінеті, там ніхто її не турбуватиме!
На цьому розмова між ними закінчилася.
Савеллі пішов улаштовувати свою племінницю, а Чігола почав розглядати знімки, читати пояснення і висновки технічних експертів. Експерти відкинули проникнення в будинок з виломом. Вікна, грати, підлога — нічого не пошкоджено. На стінах не помітно жодних подряпин. Служба парового опалення користувалася окремим входом і фактично не мала зв'язку з виставковими приміщеннями. Вікна, від стелі до підлоги, були заґратовані зовні товстими прутами з витого кутого заліза. На думку експертів, знадвору не міг сюди проникнути навіть кіт, не те що чоловік.
Навколо місця викраденої картини, як і в усій залі, це помічено нічого особливого. На рамі (на знімку місця позначені хрестиками) виявлено сліди пальців Лівіо Перетті. Кнопки, якими полотно Лівіо Перетті прикріплене до рами, стандартного типу,— такі продаються повсюди. На кнопках ніяких слідів, що означало: їх натискали пальцями в рукавичках.
Чігола запалив сигарету і замислився. На якого біса злодій (або злодії, це однаково) почепив це ідіотське полотно на раму вкраденої картини? Відповідь могла бути тільки одна: щоб виграти час. Порожня рама впадає в очі, відразу ж викликає тривогу, а полотно, хоч яке ідіотське, насамперед викликає цікавість, далі подив і, нарешті, тривогу. Від цікавості до тривоги минає час. Минає стільки часу, скільки треба, щоб винести картину з будинку або сховати її десь у приміщенні галереї. Іншого пояснення не може бути! Чігола самовдоволено всміхнувся, погладив підборіддя і відчув, як у його душі, в найдальшому її закутку, щось почало ворушитись, оживати. Можливо, то була надія.
Він покликав начальника групи і наказав йому якнайуважніше обшукати службові кімнати, підсобні приміщення галереї, а також квартири затриманих. Полотно «Данаї» було сховане або винесене з будинку вночі.
Після того Чігола наказав привести Лівіо Перетті.
Роберто Тоцці прийшов незадовго до того, як до Чіголи привели Лівіо Перетті. Він мав вигляд зморений, змарнілий, був схожий на хворого, а хода його була як у вкрай виснаженої людини. Він сів у кутку біля вікна, навпроти свого величезного письмового столу червоного дерева, і боязко подивився на Чіголу. Головний інспектор неуважно кивнув йому. Роберто Тоцці чемно сказав йому «дякую».
Він не мав особливих підстав марніти, бо генеральний директор прямо йому заявив, що відповідальним за крадіжку його не вважає, але позбавить новорічної премії. Інеса, його дружина, стократно більш земна від нього, як і більшість жінок, зневажливо знизала плечима і сказала, що держава не загине через цю «Данаю» і що буде краще, коли він подумає, де вони проведуть наступні різдвяні свята; і хай не обтяжує свою психіку різними крадіжками, бо є поліція, якій платять, щоб вона займалася цими речами. Підбадьорений генеральним директором і натхнений дружиною, він, звичайно, не мав підстав переживати події так трагічно...