- Нехай i так.
- Тiльки знаєте що, Дмитре Iвановичу, - зауважив Василь, - не радив би вам iти удосвiта на Ворсклу.
- Чому?
- Усяке буває, - повiльно промовив механiзатор. - Сезон вiдкривається, на перельотi стрiлянина така буде, наче на вiйнi. Поночi погано видно, та ще й азарт. Минулого року у нас ненароком вчителя пiдстрелили...
- Та я не дуже схожий на качку, - засмiявся Коваль. I вже серйозно додав: - Гадаю, що ви у бiльшiй небезпецi... - Вiн подумав про погрозливу записку, i Пiдпригорщук зрозумiв його. - Як ви на це?
- Пусте... - як завжди, махнув той рукою.
Раптом полковник вiдчув, що за ними стежать. Неподалiк стояла Лiдiя Антонiвна i, здавалося, прислухалася до їхньої розмови.
Тим часом Пiдпригорщук понiс рушницю у хату. Братова провела його поглядом, у якому, як i того разу, за обiдом, Дмитро Iванович помiтив божевiльний вогонь... Вогонь спалахнув i враз погас, примусивши Коваля ще раз здивуватися.
Потроху пiдкралися присмерки. Заглиблений у думки, полковник потинявся по двору, потiм сiв на свою улюблену лавочку над схилом. Посидiв, механiчно закурив свiй "Бiломор".
З'явився Петро, вiн ледве тримався на ногах. Не помiчаючи Коваля, мотнувся в хату, потiм вийшов i, побачивши полковника, причiпливо спитав:
- Де Лiдка? Де вона?
Здивований його тоном, Коваль тiльки знизав плечима. Петро знову шуганув у свою хату, i Дмитро Iванович зрозумiв, що молодший Пiдпригорщук добряче напiдпитку.
Викинувши недопалок i подихавши трохи посвiжiлим повiтрям, Дмитро Iванович вирiшив лягти ранiше, щоб i собi пiднятися удосвiта на рибалку. Вiн подумав, що Василь Пiдпригорщук, який зiбрався на ранкову зорю, уже спить, але дверi другої кiмнати i ванькирка були вiдчиненi навстiж i нiде господаря не було.
Дмитро Iванович звернув увагу на те, що й рушницi в хатi немає. "Невже Василь Кирилович таки навiть до офiцiйного вiдкриття полювання побiг на Ворсклу", - майнула думка. Вiн внутрiшньо посмiхнувся: "Що то мисливський азарт! А може, пiшов скупатися? Де ж тодi рушниця?"
Коваль вийшов на подвiр'я. Нiде нiкого. Може, вiн у брата? Дмитро Iванович постукав до квартири молодших Пiдпригорщукiв у другiй половинi дому i, не почувши вiдповiдi, штовхнув дверi.
П'яного Петра в хатi не було, Василя i Лiди - теж... Де ж таки рушниця? Ця думка тривожила Коваля. Зброя є зброєю!
I раптом Дмитра Iвановича мов струмом вдарило. Вiн згадав погляд, яким Лiдiя Антонiвна провела Василя з рушницею. Цього разу в очах жiнки була не розгубленiсть, а вiдчайдушна рiшучiсть. В одну мить в свiдомостi полковника зв'язалася розповiдь Третяка про хворобливу закоханiсть Лiди, цей зацькований, вiдчайдушний погляд i замiтка в газетi, яка колись допомогла йому розкрити злочин Варвари Павленко. Вiн мiг процитувати її на пам'ять: "В якiсь хвилини ми ненавидимо тих, кого любимо. Цi, на щастя, рiдкi миттєвостi лякають нас. мучать i прикро вражають, залишаючись загадкою душi. Немає нiчого ненормального у тому, що ми iнодi ненавидимо тих, кого бiльше за всiх любимо, - впевнено заявляє професор Кеннет. - У цьому винен лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес. Але не треба лякатися цього нервового спалаху. Зрештою усвiдомлене кохання переможе хвилинну роздратованiсть..."
Нi, Дмитро Iванович не хотiв повiрити собi, своєму новому здогаду. Це було неймовiрним! Адже Василь - брат її чоловiка!.. Та вчинки закоханих незбагненнi!
Усе змiшалося в головi Коваля. В секунду осяяння вiн зрозумiв, що Лiда може накоїти бiди. Вiн кинувся схилом до рiчки. Десь на пiвдорозi до води вiн побачив її. Жiнка стояла над водою на крутому березi одягнена, освiтлена сiрим, маревним вечiрнiм свiтлом. Довга тiнь вiд неї лягала на воду. Василя не видно було, i вона не тримала в руках нiякої рушницi. Дмитро Iванович, стримуючи калатання серця, притишив крок.
Та враз вiн остовпiв. Виявляється, не Лiда взяла рушницю, а Петро. Молодший Пiдпригорщук стояв, похитуючись, серед кущiв верболозу, i рушниця, спрямована на дружину, хилиталася в його руках.
Лiда теж помiтила чоловiка iз зброєю у руках, але не втекла, а, не ховаючись, гордо пiдвiвши голову, тихо пiшла прямо на нього. Цiєї митi вона здалася Ковалю наче вищою на зрiст i якоюсь урочистою.
Передчуваючи трагедiю, вiн мало не скотився вниз. Захекано тиркнувши на Пiдпригорщука, полковник встиг пiдбити цiвку рушницi вгору.
Пострiл вибухнув над його головою, заахкала луна над рiкою. Дмитро Iванович iще побачив, що Лiда i далi стоїть на ногах, Петро не влучив, i Коваль видер у нього з рук рушницю. Тодi Пiдпригорщук висмикнув з-за пазухи якийсь тоненький зошит, шпурнув на землю i став топтати ногами, вигукуючи у нестямi:
- Як вона смiла до мого брата! До рiдного брата! Стерво прокляте, повiя!
Коваль вихопив з-пiд його нiг розтерзаний, увесь в пiску зошит. Пiдпригорщук упав на землю i, п'яно ридаючи, став битися головою об пiсок. Дмитро Iванович ледве пiдвiв його. Петро видирався i знову падав на землю, колотився об неї. Вигляд у нього був страшний: волосся, повне пiску, стирчало на всi боки, мокре вiд слiз обличчя теж було у пiску, крiзь роздерту сорочку виглядали замурзанi груди. Зрештою, давши Пiдпригорщуковi добрячого стусана, полковник привiв його до пам'ятi i погнав поперед себе вгору, до хати.
Назустрiч їм бiг Василь, який ходив до сiльради i, почувши пострiл бiля рiчки, теж кинувся униз.
Дмитро Iванович вiддав Василю рушницю, промовчавши, чого Петро стрiляв над Ворсклою, бо ще сам не оговтався, не мiг втямити, що ж насправдi зав'язалося у родинi Пiдпригорщукiв так трагiчно.
Удвох з Василем вони довели Петра, який плакав п'яними слiзьми, матюкався i весь час поривався видертися з їхнiх рук, до дому, i вiн впав, не роздягаючись, на постiль.
Лiдiя Антонiвна десь зникла. Василь кинувся шукати її, а Дмитро Iванович, не спускаючи очей з Петра, який, схлипуючи, вовтузився на лiжку, гортав списаний округлим, часом нерiвним жiночим почерком тоненький шкiльний зошит, який потрапив йому до рук.
Раз у раз вiн здував iз сторiнок пiсок, розрiвнював їх i читав далi.
Це була трагiчна сповiдь про недозволене кохання, у заголовку якої стояло тiльки одне слово: "ТИ..."
8
ТИ...
Йдучи замiж за свого майбутнього чоловiка, я нiколи не думала, що твоє життя ввiйде гострим клином в моє. Пiсля кiлькох рокiв дiвоцтва я рада була пристати до тихої гаванi подружнього життя з добрим, спокiйним та гарним чоловiком.
Але не судилося те, що видiлося!
У нашому невеличкому, гарному зеленому селищi над Ворсклою, де усi знають одне одного, я нiколи не зустрiчала i не бачила тебе... Хоч ми й жили неподалiк, та доля не дала нам змоги зустрiтися. Можливо, якби це сталося ранiше, то життя моє пiшло б по iншому руслу, а може, й залишилося б так, як воно є, хто вiдає про те, окрiм самої долi.
Вперше я побачила тебе, коли мiй майбутнiй чоловiк привiв мене у твiй дiм для знайомства твоєї сiм'ї зi мною. Тодi ще нiякi почуття не прокинулися у моїй душi: ти був братом мого майбутнього чоловiка, всього-на-всього його старший брат i аж нiчогiсiнько бiльше. Зовнiшньо - дуже схожий на нього, духовно - я не могла вiдразу зрозумiти ступiнь твоєї душi, твоєї натури.
Минув рiк, як ми побралися з чоловiком. Раптом я звернула увагу на тебе. На тебе, на старшого брата мого чоловiка, як на людину, що духовно подобається бiльше, нiж чоловiк, з яким уже з'єднано життя. Спочатку я думала, що то - забавка, але чим далi, тим бiльше ти подобався менi, мої думки усе частiше i частiше поверталися до тебе.
Минув ще якийсь час, коли нарештi я зрозумiла, що то є кохання.
Я намагалася задушити в собi у зародку це недозволене долею кохання, але не змогла. Пробувала любити свого чоловiка, наче тебе, - ви ж такi схожi з лиця! Я боролася за те, щоб у моїй сiм'ї був мир i спокiй, була злагода. Скiльки разiв я ходила по селу, розшукувала свого чоловiка, коли вiн, забувши усе на свiтi, випивав у колi друзiв, забирала його додому, просила, плакала, щоб вiн бiльше не робив так. Дрiбнi сiмейнi чвари, особливо коли вiн приходив напiдпитку, вiдкладали у моїй душi гiркi краплини розчарування, якi збиралися роками, дрiбнi образи скупчувалися у великий клубок вiдчуження, i багато що я не могла пробачити чоловiковi, хоч скiльки разiв, заради сiм'ї, заради дитини, яка незабаром знайшлася, я пробувала забути все i жила з ним далi.
Мої думки, мiй любий, усе частiше i частiше поверталися до тебе, порiвнювали вас обох, i прийшла та фатальна година, коли терези схилилися на твiй бiк, i я пропала, бо зрозумiла, що вже не можу володiти своїми почуттями, що я кохаю тебе, а не свого чоловiка.
Я боялася цього, я не хотiла цього, внутрiшня боротьба тривала довго у моїй душi, але це було сильнiше за мене. О, тiльки думки про обов'язок, про жiночу честь i пристойнiсть стримували мене!
Роками я боролася з собою... i роками прагнула тебе, хотiла тебе з кожним днем усе нестерпнiше, все нестриманiше, хоч не мала на це найменшого права. Право було у другої - у твоєї дружини Олi.
Пригадай, любий, як одного разу ти повiз мене мотоциклом у пiонертабiр до моєї Вiруньки. Коли ми приїхали, була якраз тиха година, дiти спали, i ми тим часом поїхали скупатися до рiчки. У водi ти зробив жартiвливу спробу обiйняти мене, але я вiдсахнулася i вже за мить пожалiла про це. Проте спроб з твого боку бiльше не було, а я не наважилася першою зробити крок до зближення. З того часу, хоч би де ми стикалися з тобою, при спробi обiйняти мене я вiдсахувалася вiд тебе i кожного разу потiм каялася, бо дуже хотiла твоїх нехай i випадкових, але таких бажаних обiймiв, хотiла тебе всього. Зупиняв обов'язок...
Кожної хвилини думала про тебе, бажала тебе, пристрасно, жагуче. Я не могла дивитися на тебе без болю у душi, знаючи, що ти не мiй, що не дано менi такого права: права кохати тебе. А я кохала...
Кожна зустрiч з тобою, де б це не було, чи то у нашому домi, чи на вулицi, чи у гостях, куди ми ходили сiм'ями, приводила мою душу у страшне сум'яття, збурювала мою кров. Очi мої дивилися тiльки на тебе, кожне твоє промовлене слово я ловила, кожний твiй порух запам'ятовувала. О, треба бути великою акторкою, щоб цього нiхто не помiтив: нi твоя дружина Оля, до якої я вiдчувала i вiдчуваю повагу i заздрiсть, бо вона - твоя, нi мiй Петро, який дуже суворий у таких питаннях, як кохання до чужих чоловiкiв, i при найменшiй пiдозрi мiг наробити дурниць, нi стороннi люди, якi - о! - усе помiчають, навiть тодi, як ближнi нашi не бачать нiчого. Я думала про наслiдки, якi могли статися, якби я кинулася у вир свого кохання: нi, я знаю, чим це закiнчується! А у тебе i у мене дiти, якi не повиннi розплачуватися за грiхи своїх батькiв.
Кожного разу, зачувши увечерi твiй мотоцикл, я вибiгаю на подвiр'я зустрiти тебе, побачити хоч краєм ока. Вибiгаю, забувши про все на свiтi, наче мене жене амок... Коли ти вдень буваєш вдома, я вигадую рiзнi причини, щоб зайти на твою половину, щоб тiльки побачити тебе, почути твiй голос. I яка це скажена мука дивитися на тебе, бути поруч i не смiти навiть доторкнутися! Як же менi до нестями хочеться пригорнутися до тебе, вiдчути твоє тiло, твої обiйми! Але цього бажати - що сонце з неба дiстати!
Дивлячись, як тебе обiймає твоя дружина, цiлує, зовсiм не соромлячись мене (бо ж родичка!), я мало не втрачаю свiдомiсть. У моїй душi усе починає дрижати, заплющую очi, щоб не бачити цього (забила б ватою i вуха, щоб нiчого й не чути!), i, вся оповита заздрощами i ревнощами, непритомнiю. Я, яка нiколи не розумiла, що таке ревнощi, вiдчувала у таку хвилину, як у моїй душi горить i пiдiймається незвiдане досi збурене, заздрiсне, чорне почуття до твоєї доброї, хорошої дружини, адже ти не мiй - її, але у такi хвилини не можу володiти собою. Повинна, мiцно зцiпивши зуби, щоб не закричати вiд заздрощiв, вiд простого фiзичного болю, який виникає десь там глибоко, усерединi, тому що не я тебе обiймаю i цiлую.
Десь чула чи, може, читала фразу: "Всi шляхи ведуть до Вавiлона". Так i мої шляхи усi ведуть до тебе. Хоч би де я була, хоч би що робила, думаю про тебе i кожну вiльну хвилину, кожну нагоду використовую, щоб забiгти до тебе, нiбито у родинних справах. Щоб хоч краєм ока побачити тебе. I тодi на моїй душi стає легко, хороше i заспокiйливо... А вдома знову думки й думки, якi збурюють моє єство, i жагуче бажання знову прокидається в менi. I знову не знаходжу собi мiсця i спокою.