У міському управлінні міліції Устимчика повідомили: ранковим літаком вилетіли й ось-ось будуть у Львові Дробаха й Хаблак. Лейтенанта ця новина вдарила як обухом по голові: виходить, виникли якісь нові обставини. При нормальному розвитку подій колеги повинні були чекати на нього в Києві.
До прибуття літака залишалося близько години. Устимчик вийшов на вулицю, з найближчого телефону-автомата подзвонив Загорулькові. Власне, він не був зобов’язаний робити це: в їхні умови не входило попередження Сидора Семеновича про нові дані у розслідуванні, але, діючи так, Федір дбав лише про себе: липкий страх стискав серце. Раптом, думав, якщо Загорулька притиснуть, викаже мене. Дурень, сто разів дурень. Влип через вродливу дівку. Так завжди можна було б відмовитись, мовляв, наклеп, помста працівникові міліції, а в Загорулька це кляте фото…
Ні, треба, щоб він зрозумів: у них чесна гра.
Зустрів товаришів біля входу до управління міліції.
— Щось нове? — запитав. — І, певно, важливе, бо інакше сам господь бог не зрушив би вас з місця.
— Поганої ти думки про нас. — Хаблак поклав свою велику засмаглу руку на плече Устимчика. — А може, нам просто захотілося допомогти тобі.
— Від вас дочекаєшся…
— Даремно, — втрутився Дробаха, — ми саме для цього й приїхали.
В одній з кімнат міського карного розшуку було проведено коротку нараду. Устимчик доповів про результати свого розслідування, наголосивши на повному алібі Загорулька. Сказав і про підозри обехеесівців, та, мовляв, це вже друга сторона медалі.
— І все ж, справа тут нечиста, — мовив Хаблак. Витягнув з портфеля папірець, подав Устимчикові. — Читай уважно. Про всяк випадок ми зробили запит до Первомайська, де народився й свого часу мешкав Загорулько. Маємо відповідь. Сидір Семенович Загорулько двадцять років тому загинув. Розбився на мотоциклі.
— Невже? — В Устимчика побіліли щоки. Це повідомлення справді схвилювало й злякало його. Виходить, Загорулько — зовсім не той птах. Тепер його вже не випустять з поля зору, а Сидір Семенович може потягнути за собою і його…
Лейтенант машинально витер хусточкою спітніле чоло.
Кінець… Кінець мріям і сподіванням, кінець всьому. Відчув, як затремтіли коліна й відлила кров від серця. Перехопивши здивований погляд Хаблака, вимушено посміхнувся, обмахнувся хустинкою.
— Спекотно тут, — сказав, — а я другу ніч майже не сплю…
Дробаха налив склянку води, Федір жадібно осушив її.
— Бачиш, яка ситуація, — мовив Хаблак. — Тому ми й прилетіли. — Він відчинив вікно, стояв на фоні голубого неба — кремезний, високий. В цей момент Хаблак видався Устимчикові уособленням сили й чоловічої могутності: спокійний, вольовий, енергійний.
Федір завжди заздрив капітанові, а зараз ненавидів. Ненавидів за те, що Хаблак не відчуває страху, який стискає його серце, за те, що прямо й сміливо дивиться йому у вічі, ненавидів і за відкриту посмішку, і за цю манеру повільно, усією п’ятірнею пригладжувати волосся.
Устимчик підвівся й почав ходити по кімнаті.
— І правильно зробили, що приїхали, — витиснув він із себе. — Справа, звичайно, ускладнюється, та я не бачу, як до неї підступитися.
Дробаха вже давно сидів у кутку, дмухаючи на кінчики пальців.
— Хвилиночку, — запитав, витягаючи олівець, — ви уточнили, коли Загорулько повернувся двадцятого вранці до готелю?
— Близько сьомої ранку.
— А коли його знову побачила чергова?
— На початку восьмої вечора.
— Це вона точно пам’ятає?
— Каже, точно. Саме в цей час до неї завітала дочка. Вона поспішала в театр і забігла на хвилинку до матері. Вистава починається о сьомій тридцять. Чергова провела дочку і, коли повернулась, побачила Загорулька, який виходив з номера.
— Чудово. А тепер, лейтенанте, запросіть, будь ласка, аеропорт: коли двадцятого липня з Львова на Київ відправлялись літаки. Ну, й, звичайно, прибували до Львова.
Устимчик знизав плечима.
— Для чого це вам?
— Для спортивного інтересу, — розсміявся Хаблак. — Тут і дитині ясно.
— А-а, — дійшло до Федора. — Не може бути…
— Все може бути. Дзвони.
За чверть години одержали повідомлення з аеропорту. Дробаха відразу обкреслив на папері дві цифри.
— О восьмій п’ятнадцять відлетів АН-24… — постукав олівцем по столу. — У готелі Загорулька бачили о сьомій. Був у нього час доїхати до аеропорту? Був, навіть з резервом. Повернувся назад о вісімнадцятій тридцять п’ять. Два денних рейси. Розумієте, туди й назад. На машині з аеропорту до готелю двадцять хвилин — виходить, саме на початку восьмої вечора міг з’явитися на очі черговій.
— Але ж, — заперечив Устимчик, — Загорулько зайшов у номер вранці дуже п’яний і не виходив до вечора.
— Такі фокуси ми бачили. Та й чергова не прикута до свого місця.
— Все це добре, — підсумував Хаблак, — та є недолік: версія залишається версією. А докази?
— Докази треба шукати, — відповів Дробаха. — На блюдечку з голубою обвідкою нам їх ніхто не піднесе.
— Отже, в аеропорт, — підвівся Хаблак. — Спробуємо відшукати докази там.
Знайомство із списками пасажирів не дало нічого.
— Дурна робота, — буркотів Дробаха, гортаючи папірці. — Що-що, а фальшивий паспорт має — так він і залишить нам візитну картку. Беріть, мовляв, мене, йолопа, голими руками… — Та за професійною звичкою уважно переглядав прізвища.
Хаблак розклав на столі десяток фотографій різних людей, серед яких був і Загорулько. Запросили бортпровідниць, які обслуговували того дня київські рейси: можливо, хтось з них упізнає Сидора Семеновича. Дівчата по черзі знайомились з фото, але жодна з них не могла сказати нічого певного.
— Виходить, тут фіаско, — Устимчик зібрав і заховав фотографії. — Що ж далі?
Хаблак зміряв його задумливим поглядом.
— Ти наче радієш з цього…
Федір спалахнув:
— Яке ти маєш право так казати! Може, і я злочинець?
Та Хаблак не слухав його.
— Почекай, почекай, — відмахнувся. — А що, коли ми зробимо таку штуку… Шансів, правда, малувато, та чим чорт не жартує…