Хаблак хотів запитати, чому ж тоді так захаращено кімнату господаря, але той зрозумів його і мовив категорично:
— Люди різні бувають. Самі мусите знати, бо в міліції працюєте. Особливо діти — псують меблі. Ножиком, к при-міру, або чимось іншим, Не своя, виходить, мебля, тому й не зважають… Того й переніс усю сюди. А їм що? Вони на морі вилежуються, їм ліжка та стільці потрібні, ще столи. Я столи їм сам збив, табуреток, правда, ще не встиг, але ж узимку зіб’ю й табуретки — на той рік, значить…
Хаблак мовчки виклав на стіл фотографію жінки, знайденої на дніпрових схилах. Запитав:
— Це не ваша дружина?
Сорока взяв знімок обережно, двома пальцями, риси обличчя в нього витягнулися й губи затремтіли — капітанові здалося, що зараз заплаче. Але Валентин Остапович перевів погляд з фотографії на Хаблака, зовсім спокійний і навіть вивчаючий, потім знову зиркнув на знімок, підніс його до очей, губи в нього якось гидливо випнулися, він поклав фото на стіл і сказав, похитавши головою:
— Здається, не Софа… Ні, не Софія, бо цього не може бути! Звідки це у вас і невже?.. — Сорока знову потягнувся за фотографією, торкнувся її пальцями, та відсмикнув руку.
— Труп цієї жінки знайдено в Києві, — сухо пояснив Хаблак. — Ми маємо фото вашої дружини. Вона схожа на вбиту. Знімок Софії Григорівни, правда, неякісний, і експерти розійшлися в думках. Може, ви допоможете нам?
— Але як могла Софа потрапити до Києва? — розгублено запитав Сорока.
— Якщо це вона, — підсунув до нього знімок Хаблак, — ми дізнаємося про все.
Валентин Остапович нахилився над фотографією. Зітхнув, підвівся й відсунув штору на вікні. Розглянув фото ще при світлі.
— Здається, ні, — похитав головою, проте не дуже впевнено. — Та й для чого вбивати Софу?
Хаблак хотів пояснити йому, що життя іноді підносить такі несподіванки, які можуть наснитися тільки в поганому сні, але, побачивши, що обличчя в Сороки знову витягнулося і очі заблищали, лише запитав:
— Отже, ви твердите, що це не ваша дружина?
Сорока одразу якось знітився, навіть шморгнув носом і провів попід ним тильним боком долоні. Одповів, буцім вибачався:
— Але ж я не знаю… Наче й не вона, однак схожа… Як упізнаєш, коли обличчя знівечене?
— Маєте ще фотографії дружини?
Сорока втягнув голову в плечі. Заморгав і мовив якось ображено:
— Вона забрала свої речі. Мене не було, коли поїхала. Забрала речі й зникла. І фото…
— Невже не лишилося нічого?
— Нічого.
— Звідки Софія Григорівна?
— З Обухівки. Сусіднє село, три кілометри берегом.
— Має рідних?
— Батько загинув у морі. Рибалив і вийшов у шторм на човні, Софа ще дівчинкою була. А мати позаминулого року померла.
— В злагоді жили з нею?
— І чого їй не вистачало? Хата, бачите, повна, сад і город, влітку курортники… — Очі в Сороки заблищали гнівно. — Невже мало?
— Ви пишете в заяві, що Софія Григорівна виїхала три тижні тому?
— Так, на початку липня.
— А де ви були двадцятого липня?
Сорока невизначено знизав плечима.
— Двадцятого? Це який же день?
— Минула п’ятниця.
— Так на роботі ж…
— Вихідний у неділю?
— Влітку майже без вихідних. У санаторії я завгоспом, тепер людей багато, після сезону відгуляємо.
— Де може бути ваша дружина? — Сорока мимовільно зиркнув на фотб. Хаблак зрозумів його й додав: —Чомусь мені здається, що це не вона. До речі, мала темно-синій вовняний костюм?
— Мала, — злякано відповів Сорока.
— Імпортний?
— Дорогий, я сам купував, до нашого універмагу завезли, так за два дні жінки розібрали.
Хаблак подумав трохи й запитав:
— У вашій заяві сказано, що дружина останнім часом не працювала. А раніше?
— Так медсестра ж вона… У нас лікарня сільська, то в ній.
— Чому пішла?
— Я не хотів… Влітку наїжджає різна потолоч… У шортах, сорочки розцяцьковані, бородаті…
— Ну й що?
— Як це що? Молодій і вродливій жінці проходу не дають. Кобелі кляті!
— Щось помічали за Софією Григорівною?
— Якби ж… Та все могло статися…
— Домоглися, щоб кинула роботу?