— А як вам ця подобається?
На Хаблака з викликом дивилася зіщуленими очима жінка років тридцяти. Не дуже вродлива: вилицювате обличчя, низьке чоло… Та було в ній щось таке, що, мабуть, примушувало чоловіків звертати на неї увагу. Визивний погляд, ніс з хтивими ніздрями, дрібнуваті білі зуби й головне — якась сила й сміливість у виразі обличчя.
— Це, я вам скажу, штучка! — Дробаха взяв фотографію, підніс до очей, розглядаючи уважно. — Типова хижачка.
— А гарна…
— Е-е, друже мій, гарних жінок багато. А така чоловіка може закрутити, ой як може… У неї ж мертва хватка! Хвилиночку! — слідчий потягнув до себе ще одне фото. — Здається, вона. — Поклав поруч із знімком убитої, зняв і протер окуляри. — А тепер ми остаточно з’ясуємо…
Мугикаючи якусь пісеньку, Дробаха переводив лупу з одного фото на інше. Хаблак зрозумів, що їхня справа зрушилася з мертвої точки — мугикання з кожною хвилиною ставало все бадьорішим.
Нарешті Дробаха підсунув знімок Хаблакові, подмухав на кінчики пальців і сказав:
— Майже одне обличчя. У цієї тільки бородавка на лівій щоці, — постукав нігтем по столу біля фотографії. — А на обличчі у вбитої — подряпини. Ось вони на фото, обличчя спотворене, а одна з подряпин на цьому місці. Давайте ще подивимось…
Дробаха підсунув, до себе два відкладених фото, довго крутив їх, мало не обнюхуючи:
— Оце — таки схожа… Однак і другу не можна відкинути. Дамо експертам, їм остаточно вирішувати. Вважаю, цими двома жінками доведеться зайнятися.
Хаблак переглянув папірці, що супроводжували фотографії.
Перша — Ольга Іванівна Сидоренко — мешкала в Чернігові. Повідомлялося, що Сидоренко свого часу відбувала покарання у виправно-трудовій колонії за спекуляцію, після цього була хатньою робітницею в кількох сім’ях. Останні три роки працювала в професора Сухорукова, який і повідомив міліцію про те, що Сидоренко, залишивши в них частину речей, місяць тому зникла невідомо куди.
Друга — Софія Григорівна Сорока. З Мелітопольського району Запорізької області. Міліція одержала заяву її чоловіка: два місяці тому Софія Григорівна поїхала до Мелітополя і з того часу про неї нема звістки.
— Доведеться нам з Устимчиком виїхати на місця, — сказав Хаблак і зняв трубку. — Подзвоню полковникові Каштанову, домовлюся. Нехай Устимчик їде до Чернігова, а я подамся до Мелітополя. Що б не казали експерти, а поцікавитись цими жінками потрібно.
— Чекатиму від вас повідомлень, — погодився Дробаха.
Село, де мешкав Валентин Остапович Сорока, простягнулося на кілька кілометрів вздовж Азовського моря. З Мелітополя Хаблака довезли сюди на “Жигулях” районної автоінспекції. Старшина, який сидів за кермом, довідавшись, що має справу з капітаном, який вийшов колись на слід бандитів, котрі вбили власника “Волги” саме в їхньому районі, пройнявся до Хаблака величезною повагою: весь час розважав його розповідями про автовипадки на трасі Москва — Сімферополь, — влітку по ній їдуть тисячі й тисячі машин, найпожвавленіша траса в країні, і, звичайно, всяке буває, — а потім, що виявилось особливо важливим, влаштував Хаблака в одного з районних громадських автоінспекторів.
Село велике, фактично, маленьке містечко, поруч санаторій, а готелю нема, мало не в усіх хатах курортники, і без автоінспекторського авторитету Хаблакові довелося б важко. А так одержав невеличку кімнатку, під вікном якої росли черешні, у кімнатці диван, стіл та комод з порожньою вазою для квітів, а море за кілька десятків метрів: чути, як набігають на берег хвилі, вітер з моря, ось і жене їх одну за одною.
Старшина повіз Хаблака до місцевого ресторану, принаймні так було написано на вивісці: ресторан “Маяк”. Виявився він звичайною темнуватою та, зважаючи на кількість сезонних відвідувачів, трохи бруднуватою чайною. І годували тут не так уже й смачно: стандартні котлети й не менш стандартні, либонь, доставлені з райцентру біфштекси з макаронами, дуже солодкий, та позбавлений будь-якого смаку компот. Проте й за цим обідом треба було постояти в черзі. Що вдієш, улітку тут курортний попит набагато перевершує можливості райхарчоторгу.
Про всяк випадок старшина домовився з огрядною і голосистою завідуючою, щоб столичного капітана, зважаючи на зайнятість, все ж вирізняли серед курортників. Завідуюча пообіцяла обслуговувати Хаблака без черги у власному кабінеті, але на вулиці старшина хитро підморгнув капітанові й повідомив, що це — справді про всяк випадок, бо він уже говорив з дружиною громадського автоінспектора: сьогодні припізнилися, а завтра вона обіцяла насмажити свіжих бичків — виявляється, в Азовському морі ще не перевелися бички, іноді трапляється й сула, якщо Хаблак трохи затримається тут, сула йому забезпечена, а хто не їв свіжопідсмаженої сули, той не знає смаку справжньої риби.
Чесно кажучи, Хаблак не знав навіть, що таке сула, не чув, що існує така риба, й старшина поблажливо пояснив, Що на Азові сулою називають судака, а Хаблаків господар працює шофером у рибгоспі — ось чому перед капітаном і відкриваються необмежені рибні можливості.
Перед тим, як відвідати Валентина Остаповича Сороку, Хаблак скупався в морі. Сороку в селі всі знали, працював він завгоспом у санаторії й приходив додому тільки ввечері, капітан, правда, міг знайти його і вдень, та вирішив, що краще познайомитися з Сорокою вдома, коли ніхто не заважатиме.
Дув свіжий вітер, він розгойдав мілке Азовське море, гнав двометрові хвилі, й більшість курортників сумно лежала на пляжі. Добре, що вітер не наніс дощових хмар — у сльоту в цьому селищі зелена нудьга, єдина розвага — кіно, але фільми міняються раз на тиждень, молодь, правда, пробивається на танці в санаторій, а що робити людям сімейним і літнім, з котрих і складалася тут основна маса курортників?
Хаблак повільно роздягнувся й пішов назустріч хвилям, супроводжуваний іронічними посмішками підтоптаних ма-. трон. Постояв трохи на піщаному березі, усім тілом відчуваючи свіжість вітру й солоність важких бризок. Вичекав момент, ступив кілька пружних кроків і пірнув просто під двометрову хвилю, що з гуркотом накочувалась на берег. Якщо б потрапив на пінястий гребінь, хвиля зім’яла б його, перекрутила й викинула назад, а то й непритомного віднесла в море — так трапляється з самовпевненими, та не дуже вмілими плавцями. Але Хаблак виплив уже на гребінь другої хвилі, скотився з неї вниз далі від берега. Тепер міг вільно лежати й гойдатися — дивне відчуття легкості, розкутості й душевної піднесеності, коли людина лишається наодинці з морем і вітром, солоними бризками, пінястими гребенями, невгамовним шумом, — можна співати на весь голос за кілька десятків метрів від берега й ніхто не почує тебе.
Хаблак гойдався й співав, іноді вода заливала йому обличчя, відкашлювався й знову співав — скучив за морем, солоним вітром і безмежним небом, по якому мчали рідкі білі хмарки.
Вийти з бурхливого моря важче, ніж підпірнути під двометрову хвилю, та все ж Хаблак вміло вибрав момент, багатотонна хвиля підняла його й винесла на берег, наступна, ще більша, грізна й ревуча, хотіла накрити з головою, проте капітан не гаявся, рвонувся до берега, й хвиля лише наздогнала його й підштовхнула до пляжу.
Тепер матрони дивилися на Хаблака шанобливо, навіть запопадливо, але капітанові до шмиги були і їхня зверхність, і їхня поштивість, підхопив одяг і подався далі від пляжу з його людським стовпотворінням. Довго лежав, утупившись обличчям у розстелену сорочку, здається, навіть задрімав, потім знову скупався й пішов розшукувати Сороку.
Садиба Валентина Остаповича була схожа на замкнутий прямокутник: з двох довгих боків тягнулися господарські будівлі й дім, вузький і довгий, торець замикали з вулиці високі ворота, а з протилежного боку дерев’яний паркан, за яким височіли фруктові дерева, переважно абрикоси й черешні. Спочатку Хаблак здивувався: для чого відгороджуватися парканом од саду, й лише потім збагнув, що садиба так розпланована для захисту від злих зимових вітрів, які налітають то з моря, то з приморських степів, продувають село з усіх боків, і нема від них захисту, крім парканів та будівель.
Під парканом у глибині садиби Сороки стояв блакитно-оранжевий високий польський намет, схожий на невеличкий пустотливий будиночок. Перед ним під молодою невисокою черешнею за дерев’яним столом, вкритим цератою, вечеряла сім’я — певно, курортники, що приїхали на такому ж оранжевому, як і намет, “Москвичі”.
Крім курортників, на подвір’ї нікого не було, і Хаблак посунув до них, щоб одержати хоч якусь інформацію про Сороку. Та не встиг проминути й половину подвір’я, як з мазаного глиною сарая вийшов невисокий чоловік у полотняних штанях і жовтій майці, перепинив Хаблака, мовивши не зовсім дружелюбно:
— Кімнат нема, все зайнято.
Мабуть, капітан видався йому черговим курортником, що блукає селом у пошуках квартири, а влітку, коли здаються під житло навіть сараї, хазяї стають неймовірно прошеними й нахабними.
Хаблак зупинився, розглядаючи Сороку. Лисуватий, черево випинається з-під майки, очі світлі, глибоко заховані, весь вираз обличчя не те що злий, але принаймні непривітний.
Сорока сприйняв Хаблакове вичікування як прелюдію до умовлянь здати хоч яку-небудь халабуду, а все це, либонь, уже остогидло йому, бо плюнув під ноги зневажливо й сказав грубо:
— Повилазило вам, чи що? Не бачите, намет стоїть, культурні люди мусять у наметі тулитися, а вони ж на “Москвичі” приїхали…
Певно, уявлення Сороки про становище людини визначалося тим, приїхала вона поїздом, автобусом чи власним лімузином. Отож, іще раз змірявши поглядом непорушного Хаблака, одвернувся, сповнений власної гідності.
— А мені квартира не потрібна, — нарешті обізвався Хаблак. — Уже маю.
— То чого ж тоді?.. — Либонь, господар хотів сказати “морочите голову”, та схаменувся вчасно, певно, помітивши, що стоїть перед ним не типово-показовий курортник у м’ятих штанях, неголений і з прохальним виразом обличчя, а людина в свіжій тенісці й начищених туфлях.
— У справі, шановний Валентине Остаповичу, — відповів Хаблак.
Цей молодик знав його ім’я та по батькові, але Сорока набачився всякого, курортники, роблячи обхід садиб у пошуках житла, іноді заздалегідь дізнавалися, як величати господаря сусіднього будинку, сподіваючись хоч якось пом’якшити непохитні серця домовласників.
— У якій такій справі? — запитав Сорока підозріло.
— Це у вас зникла жінка?
Хаблак помітив ляк у Сорочиних очах — принаймні вони потемнішали й ще глибше заховалися під зморщеними повіками. Валентин Остапович повагався й відповів, пильно дивлячись на капітана:
— У нас… А що — знайшлася?
— Шукаємо… — мовив капітан невизначено. — І є розмова, Валентине Остаповичу.
— То прошу, — якось одразу догідливо ступив господар до Хаблака. Подивився на брудні руки, заметушився: — Прошу заходити до хати, я тільки вмиюся.
Сорока вказав на ганок, а сам підтюпцем побіг до черешні, поруч якої на стовпчику стирчав умивальник.
Хаблак дочекався господаря, намагаючись не помічати цікавих поглядів курортників — либонь, чули їхню розмову й були обізнані з Сорочиними неприємностями.
Довга й темнувата кімната була заставлена меблями так, що довелося пробиратися між ними до дивана біля вікна — в кімнаті чомусь не знайшлося жодного стільця, і Сорока одразу вказав на диван, м’який і зручний, оббитий зеленим плюшем. Хаблак зачепився боком об шафу, вдарився стегном об стіл й нарешті протиснувся до дивана. Сів, витягнувши ноги між тумбочкою й комодом, і здивовано вгледівся.
Сорока перехопив цей погляд і пояснив: