Вiн помовчав, мiркуючи про щось своє, про давнi подiї в його життi, можливо, про те, чи варто ворушити минуле, але, мабуть, Дмитро Iванович здався йому людиною, яка зрозумiє його, i, поглядаючи на Коваля, який терпляче чекав, повторив:
- Так, Дмитре Iвановичу, юрист...
Вiн знову зробив паузу. Потiм додав:
- Закiнчив юридичний технiкум. Тодi, пiсля вiйни, кадрiв не вистачало - обрали суддею... i - вiн перебив себе, - гiрко згадувати... Було це в одному селi на Iвано-Франкiвщинi, тодi Станiславщинi. Час був повоєнний, голодний, жорстокий. За найменшу провину карали суворо. За жменю колоскiв з колгоспного поля давали по вiсiм рокiв... Вийшов такий закон у червнi сорок сьомого року. Ви, певно, його знаєте... Указ про карну вiдповiдальнiсть за розкрадання державного i громадського майна...
- Так, пам'ятаю, - кивнув Коваль, - вiн недовго протримався. У п'ятдесятих роках ним уже рiдше керувалися, а на початку шiстдесятих, здається, шiстдесят першого зовсiм скасували.
- Але це було на самому початку, У червнi закон вийшов, а вже у липнi я мав вести процес... I от я, молодий хлопчина, можна сказати, такий собi жевжик, виконую високу державну мiсiю. Пiдсудна - лiтня, убога жiнка, мати трьох дiтей, батько яких загинув на фронтi. Зiбрала вона уночi на колгоспному полi торбинку покинутих пiсля жнив колоскiв, її й упiймали. Це був один з перших у моїй суддiвськiй практицi самостiйних процесiв. Начальство наполягло, щоб був показовий. Господи, як я хвилювався! Мiй розум, мої почуття протестували проти того, щоб засудити цю жiнку i посиротити її дiтей. Пам'ятаю, мало не захворiв, готуючись до цього процесу. Не знати як i висидiв його, був наче у туманi... Тепер, Дмитре Iвановичу, признаюся вам, як колезi, ви мене зрозумiєте, все ж поступився я тодi власною совiстю. Але закон є закон, ви це теж добре знаєте. Який би вiн не був, поки не скасували, мав керуватися ним... Внутрiшнi почуття, психологiчнi переконання - це, звичайно, теж серйозний елемент правосуддя. Коли ухвалюєш вирок... Але на першому мiсцi все ж закон, хоч би який вiн був... Особливо, якщо мати на увазi той нелегкий повоєнний час. Полiщук замовк, прикрив на якусь хвилю рукою своє пописане глибокими зморшками обличчя. - I засудив я цю матiр на тривалий строк, а малих вiдправив у дитячий будинок. Якi то були тортури бачити, як вiдривають дiтей вiд матерi! Незабаром я зрозумiв, що не буде з мене суддi, i пiшов з роботи... Й досi стоїть перед моїми очима, вчепившись у бар'єр, запнута темною хустиною ця скорботна жiнка. Я вже не пам'ятаю її рис, тодi менi здавалося, що, перетята бар'єром, вона уся складається тiльки з велетенського бiлого обличчя, що розпливається на весь зал, i гiркого погляду, який пропiкає до самої душi... Перед технiкумом я вчився у фабзаучi, вмiв слюсарювати i став працювати в МТС на ремонтi тракторiв... Менi ще обiйшлося: могли зрозумiти мiй вчинок як полiтичну демонстрацiю i не минути б i менi далеких таборiв, але внаслiдок нервового стресу пiсля цього суду я потрапив у лiкарню, i вiд мене вiдчепилися. Правда, потiм ще довго приглядалися, але зрештою усе минулося...
Дмитро Iванович розумiв вiдвертiсть Полiщука. Прийшов час, коли люди переосмислюють своє життя, свої дiї, вчинки, почуття, знаходять новi оцiнки їх, нiби очищаються вiд поганого в душi, час, коли уже не можуть щити далi без цього переосмислення i без того, щоб не подiлитися своїм духовним вiдродженням з iншими людьми, не сказати про це вiдверто. Гласнiсть, виявилося, - це не тiльки можливiсть чесно, не боячись переслiдування, висловити свої думки, але й внутрiшня потреба це зробити...
Лiпшої нагоди для цього, нiж розмова з вiдомим полковником Ковалем, навряд iще раз трапилася б у Полiщука. Та й бесiдував так одверто не так для того, щоб вiдкритися розумнiй i чеснiй людинi, як для самого себе, для свого заспокоєння i утвердження у своїй правдi.
Та й Дмитро Iванович, у свою чергу, мiг би багато що розповiсти iз своєї практики Полiщуковi. I не про таку далеку давнину, як повоєннi перегини, а про ближчi часи, коли, обстоюючи справедливiсть, ставав на спiр iз своїм начальством або з прокуратурою. Практика показувала, i Коваль переконався в цьому, що в'язниця бiльше псує людину, особливо молоду, нiж виховує. Вiн дуже тонко вiдчував грань, що вiддiляє злочинця вiд незлочинця. I у кожному випадку, коли, караючи, можна було обiйтися без ув'язнення, прагнув цього добитися...
- Я розумiю вас, Федоре Опанасовичу, закон не повинен бути помстою людинi, як у тiй iсторiї, що розповiли ви, а тiльки торжеством справедливостi.
- Звичайно, мiг тодi або вiдмовитися вiд процесу, або виправдати багатодiтну матiр. Але прокуратура все одно винесла б протест... I не я, то iнший суддя... все одно... Тяжкий вирок їй був запрограмований тодiшнiм законом. А суддя тодi був тiльки механiчний виконавець. Єдине, що залежало вiд мене особисто, - пiклуватися про осиротiлих пiсля мого вироку дiтей, - говорив далi Полiщук. - Так я й зробив: їздив до них у будинок, допомагав чим мiг... Коли мати вiдбула строк - вона добре працювала, i їй скоротили по амнiстiї i забрала дiтей до себе, я став iнкогнiто, без зворотної адреси, надсилати їй грошовi перекази. Може, й небагато, скiльки дозволяла менi моя зарплатня. Я довго не одружувався, отже, не складало якихось проблем викроїти трохи для її дiтей iз свого бюджету. Надсилав, поки дiти виросли i стали на свої ноги... Я дiзнавався постiйно про цю сiм'ю, знав, якi у них статки, чого їм не вистачає...
- Це благородно, - сказав полковник. - Хоч все ж таки донкiхотство, Федоре Опанасовичу. Допомогли однiй сiм'ї, а скiльки залишилося скривджених i знедолених через зайву жорстокiсть закону. Маркс говорив, що i iсторiєю, i розумом однаковою мiрою пiдтверджується той факт, що жорстокiсть, яка не рахується нi з якими вiдмiнностями людей, робить покарання абсолютно безрезультатним.
- Так, так... - механiчно кивав Полiщук, перебуваючи iще в полонi своїх спогадiв. - Вона, певно, знала або принаймнi здогадувалася, хто опiкувався її дiтьми, бо я не раз приїздив у дитячий будинок. Можливо, й згадала мене i навiть простила... Не знаю. Зрештою, це мене не обходило, я виконував свiй обов'язок... А те, що, як ви кажете, жорстокiсть закону завдає тiльки шкоди, то це правда. Ох, яка правда, Дмитре Iвановичу!
- Я гадаю, що зараз багато статей переглянуть. А може, й увесь карний кодекс. Цього вимагає час. Новий поступ нашого суспiльства до найвищого людського закону - справедливостi - вимагає переглянути i застарiлi кодекси, i точнiше визначати правомiрнi i неправомiрнi вчинки людини без зайвої упередженостi i жорстокостi...
Коваль подумав, що й себе якоюсь мiрою може звинуватити у донкiхотствi. Адже i вiн не раз замислювався над парадоксами життя, над протирiччям мiж проголошуваними у суспiльствi гаслами i буденною практикою. Але не дозволяв своїй думцi заглибитися у вир сумнiвiв, пiсля чого мiг втратити внутрiшню рiвновагу, зневiритися у всьому. Це позбавило б його можливостi боротися з несправедливiстю на своєму, нехай обмеженому, але когось iз людей життєво важливому, полi... Але все одно зараз Дмитро Iванович позаздрив колишньому суддi.
Коваль засидiвся у голови сiльради. Йому сподобався цей розумний, чесний чоловiк. Потягло навiть розповiсти про справу, яка привела його до Виселок, але стримався: немає на це права. Таємниця не його, а Пiдпригорщукiв.
Уже повнiстю стемнiло, коли вийшов з сiльради. На його прохання, Полiщук назвав людей, якi мають зареєстрованi рушницi. Чи ховає хто-небудь у селi зброю незаконно, голова не знав. Бо якби знав, то давно вилучив би... Iще Дмитро Iванович з'ясував, що бiльшiсть власникiв рушниць, серед них i Василь Пiдпригорщук, тримають їх у сiльрадi, пiд замком, а набої у сейфi, i, задоволений, сердечно попрощався iз своїм новим знайомим.
Обережно ступаючи униз стежкою, що вела до подвiр'я Пiдпригорщукiв, Дмитро Iванович обмiрковував свої дальшi дiї. Подумав, що треба буде зняти вiдбитки пальцiв на шкiльному аркушi з погрозливою фразою, а так само на речах, до яких торкалися руки пiдозрюваних: з бiдончика, що його носив Ковтуновi, а тепер-от - i скарги Бондаря. У розмовi з Полiщуком Коваль поцiкавився, чи залишив Бондар письмову заяву на командира дружини, чи обмежився лайкою, i коли голова сiльради показав папiрець, написаний Бондарем, Дмитро Iванович вирiшив, що пiзнiше попросить його для експертизи. Залишалося iще якось добути вiдбитки молодшого Ковтуна, а тодi вже з'їздити до Полтави, в обласне управлiння, за слiдчим чемоданчиком, потрiбним для iдентифiкацiї слiдiв, якого Коваль з собою не мав.
Нараз полковник зупинився i замилувався прозорим вечором над Ворсклою. Серпневi зорi, великi й золотi, вже зависли над самiсiнькою головою. Пiсля другого укосу трав гостро пахло свiжим сiном i дитинством. Було тихо, тiльки шаленiли цвiркуни. У Дмитра Iвановича раптом защемiло серце. Здалося, що час, як у фантастичнiй машинi, вiдкрутився назад, геть вiдлетiло пiвстолiття, що живi iще батько й мати, i вiн знову хлопчиськом стоїть на високому батькiвському подвiр'ї, бiля кобеляцької соборної церкви, i, замираючи вiд трепетного жаху, пробує осмислити, що ж там, за далекими зорями, i що таке незмiрена вiчнiсть, перед якою усе на свiтi - нiщо...
На душi було осяйно, i Дмитро Iванович ще виразнiше, нiж досi, вiдчув, чому так легко згодився у Києвi на пропозицiю Пiдпригорщукiв...
4
- Вiл, а не людина, - стиснувши куточки вуст, сказав Петро Пiдпригорщук про старого Ковтуна у вiдповiдь на запитання Коваля. Вiн востаннє затягся сигаретою, кинув недопалок на землю i затер його ногою. - Працювати вмiє. Поблукав по свiтах, навчився хазяйнувати, але уредний такий, затятий, упертий. А що скупий - другого такого не знайдеш, за копiйку повiситься.
Вони розмовляли утрьох на лавочках бiля столика пiд акацiєю: Коваль i брати Пiдпригорщуки, якi щойно повернулися з поля. Лiда не прийшла з контори, а Оля поралася у хатi, готуючи дiтей до пiонертабору. До Петра Кириловича прибiгла старшенька, Вiрунька, притулилася до нього, просилася, що не хоче їхати у табiр, їй i дома гарно, а там нудьгуватиме.
- Але ж будеш не сама - з Мишком, Андрiйком та Парасочкою... Дома що робитимеш? Бiгатимеш по двору одна, як дика коза. Мене цiлий день немає, мамки теж.
Вiрунька вилiзла на колiна, запхинькала.
- Пестениця батькова, - посмiхнувся Василь Кирилович. - Мої розбишаки залюбки їдуть...
Полковник Коваль удавав, нiби не розумiє нiмого запитання Пiдпригорщукiв, що весь час наче витало у повiтрi: якi ж є версiї про автора погрозливого послання?
Дмитро Iванович на це не мав вiдповiдi. У нього ще не було якихось рiшень. Поки що обмежувався тiльки вивченням оточення Пiдпригорщукiв.
- Цього "iталiянця" та його Грицька люди стороною обходять. А вони, Ковтуни, тiльки одного Василя нашого бояться. Правда, днями вiн вiд них добру гулю заробив на головi. Похрестив його ковiнькою Гриць.
Василь Кирилович утомлено, нiби винувато, блиснув зубами:
- Ет, Петю...
- Маємо усе сказати Дмитру Iвановичу, iнакше як розiбратися, хто iще мрiє стати твоїм хрещеним батьком, - раптом засмiявся молодший Пiдпригорщук, так йому сподобалося оте "хрещеним батьком", i, як завжди, по мовi стиснув куточки вуст. - Старий Ковтун, - говорив далi, - працював якийсь час скотарем. Пропали чотири телицi. Двох знайшли у "Заповiтi...", а ще двох немов вiтром змело... Крутили-вертiли, справу завели, але довести не довели... Обiйшлося те "iталiянцевi", хiба що перевели у кормоцех. А тодi вiн зовсiм розперезався. Довiдався якось Василь, що Грицько прижене уночi машину за кормами, узяв своїх дружинникiв i застукав злодiїв, коли скидали крадене у своєму дворi. Розкажи, Василю, як було!
- Та що говорити, вiдома iсторiя, - неохоче вiдгукнувся той. Ну, сказав їм: "Тюряга за вами плаче. Вже цього разу не вiдкрутитесь, буде обом свiт у клiтинку". I все ж знову одбулися товариським судом i штрафом... А оце, - продовжив Василь, - застукав їх з колгоспним зерном, набрали уночi на току два мiшки пшеницi, повантажили на тачку i тягнуть додому. Перетяв їм шлях, примусив назад везти. I тодi цей намаханий Грицько - у темнотi я не помiтив, як вiн пiдкрався з ковiнькою, -- накинувся на мене. Скрутив йому руки, забрав цiпок, але, вража душа, встиг-таки зачепити по головi, - мацаючи забите мiсце, признався Пiдпригорщук. - Та нiчого, гуля уже меншає, як кажуть, до весiлля заживе... Ледве стримався, щоб не врiзати йому, подумав: ударю - богу душу вiддасть, явне перевищення необхiдної оборони. Тодi тюрма не йому, а менi свiтить. Узяв його тiльки за шкiрку, аж сорочка трiснула, пiдняв i кинув на землю.
Ковтуни найбiльше цiкавили полковника.
- I знову погрози? - спитав про них.
- Аякже, - засмiявся механiзатор. - I погрози, i лайка. - Якби складав їх усi, добряча купа виросла б. Та, Дмитре Iвановичу, не сушiть собi голови, якби зважати на те, то я мав би сто разiв уже вмерти: i застрелений, i утоплений, i прибитий.
- Ось якi, виявляється, у вас виселчани! А розповiдали iнше.
- Боронь боже, таких небагато, трое-п'ятеро на все село, але мороки з ними, як iз сотнею. I ще самогонники. Скiльки апаратiв самi принесли до сiльради, скiльки потiм ми iще знайшли, а все одно женуть. То в однiй хатi застукаєш, то у другiй. Були й такi, - що додумалися у лiсi, на тому боцi, - Василь показав за рiку, - старий окоп пiд землянку пристосувати i там по черзi гнали. Оце бiда! Та й з кормами негаразд. Вiрнiше, без кормiв. У червнi-липнi суша була, погорiли трави, та й ярi не встигли добре пiднятися, вологи набрати. Стебло коротке, дивись, i без соломи будемо. Кукурудза бiльш-менш. Вистояла. Так i її, ще молочну, гублять. Ламають безсовiсно... Доводиться ночами рейдувати. Сядеш у нiй, причаїшся, коли чути: то десь далi зашарудiло, то ближче, i злiва, i справа. Ламають! Гукнеш: "А що там робите?!" - притихнуть, а пiдеш у кукурудзу, вискакують - i тiкати! I навiть повнi мiшки кидають з наламаною. А то iще гiрше: тiкають не дорогою, де їх видно, а через поле. Стiльки поламають її, затопчуть! Шкоди ще бiльше нароблять!.. Так що, Дмитре Iвановичу, як на всiх оглядатися!.. А погроза - то пусте. Я їх скiльки усно вислуховую!
- Але ця остання уже документальна, - трохи зiронiзував Петро. - Маєш зважити.
- Коли уснi не дiють, що їм робити? Та, гадаю, ця у тому ж планi: аби налякати. Щоб очi заплющував на усякi трюки. Дiла з неї так само, як iз усних, не буде... Моя Оля i особливо його Лiда, - кивнув на Петра, - теж мене, Дмитре Iвановичу, остерiгають: тiкай, мовляв, вiд цiєї банди. Але це ж дурниця - кидати своє село, тiкати вiд якихось злодюг! Нехай вони вiд мене втiкають. -- Василь глибоко затягся, випустив дим i сплюнув на землю. - Ох i гiрка! На роботi, у метушнi, так вродi солодша, а насмокчешся за день - гидота! Так що не морочте собi голови нашими справами, Дмитре Iвановичу, - повторив Пiдпригорщук. - Пiду, мабуть, вiдпочивати. Менi сьогоднi знову вночi у рейд, - зiтхнув командир дружини. - Когось i впiймаємо. Голова йому прочухана завдасть, або оштрафує, чи на товариський суд передасть... А завтра той знову вночi у полi або у кукурудзi або й стiжок розшиває... Та й ловиш порушника, а сам думаєш: що ж йому, бiдоласi, робити без кормiв?!. Де їх дiстати або купити? Я й сам узяв би якогось бичка на вiдгодiвлю, виростили б iз Олею, i дiтям веселiше бiля худобини... Але ж на колгоспному полi нiкому не дозволено гайдабурити, а менi - тим бiльше...
- Ось угайдабурять тебе колись у тiй же кукурудзi, не побачиш у темрявi, й хто, - стиснув вуста молодший брат.
- Та, Петре, не бiйся. Усi вони, - продовжував Василь про нiчних гостей у полi, - боягузи. Хоч би той самий "iталiянець". Горлатий, з усякого приводу на голос бере, страхає, загрожує. А все це тому, що вiн полохливий, як заєць, вiн криком сам себе пiдбадьорює: мовляв, ось який я страшний, бiйтеся мене, люди!
- А що там у вас сталося iз Бондарем, - спитав полковник.
- Ви й це знаєте? - здивувався Пiдпригорщук.
- Скаржився на вас Бондар.
- Кому?
- Полiщуковi.
- А що йому скаржитися, гнидi! - спалахнув чоловiк. - Знаєте, Дмитре Iвановичу, є такi люди, що не тiльки сусiдовi, а усьому, селу ладен хати пiдпалити. Отака в них уся сiм'я. Батько, правда, помер, залишилися удвох з матiр'ю. Самогонники на усi Виселки. Це вони придумали гуральню у старому окопi влаштувати. Де люди на смерть стояли! Тепер вiн трохи притих, мати у колонiї, але й за ним колонiя плаче... Вчора уночi, коли чергував я у сiльрадi, раптом вкотився до мене цей куцан. Каже: "Товаришу черговий депутат, йдiть до Галушки, вона самогон держить для продажу. Бо ви на одних нападаєте, а iнших пiд носом не бачите. Але я справедлива людина, тепер осознав i, бачите, допомагаю вам". I так собi задоволене посмiхається, наче всiх обдурив. Менi вiдразу й не повiрилося, що то правда, знаю, що сусiдка Бондаря, Текля Галушка, жiнка тиха, скромна, самогоном нiколи не займалася. Життя у неї склалося нелегко: батько загинув на фронтi, чоловiк - п'яниця, повiявся свiт за очi, а вiдтодi, як минулого року син загинув в аварiї, зовсiм зiв'яла, якась сама не своя стала. Ще й не стара, а на вигляд - похила бабуся... Ще б пак, здавалося, усi бiди на свiтi на неї впали. Питаю того Бондаря: "А не брешеш?" Каже: "Заявляю офiцiйно!" Робити нiчого, заява є заявою, мусимо перевiрити. Узяв я понятих - та й до Галушки. Шукали, шукали - нiчого немає, нi апарата, нi самогону. З тим i мали йти. Ну, думаю, куций, я з тобою ще розберуся на цю безпiдставну тривогу! Понятi вийшли з хати, закурили надворi, а я затримався, пити схотiлося, узяв у сiнях кухлик на вiдрi з водою, пiдняв дикт, що накривав його. Дивлюсь, а там, у водi, стоїть пляшка... Глянув я у сумнi, покiрнi очi жiнки, i така злiсть мене взяла i на неї, на її беззахиснiсть, i на Бондаря, що вiн таки правий. Галушка стоїть нi жива нi мертва. Питаю: "Вигнала? Де апарат?" А вона щось белькоче, ледве второпав: "Нема, - каже, апарата. Завтра менi вугiлля iз станцiї на зиму привезуть, а без пригощення, сказали, нiчого не буде. Мусила дiставати". - "Де апарат?" -знову питаю, а сам думаю: "Який у неї може бути апарат! Якби гнала, дух з хати не пропав би, та й не пляшку вигнала б". Мовчить. "Купила?" Мовчить. I тут мене осяяло. Як тонко усе розрахував той куцолапий. Нi, не буде, думаю, по його. "У Бондаря?" - питаю. Мовчить. Чую, мої понятi, не дочекавшись мене, назад вертаються.
Накрив диктом вiдро. "Кажи швидше! Бо зараз протокол буде. Бондар?" Кивнула вона, i я вийшов з сiней, кажу понятим: "Таки нiчого немає. Ложна тривога". Уранцi, пiсля чергування, прийшов до баби Теклi, сам вилив ту сивуху у яму, добре нагримав на господиню i сказав, що їй, як родинi загиблого на фронтi, i без пляшки привезуть паливо. Сам подбаю. Але щоб нiкому нi пари з уст про цю пляшку i щоб нiколи бiльше не тримала такого зiлля у хатi... Таке дiло було... Звичайно, це було порушення з мого боку: без санкцiї пiти на обшук. Але прокурор у районi та й чи дасть санкцiю, а менi так хотiлося спiймати цього самогонника Бондаря на брехнi! - закiнчив Пiдпригорщук. - Судiть як хочете, а так вийшло... I нехай собi Бондар скаржиться скiльки хоче!..