На околиці Енська стоїть одноповерховий будинок, обгороджений суцільним, пофарбованим у зелений колір високим парканом. Над хвірткою паркана дошка з грубо вирізаним з дерева зображенням сонячного диска, від якого на всі боки розходяться сім круглих, схожих на макарони променів. Це молитовний дім «слуг сьомого дня».
Майже цілий тиждень хвіртка щільно зачинена.
В суботу, надвечір, вона гостинно розчиняється, і потрапити за зелений паркан може кожний, хто захоче. Більше того, високий на зріст, сивобородий воротар зустріне відвідувача привітним: «Просимо заходити».
Ввійшовши у хвіртку, відвідувач побачить посеред широкого двору, трохи навскоси до інших будинків вулиці, молитовний дім — невелику, у формі правильного чотирикутника будівлю без вікон. Над дверима її прикріплено те саме зображення сонця з сімома макаронними променями. З двору відвідувач потрапляє просто в довгий зал, на стелі якого знову повторено зображення семипроменевого сонця. Стіни залу обшиті дошками. Природне освітлення замінюють сім світильників, кожен з яких пофарбовано в один з кольорів райдуги.
Одні з дверей молитовного дому звернені на схід, другі — на захід. Через східні заходять рядові члени «корабля» і випадкові гості. У димному полум'ї світильників сектанти стають обличчям до західного входу — чоловіки праворуч, жінки ліворуч — і співають духовний гімн.
Потім із західних дверей виходить» «керманич». Він звертається до «слуг» з довгою проповіддю на різні духовні теми. Після проповіді знову починають співати. Іноді буває, що на когось із присутніх, найчастіше на жінок, «находить святий дух» — сердешна починає кликушествувати.
Пізно ввечері, пожертвувавши хто скільки може на «корабель», «слуги сьомого дня» розходяться до наступної суботи.
… Одного суботнього вечора до хвіртки підійшов якийсь незнайомий чоловік, оглянувся. Воротар зустрів його, як і всіх, хто заходив у молитовний дім, люб'язним: «Просимо». Незнайомець кивнув йому і пройшов у молитовний дім.
У залі було задушно, тхнуло горілою оливою і потом.
Світильники чаділи — вгору тяглися тонкі струминки диму.
Співали гімн. Нестройні чоловічі й жіночі голоси тужливо виводили: «Тих, хто серцем не лука-а-вить…»
— Як гряде господь у день сьомий! — пролунав голос, і із західних дверей вийшов «керманич». Незнайомий чоловік здивовано вп'явся в нього очима.
— А Силаєв де? — тихо спитав він, нахилившись до сусіда, волосатого чоловіка, який, склавши руки на животі і розтуливши неохайного рота, тупо дивився на «керманича».
Волосатий незадоволено поглянув на незнайомця, пробубонів:
— Де йому місце, там і є — за гратами.
— А Капров?
— Вони один без одного жити не можуть.
— Брати та сестри! Улюблені чада корабля нашого!.. — почав проповідь наступник Силаєва.
Грубо розштовхуючи «слуг сьомого дня», випадковий відвідувач вийшов з молитовного дому. Більше йому тут нічого було робити.
Читач, звичайно, вже впізнав у незнайомцеві Павлюка. Досвідченість і обережність допомогли йому уникнути переслідування. Проїхавши робочим поїздом два перегони, він вийшов на одній із станцій, пересидів тут добу, пропустив експрес Київ — Енськ. Він знав, що у цьому поїзді його шукають. Чатують його і на вокзалі в Енську.
Прямим поїздом Павлюк взагалі не скористався, їхав з пересадками робочим. Зійшов на останній пригородній платформі перед Енськом, до міста дістався автобусом.
Прибувши в Енськ, Павлюк відразу пішов до будинку Силаєва. Довго стежив за ним. Оселя «керманича» здавалася нежилою — ніхто не заходив туди і не виходив звідти. Це збудило підозру, Павлюк зачув щось недобре. Вирішив спочатку піти в молитовний дім і там про все довідатися.
Арешт Капрова і Силаєва стривожив його. У Силаєва Павлюк сподівався знайти притулок. Тепер треба було швидко перебудовувати плани. Довелося звернутися до людини, з якою він мав зустрітись тільки перед від'їздом з Енська.
Цією людиною був рахівник автобази Тимошков, скромний, непомітний, непоказний на вигляд, але енергійний і наполегливий чоловік. Ще під час гітлерівської окупації Енська він збив «корабель» і умовив стати його «керманичем» Силаєва, якого фашисти випустили з в'язниці разом з іншими карними злочинцями. Тимошков на перших порах забезпечував секту грішми, без його допомоги вона не проіснувала б і місяця.
Саме за порадою Тимошкова, Капров у свій час почав скуповувати в іноземних моряків закордонні товари і спекулювати ними. Але це становило лише частину добре обміркованого плану. Одного разу Капров виявив у кишенях купленої у американського матроса пари штанів релігійні брошури антирадянського змісту. Прочитав їх, дав почитати Силаєву, а той — «надійним» людям. Потім з'явився і Павлюк — Блеквуд, який міцно тримав керівників секти у своїх руках. Сектантський «корабель» поступово перетворився на гніздо іноземних резидентів.
Тимошков і був тим невідомим спільником Павлюка, про існування якого підозрівали Грицай з Воробйовим. Коли Павлюк сидів у ямі, Тимошков уночі потай від Силаєва прокрався у флігель і забрав його великий чемодан. У чемодані були сховані два акваланги — апарати для підводного плавання. Павлюк і Тимошков мали намір використати їх під час втечі з Радянського Союзу.
Злочинці умовились зустрітися тільки перед втечею, щоб не наражати один одного на небезпеку. Але тепер, після арешту Силаєва, Павлюк змушений був звернутися до Тимошкова.
Відразу після того як Павлюк побував у молитовному домі, на міській дошці для оголошень з'явилася об'ява, в якій повідомлялося, що пропав собака породи тер'єр на кличку Цезар. Того, хто знайде собаку, просять привести його за пристойну винагороду, і вказувалася адреса.
Провисіло це оголошення недовге — чиясь рука наліпила на нього нове: «Шукаю кімнату для одинака. Плата за згодою. Звертатися: Головпоштамт, до запитання. Чумакову».
Так був установлений зв'язок між Павлюком і Тимошковим. Лист Павлюка до Тимошкова складався всього з двох слів: «Субота, двадцять». Про місце зустрічі вони домовилися ще перед від'їздом Павлюка у Кленів.
Сховавшись у натовпі, Павлюк чекав біля кінотеатру. Наближався початок сеансу, і людей біля входу ставало дедалі менше. Тимошкова все не було.
Нарешті, в яскравих вогнях кінореклами Павлюк побачив миршавого чоловічка середніх літ у благенькому пальті і зсунутій на потилицю кепці.
Не привітавшись, не промовивши жодного слова, Тимошков пройшов повз Павлюка. Дійшовши до рогу, озирнувся і, переконавшись, що Павлюк іде слідом, задріботів далі.
Йшли довго. Павлюк незабаром зрозумів, що Тимошков веде його в район, суміжний з портом. Відступаючи з Енська, гітлерівці тут висадили в повітря цілі квартали. Після війни руїни сяк-так розчистили, в уцілілих підвалах жили люди, яким поки що не було можливості дати краще житло в місті, дощенту зруйнованому фашистами. Були тут і такі, кого життя в руїнах цілком улаштовувало, — не треба було подавати документи на прописку.
До них належав і Тимошков. Він не мав сумніву, що його шукають, але тікати з міста поки що не міг — йому суворо було наказано дочекатися Павлюка, щоб переправити його з цінним документом за кордон. І Тимошков метався, як загнаний звір: він не наважувався знехтувати наказ хазяїв і разом з тим розумів, що будь-яке зволікання може коштувати йому життя. Він майже не виходив на вулицю, поки не смеркне, просиджував у своїй норі дні і ночі, боячись склепити очі; зводив пістолет, зачувши найменше шарудіння…
Коли супутники опинилися на Нижньо-Портовій вулиці, Тимошков сповільнив ходу, тихо скомандував:
— За мною! Мерщій! — і шугнув під дах, що ледве тримався на залізній балці. Павлюк зник слідом за ним.
У хаосі руїн блукали довго. Нарешті, Тимошков спустився в яму, оточену уламками. Відтягнув бляху, що прикривала вхід до підвалу. Обидва обережно ступали по слизьких східцях. Тимошков чиркнув сірником, засвітив лампу. В її тьмяному світлі Павлюк побачив убогу обстановку: зірвані із завіс двері, що заміняли стіл, брудний матрац у кутку, закурений бляшаний чайник і таку саму кружку біля діри, пробитої в димарі, — вогнища, де господар готував їжу.
— У вас тут не дуже комфортабельно, — кинув Павлюк.
— Зате безпечно, — відповів Тимошков. — Звідси кілька виходів. Один з них — колишня каналізаційна труба — дуже надійний. Спустившись у цю трубу, можна вийти аж у сусідньому кварталі. Взяти мене тут неможливо.
— Вас і так не розшукають у цих руїнах, хіба що з літака, — знизав плечем Павлюк.
Тимошков притишив голос. Неголене, пом'яте обличчя його, витяглося:
— Мені здається, що за мною стежать. Я зовсім втратив спокій…
Павлюк здригнувся, машинально сунув руку в кишеню, намацав пістолет. Спохватився, іронічно промовив:
— Якби за вами стежили, ви були б не тут, а з Силаєвим і Капровим. До речі, за що їх арештували?
— Не знаю, їх забрали зовсім несподівано. Певно, за спекуляцію. Я казав, що пора припинити, але вони зовсім осатаніли від пожадливості.
— Кепська справа. Ну та чорт з ними. Вони все одно мало що знають,
— Про вас не знають, ви — «загиблий Томас Блеквуд». А мене шукають, неодмінно шукають,
— Та вже, певно, не забудуть, — згодився Павлюк. — Ну, так що ж робитимемо далі? Я не хотів звертатися до вас, але довелось. Більше йти нікуди.
— Розумію, робитимемо те, що збиралися. Пароплав за нами, як умовлено, прийде лише наприкінці місяця. Акваланги я встиг сховати. Вони в повній цілості. Тепер нам треба узнати, коли в грот прибуде «Генерал Грант» і біля якого причалу ошвартується. Уночі ми підберемося до нього під водою. З борту пароплава, з боку моря, щоночі спеціально для нас спускатимуть канат.
Павлюк кивнув.
— Доведеться вдень ходити виглядати пароплав. Це робитимете ви.
— Я?! — на обличчі Тимошкова з'явилася ущиплива посмішка. — А ви відпочиватимете в цілковитій безпеці? Знайшли дурня! Це ви підете до пароплава. Вас тут не шукають, ви можете в будь-який час з'являтися на вулицях!
Тон його був настільки рішучий, що Павлюк здався.
— Ну добре, хай вам чорт!
— По продукти теж ходитимете ви, — категоричним тоном додав Тимошков.
Павлюк зрозумів, що заперечувати марно. Постійний страх перед арештом довів Тимошкова до краю. Він боявся всього, навіть власної тіні.
«Загалом він має рацію, — подумав Павлюк. — Ніхто не знає, що я тут».