Галина Петрівна відвезла сина, але й там нічого певного не сказали: хлопчик важкий, та все ж не безнадійний…
Два місяці не бачила вже сина. Два довгих місяці хвилювань, остраху й надій. Тому й зраділа так, почувши пропозицію чоловіка. Забігала, витягаючи з шаф сукні, білизну, панчохи.
— Любочко, — гукнула, — давай зробимо Ігорьочку його улюблене печиво. Розчини, дорогенька, тісто.
Сидір Семенович, як сів верхи на стілець, так і залишився сидіти. Посмішка скривила губи. “Оце так завжди, — подумав. — Тобі щастя в руки, а їй байдуже. Про “Жигулі” вже й забула. Життя!”
Повільно підвівся і вийшов на веранду.
Що ж, зрештою, так краще! Нехай їде, в нього свої турботи. Тільки б не дізналась про його справи. Тоді — кінець. Він добре знає Галину — навіть його, рідного чоловіка, не пожаліє…
Сидір Семенович раптом відчув холодок на потилиці. Так іноді бувало в нього, коли згадував ті роки або думав, що хтось може…
Але ні, про це краще й не думати. І так мало не щоночі бачить страшні сни й прокидається, спітнілий від страху…
Сидір Семенович одружився з Галиною давно. Дівчина, чесно кажучи, не дуже подобалась йому, та іншого виходу не було…
Іван Коцюба відсидів тільки трохи більше половини строку й вийшов по амністії. Судили його за розтрату: після закінчення торговельного інституту був завідуючим промтоварним магазином, підвів брак досвіду, і перший же ревізор викрив Коцюбу. Слава богу, одержав лише п’ять років, а відсидів три. Однак і ці три роки навчили його дечому. Знав, по-перше, що тепер шлях до матеріальних цінностей йому заказаний. Та й взагалі, пика в пір’ячку, і не бачити йому ні гарних посад, ні почестей. До того ж син людини, яку судили за економічну контрреволюцію. Іванів батько, директор великого гастроному, був одним із верховодів одеського чорного бізнесу й одержав по заслугах.
Коцюба реалістично оцінював ситуацію: з такою біографією йому нічого не світить.
Після виходу з колонії Іван мешкав у Первомайську в старенької бабусі, перебивався випадковими заробітками. Правда, мав і загашник: десять тисяч старими грішми — все, що залишилось від колишніх благ.
І тут Коцюбі пофортунило: загинув його сусіда, тракторист Сидір Семенович Загорулько. їхав на мотоциклі й розбився. Був Сидір майже одного року з Іваном, мешкав з тіткою навпроти Коцюби, кілька разів вони сиділи в пивній, балакали, й Іван досконально знав Сидорову біографію. Та й яка біографія? Все як на долоні. Народився в Первомайську, батьки загинули під час війни, лишилася одна тітка, котра його й виростила. Закінчив восьмирічку, відслужив у армії, вивчився на тракториста.
Дізнавшись про аварію, Коцюба не втрачав даремно часу. Завітав’ до Сидорової тітки й без зайвих слів виклав свою справу: він їй десять тисяч, вона йому — племінникові документи: паспорт, військовий квиток і метрику.
Тітка вагалася недовго. Жила біднувато, Сидір тільки почав заробляти, і ось тобі… Безглуздий випадок, налетів на вантажну машину. Зрештою, Іван повернувся додому з новими документами. Лишилося тільки переклеїти фотографії. Цю справу йому залагодив один друг по колонії, який відсидів десять років і тепер мешкав в Одесі. Документи вийшли майже “чисті” — з ними новоспечений Загорулько і з’явився в Станіславі.
В обкомі комсомолу познайомився з дівчиною. Зовні нічого, місцева, на околиці міста батько мав будинок, мата померла, батько старий і хворий. Все це влаштовувало, та Галина занадто вже ідейна — тільки й розмов про бюро, збори, прийом до комсомолу, змагання…
Махнув рукою: ще молода, зелена, потім обітреться, життя й не таких ламало. Провів додому… Перший поцілунок під бузковим кущем, а через місяць відгуляли весілля.
Галина допомогла Сидорові влаштуватись на велику оптову базу. Тоді ж вступив на заочне відділення торговельного технікуму. Вчитись — нема чого, але хто знає, що це для тебе давно розлущені горішки, бо ж колись диплом вже лежав у кишені.
Начальство цінувало Сидора Семеновича. Та він і справді був хороший працівник — знав, коли й куди відправити товари, що подобається покупцеві, як зробити, щоб не було затоварювання. Водночас із одержанням диплома Загорулька призначили заступником директора бази. Л через два роки він зайняв місце в директорському кабінеті. Правда, кабінет був зовсім непутящий — так, невеличка кімнатка з обшарпаними меблями, проте хто-хто, а Сидір Семенович знав його справжню ціну.
База мала добру репутацію: план перевиконувався й навіть найсуворіші ревізори відзначали лише дрібні фінансові порушення. А в кого нема цих порушень? І Сидір Семенович систематично одержував премії, вдаючи, що дуже радіє зайвій сотні. Хто ж знав, що вдвічі більшу суму він часом витрачав за один вечір у ресторані?
Сидір Семенович робив “справи” двічі—тричі на рік. Особливо полюбляв сезон заготівлі фруктів. Заготівельники в тебе в ногах валяються, а тобі це — до одного місця.
Є двоє “своїх” людей: вистачить. За кожний вагон яблук нібито першого сорту — в кишені не одна сотня карбованців. Десять — п’ятнадцять вагонів — і все. Не треба бути зажерливим, є ще й інші зиски. Тридцять — сорок тисяч на рік, іноді трохи менше — і все тишком-нишком… Сидір Семенович не заривався.
Одне лише тривожило його — Галина. В інших дружини як дружини, а ця як була дурепою, так і залишилась. Давно ще подарував їй золотого годинника, так вирахувала, що не міг із своєї зарплати, — довелося брехати, що позичив у товариша. І таке на кожному кроці. Рахує копійки, в старих туфлях ходить, костюм перелицьовує, зате ж — чесна!
Не раз важкою злістю наливався Сидір Семенович, не раз думав — крапка, треба кінчати, але стримував син. Він ріс як дві краплі води схожий на нього, такий же чорний, з орлиним носом і випнутою нижньою щелепою. Сидір Семенович, який ніколи нікого не любив, прив’язався до цієї маленької істоти, що нагадувала йому власне дитинство. Він з тугою згадував ті роки — були й дорогі іграшки, й чудові костюми, й прогулянки по морю, й розкішні кримські дачі. Раптом усе зникло. Ех, батько, батько! Схибив, зарвався, а в їхніх справах треба розраховувати на сто кроків Уперед,
Заради Ігоря Сидір Семенович залишався в сім’ї. Коли ж хлопчина захворів, наробив навіть дурниць. Забувши, з ким має справу, приніс додому тисячу карбованців, кинув Галині.
— Бери, лети в Москву. Скільки б не коштувало, вилікуй. Гроші ще будуть. Кращих професорів купи.
— Звідки взяв гроші? — запитала злякано.
Що він міг відповісти?
Натякнув, що є товариш, якого вона не знає, мовляв, послуга за послугу — він вирішив піти на це лише заради сина.
— Виходить, крадені… — зрозуміла нарешті Галина. Рішуче згребла гроші, загорнула в газету. — Негайно віднеси. І врахуй: нікому не кажу, бо вперше. Коли ще раз дії знаюсь, сама в прокуратуру піду.
Дурепа! Може, Ігорю й не довелося б ходити на милицях. Бачите, честь їй дорожча за здоров’я сина.
З того часу Сидір зненавидів дружину. Темною, важкою ненавистю. Проте зовні став ще ласкавіший, ще ніжніший.
“Яка сім’я!” — говорили про них, бачачи, як він турботливо підтримує Галину під руку або запопадливо одягає в театрі.
Часто дзвонив у школу, де вчителювала дружина, а коли на вечір призначалися збори або наради, заходив за нею. “Щаслива ви жінка, Галино Петрівно, такого гарного чоловіка маєте!” — висловлювали своє захоплення її колеги.
А Сидір ненавидів. Ненавидів і боявся. То здавалося йому, що Галина побачила, як він ховав у сараї в тайник золото, то забув дома в піджаку дві ощадні книжки на пред’явника, а на кожній — по п’ять тисяч.
Прибіг за книжками весь мокрий. Слава богу, ніби й нічого не помітила А втім, хто зна? Ввечері якось дивно дивилася на нього, щось про гроші заговорила. А може, тільки здалося, може, дурна підозріливість?
Страх, від якого трясуться коліна й мало не зупиняється серце, переслідував Сидора Семеновича.
Розум підказував Сидорові — Галина нічого не може знати, проте розум розумом, а якийсь внутрішній голос весь час нашіптує: бережись!
Цей внутрішній голос не раз уже підказував — досить! Адже золота в нього перевалило вже за п’ять кілограмів, є валюта, коштовності, гроші на книжках і готівкою — понад двісті тисяч.
Колись Сидір Семенович солодко мріяв про сто тисяч — цифра здавалась величезною й недосяжною, він давав собі клятву зупинитися, як тільки матиме таку суму, піти з бази на якусь невеличку канцелярську роботу, щоб забути про страх, щоб уночі не мучили кошмари й не обривалося серце, коли до тебе в кабінет чогось заходить працівник міліції.
Потім обіцяв собі зупинитися на ста п’ятдесяти тисячах, на двохстах… А коли перейшло за двісті, лицемірно виправдовувався, ніби мав на увазі вкласти двісті тисяч лише у коштовності, не рахуючи готівки та ощадних книжок.
Особливо подобались Сидору Семеновичу нові сотенні. Правда, траплялися вони не так уже й часто, та коли вже прилипали до його рук, надійно лягали в непримітний пластмасовий ящичок, що зберігався під фальшивим дном у шафі.
Іноді, коли нікого не було вдома, Сидір Семенович, зачинивши двері, дозволяв собі витягнути цей ящичок і довго, обмацуючи кожну купюру, рахував гроші. В ці хвилини він одержував насолоду більшу, ніж від вдалої “операції” чи смачного обіду. Уявляв себе десь в Італії або ж (про це він думав завжди з захопленням) у розкішному прибережному готелі на якомусь з Гавайських островів.
Як він іде широкими сходами й чорношкірий слуга схиляється перед ним і відчиняє дверцята величезного лімузина…
Як він сидить у ресторані в товаристві молодих уродливих жінок і, варто йому зробити легкий рух рукою, — лакей виконує замовлення…
І будинок у нього розкішний, під пальмами, а відчиняє двері знов-таки чорношкірий бой у лівреї із золотими галунами…
Взагалі, багатство й розкіш асоціювалися в Сидора Семеновича обов’язково з морем, пальмами та чорношкірими слугами. А він — у смокінгу і з сигарою. Одного разу Загорулько навіть попробував закурити гаванську сигару, але не витримав, кинув після двох затяжок.
Розпалений такими мріями, Сидір Семенович особливо гостро ненавидів і свій скромний будинок з садом, і базу з обшарпаними коридорами, і голову місцевкому Василину Кушко, яка вже третій день не дає йому спокійно зітхнути, вимагаючи преміальні для робітників. Ні, всі ці місцевкоми, конфліктні комісії, розмови дружини про зошити й педради — не для нього. І Загорулько з настирливістю маньяка вичікував хвилини, коли нікого не було вдома, витягав коробочку й відлітав у мріях далеко-далеко…
Правда, зрідка він дозволяв собі більш реальне й відчутне задоволення своїх потреб. Хто б подумав, що у завжди заклопотаного, ділового й сухуватого директора бази, який славиться своєю ощадливістю і вже стільки років носить старе пальто, є у Львові молода й вродлива коханка, власний особняк, де періодично відбуваються справжні оргії…