Провулок. В глибині видно вивіску — «Комерческая лавка». Камера метнулася вбік, і в кадрі постало: глухий цегляний мур. На тлі — кілька молодиків у спортивних костюмах і шкірянках. Кремезний драб з обличчям кавказького штибу. В кадрі щось мигнуло. Якісь тіні. Потім зображення посвітліло; широким планом камера вихопила вилицювате лице з примруженими очима. На тлі цегляного муру — нові постаті. Декілька хлопців, не старше двадцяти двохдвадцяти чотирьох років. Кавказець щось говорить до них, водночас лінькувато рухаючи щелепами, — певне, жує гумку. Потім усе починає рухатися, й за метушнею нічого не видно.
Камера знову фіксується. Видно, як падає сніг. Один з тих хлопців сидить під стіною, — лице його закривавлене, кров стікає по підборіддю й капає на куртку. Ще один лежить ницьма, голова неприродно вивернута. Хтось махає руками й, певне, щось каже, але звуку немає. Знову метушня. Один з кавказців вилітає на проїжджу частину й, послизнувшись, падає. Широким планом: вилицюватий тримає в руці пістолет. Видно, що це італійська «беретта». Зненацька гурт розпадається. Наперед виходить здоровезний бритоголовий драб. На якусь мить він зупиняється — а далі усе відбувається блискавично: бритоголовий одним стрибком збиває молодика з пістолетом із ніг, вивертає йому руку й щосили гатить коліном у живіт, потім ще раз і ще. Знову метушня. Якісь тіні. Нарешті гурт розпадається. Майже всі супротивники кавказців валяються на проїжджій частині й на хіднику. Бритоголовий дістає пачку сигарет й запалює. Далі обертається. Широким планом: цинічне лице з глибоко посадженими очима, котрі горять лиховісним полиском…
— Стоп! — звелів я. — Збільшити!..
Кадр зупинився. Потім зображення виросло, й на екрані стало видно найдрібніші риси обличчя.
— Він? — поспитався Мурат, відкидаючись на спинку фотеля.
Я припалив цигарку й випустив хмарку диму.
— Він, він… Глобус, агент росіян, — сказав я нарешті. — Ніякого сумніву.
Шеф відділу безпеки неспокійно поворухнувся.
— Ми маємо на нього якісь дані? — поспитавсь він у мене.
— Повне досьє, — махнув я рукою. — Навіть фото. Втім, це нічогісінько не дає. Він щез, — наче крізь землю провалився!..
Мурат подав знак, і відеокамера вимкнулась.
— Ваш відділ візьметься за цю справу? — поспитавсь він у шефа безпеки. — Як не крути, а ця справа з витоком інформації…
— Я був би не проти… — почав було той.
– І я теж! — безцеремонно втрутивсь я. — Хто, власне, провадить цю справу? Ви що, сумніваєтеся в моїй компетентності?
— Старий, це серйозне діло, — замислено сказав Мурат. — І його треба розкручувати спільними зусиллями. Якщо Глобус знову вислизне…
— Як на мене, то він давно вже вислизнув! — озвався шеф безпеки. — Де його шукати?
— Це мій клопіт! — відрізав я. — В цій справі є, між іншим, і мої інтереси. Я командував транспортом, котрий потрапив у засідку. Винуватець — оцей російський агент, котрий зумів дістатися в комп'ютерний банк «Тартару». Потім він організував засідку і взяв мене в полон…
— Ну, ти в нас мастак потрапляти в засідки! — не втримався Мурат. — Чомусь жоден з детективів для особливих доручень не дається, щоб його зайняли в полон, а ти…
— Така моя метода, — буркнув я. — Доводиться підставляти себе, щоб виманити противника з нори. А як же ж інакше працювати? Ось візьми першуліпшу справу, яку мені доводилося розкручувати, — це ж всуціль були одні білі плями! Жодної інформації про місцезнаходження об'єкта пошуку, ніяких даних про його ситуацію…
— Ну, — обірвав мене шеф безпеки, — в кожного своя метода… Що так, то так!
– І на мою роботу ще ніхто не скаржився, — не вгавав я. — Так що цю справу просив би залишити мені. І нехайно я спірву цього драба в свої руки… — я зробив обома руками такий жест, наче одкручую комусь голову.
— Врешті, — махнув рукою Мурат, — проблема навіть не в тому, хто буде провадити цю справу. А в іншому: чому цей агент крутиться коло чеченців?
Шеф безпеки замислено покачав головою.
— Щось готується. Можливо, яксь провокація, — на зразок отієї, котра лежала в основі «Зомбі». Пам'ятаєш?
Я гірко засміявся. Ще б пак, це була одна з моїх найбільших справ, — у січні дев'яносто першого року московське кагебе готувало терористичний акт в Україні, щоб одночасно зі штурмом вільнюської телевежі ввести війська і в нашій республіці. Справу зірвав «Тартар», котрий зумів нейтралізувати виконавців теракту; між іншим, нам щедро за це заплатили, — хтось із тодішніх політиків у Верховній Раді УРСР дуже не хотів випускати владу з рук.
— Все може бути! — відказав я. — І на те я детектив для особливих доручень, щоб відвернути подібну акцію. Ну, то що?
Мурат знизав плечима.
— Працюй! — сказав він, підводячись. — Глобуса треба нейтралізувати найближчими днями. Ти повинен вийти на нього буквально сьогодні ж. Втямив?
— Втямив… — замислено пробурмотів я. — До речі, він уже, напевне, в Грозному!..
— Звідки ця інформація? — обернувся до мене Мурат.
— Підслухав. Такий собі уривок з розмови, — я коротко переповів, як все воно відбувалося.
— Он воно що! — повільно проказав шеф безпеки, коли я скінчив.
— Тожбо й воно!.. — буркнув Мурат. Тоді з сумнівом глянув на мене. — Ти уявляєш, наскільки важлива ця інформація? І що за нею може стояти?
— Уявляю, — відрізав я. — Ще й як уявляю, ого! Саме тому я й хочу завершити цю справу. Навіть якщо для цього доведеться їхати в Грозний.
Над привокзальною площею скісно пролітав сніг.
— Посидь, — сказав я Ронні. Тоді відчинив дверцята авто і виліз надвір. — Півгодини, не більш. Не повернуся — телефонуй в «Тартар». Зрозумів?
— О'кей! — незворушно буркнув янкі. Він розвалився на задньому сидінні й лінькувато жував гумку. — Може, і я став би у пригоді?
— Ні. Сиди тут і чекай. Це мої розборки.
Я обігнув площу й став спускатися в підземний перехід. Людей було — ну, не протовпитися, їйправо! Нав'ючені кошиками, сумками, торбами, якимись ящиками зпід сигарет, мішками і величезними рептухами, вони сунули густим, безперервним, брудним натовпом, вливаючись у бездонну прірву метра, в численні приміські електрички, в поїзди далекого сполучення… Господи, я навіть в роки застою не бачив стільки народу на вокзалі! Навіть за тої вбогої, нестерпно душної епохи, коли за кожне всупереч сказане слово тебе хапали за горлянку, коли продукти були тільки у великих містах, а по райцентрах висіли хіба що партійні гасла, котрі закликали славити капеесес, будувати комунізм, — навіть тоді люди не жили так убого й злиденно, як за нинішньої пори. Здається, вся Україна знялася з місця й кинулася врозтіч, — хто на торги до Москви, хто на колгоспні поля збирати моркву й картоплю, котра лишилася після комбайнів, а хто гендлювати цигарками чи шоколадом, як ось ці бабусі під стінами. До чого ж треба довести людей, подумав я, щоб вони на схилі віку мусили отакот заробляти на шмат хліба! А як гарно все починалося: мітинги, пісні, багатотисячні демонстрації… А оті листівки, які розклеював Рух: Україна перша в Європі по вирощуванню картоплі, по виробництву молока, по зерну, по м'ясу, по всьому, що тільки не візьми… І от все оте за два роки незалежна влада звела нанівець!
Під тінами стали тягнутися кіоски. Ну їх тут і було — геть всенький перехід забито! От хто зараз живе, то це власники отаких яток. Важко собі навіть уявити, скільки заробляє хазяїн комерційного кіоску. Його денний прибуток, з якого він, зазвичай, не платить жодних податків, — удвічі, втричі перевищує місячну платню міністра. Оцей крихітний, замкнутий світ у привокзальному переході жив за своїми законами, і кожен, хто тут проходив, підсвідомо почував цю відрубність, — тут стояв специфічний, ні з чим не зрівняний дух наживи, гендлярства, кримінальних розборок, грубих грошей, дешевих повій, дорогого коньяку, хабарів (і міліції, й податковим інспекторам, і районним властям), а крім того, й таких речей, про котрі можна хіба що здогадуватися.
Я пройшов аж у кінець переходу й опинився коло заґратованого рундука. ОБМЕН ВАЛЮТ — було написано.
— Э, мужики! — лінькувато сказав я, постукавши у віконце.
Ні звуку. От же ж босота, подумав я, трохи почекавши, й став грюкати кулаком по стіні.
— Э, что за дела… открывай!
В будці щось завовтузилося. Тоді почувся гучний удар і зойк. Он воно що, подумалося мені. Я обійшов рундук і, взявшись за край залізних дверей, обіруч смикнув їх на себе. Щось гримнуло, і в очі вдарило світло люмінісцентної лампи.
Засув лежав на підлозі, геть вивернутий з гнізда. Металеве полотно дверей трохи погнулося.
— Казлеете, да? — поспитавсь я, залазячи в рундук. — Сильно умные?
У валютній будці було четверо стрижених молодиків у шкірянках. Ще один сидів у кутку на стільці. Рот в нього був заклеєний липкою стрічкою, під оком багровів синець.
— Базарвокзал? — криво посміхнувшись, поспитав я. — Хернямурня?
Один з молодиків зробив невловний рух, і в руці блиснув автоматичний ніж.
— Ша!.. — придержав його вилицюватий хлопчина з лисячим писком. — К этому не лезь… не успеешь! — І до мене: — Шо нада?
— Надо? — здивувась я. — Это ты меня спрашиваешь? Ты че не открывал, — борзой, что ли?
Вилицюватий понуро глипнув на мене.
— Дела здесь… не видишь! — кивнув він на куток, де сидів отой неборака.
— Должник? — поцікавивсь я.
— Барыга. Занял пятсот баксов, — а отдавать хрена! Вот казьол, да?
— И всегото! — вигукнув я. — За пятсот баксов ты мужика прессуешь? Я не ошибся, э?
— Кончай дуру гонить! — скривився вилицюватий. — Говори, че надо… а это наши разборки!..
Я зітхнув. Далі пошукав у кишені й добув кілька зіжмаканих папірців.
— Держи! — простягнув я вилицюватому. Тоді підійшов до гендляра й зірвав липку стрічку. — Свободен. Вали отсюда!
Той схопився на ноги й зміряв мене поглядом з ніг до голови.
— Мужик, век не забуду… Где тебя найти?
— Вали, вали… — буркнув я. — Надо будет, я сам тебя найду! Уматывай, чего стал?!
— Шо ты хотел? — обізвався вилицюватий, коли за гендлярем зачинилися двері.
Я позіхнув. Далі втомлено сів на стілець і, закинувши ногу за ногу, запалив. Ті четверо стояли й дивилися на мне. Насправді ж їх було не четверо, а десятків, либонь, зо два, й тримали вони під контролем увесь привокзальний район, збираючи данину навіть з отих бабусь, котрі торгують цигарками. Вилицюватому гендлярі дали прізвисько Щур, а ще один суб'єкт з цієї бригади відомий був під колоритною кличкою Удав.
— А що це Удава немає? — поспитавсь я, випускаючи хмарку диму.
— Ваші… чеченці замочили! — буркнув Щур. — Послухай, що за діла, — «Тартар» закріпив цей район за нами?
— Закріпив, — погодивсь я.
— Чого ж тоді бригада Аслана качає права?
— Під яким приводом?
Щур стенув плечима.
— Під тим, що «Тартар» неначебто передав цей район їхній бригаді! Ти що, нічого не знаєш?
Я покрутив головою.
— Абсолютно. Ніхто їм нічого не передавав. Ця територія за вами, — принаймні, поки вас не повбивають. Чого ти не подзвонив у «Тартар»?
— У нас були розборки… — почав було Щур.
— Знаю, знаю! — перебив я. — Скількох замочили?
— Ти живі всі, — буркнув Щур. — Трьох покалічили. Чечени привели якогось чемпіона по карате. Якби не він…
— Ти його знаєш?
— Вперше в житті бачив! Звір якийсь, а не людина…
— Он воно що!.. — замислено буркнув я.
Запала мовчанка. Я димів сигаретою й напружено міркував. Рекетири стояли й дивилися на мене.
— Ну? — озвався нарешті Щур.
— Ходімо! — сказав я, підводячись зі стільця. — Де ті чечени?
Щур видимо повеселів.
— Тут вони, тут… крутяться нагорі коло валютних будок!
— Кидають?
— Ще й як! Ти ж хоч скажи їм щонебудь — це ж наша зона, дідько б їх взяв!..
Ми пройшли підземним переходом і стали підніматися нагору. У вітрині кіоску майнуло наше відображення: двоє суб'єктів кримінального штибу, — один високий, з понурим вовкуватим лицем і статурою справжнісінької горили, а другий низький і тендітний, з вельми заклопотаним щурячим писком.
— Де? — поспитавсь я, коли ми опинилися на майдані.
Щур мовчки показав на валютну ятку під універмагом. Коло неї аж кишіло народу, — долар пішов на спад, і всі намагалися збути свої гроші.
— Он, чорнявий… а отой в шкірянці теж з їхньої бригади!..
— Гуляй, — діловито сказав я. — Утрясемо.
Щур ще щось хтів було сказати, але передумав. Я пропхався до віконця валютного пункту. Долар справді падав. Ззаду хтось узяв мене за рукав. «Дарагой, валута есть»? Не було ніяких сумнівів, — чеченці вирішили й зі мною прокрутити свою гру. Дуже просто: даєш перекупнику свою купюру, аж тут налітають двоє чи троє й беруть його за груди — чого, мовляв, працюєш на нашій території. Той повертає тобі гроші й ушивається, — і тоді ти бачиш, що віддав він не твої кровні сто баксів, а всього один долар. Як у казці, справді!
— Где Аслан? — поспитавсь я, коли ми одійшли вбік.
— Цево?
— Аслан где, спрашиваю! — гаркнув я. — Не понял, что ли?
Чеченець хтів було пірнути в натовп, але я спритно зловив його за руку й блокував зап'ястя. Ззаду наче зпід землі виросли двоє кавказців.
— Цево надо, э? — погрозливо поспитавсь високий драб. Решта двоє стояло, тримаючи руки в кишенях.
— Аслан мне надо! — нетерпляче сказав я. — Где он?
— Зацэм?
Я криво посміхнувся.
— Я из «Тартара». Слыхали?
Чеченці перезирнулися.
— Из «Тартара»? — перепитав високий драб. — А на кого ты там работаешь?
— Я работаю на Мурата! — з притиском відказав я. — И он передал вам, чтобы вся ваша бригада убиралась из этого района. Врубились?
Чеченці понуро мовчали. А що їм залишалося робити — «Тартар» хоч і їхнім співвітчизникам належить, але за непослух карає жорстоко, не вважаючи й на земляцтво.
— Ладно! — буркнув високий драб. — Все равно мы уезжаем… Зачем тебе Аслан, э?
— Поговорить надо, — сказав я. — Давай отойдем.
Ми одійшли під універмаг. Сніг падав і падав. Видно було, як середхрестям, дзеленькаючи, котиться трамвай.
— Где вы взяли мужика, который врубился за вашу бригаду на разборках?
Високий похитав головою.
— Это Аслана друг. Я его не знаю. Ты в самом деле работаешь на Мурата?
Я дістав свою службову картку. Одколи «Тартар» перейшов на легальне становище, я офіційно іменуюся детективом для особливих доручень приватної детективної компанії «Тартар».
— Да, — сказав кавказець, пробігши очима посвідчення, — все правильно… Но Аслана нету, друг. И вообще, у нас проблемы…
— Какие? — настороживсь я.
— Мы продали анашу этим… как там их…
— … цыганам! — підказав хтось із чеченців.
— Да, цыганам. Они не уплатили нам. Аслан уехал вчера к ним на разборки. И не вернулся.
— Поехал сам? — діловито поспитав я.
— С двумя из нашей бригады. Тоже чечены.
Я став думати.
— А нех йому всячина! — сказав я нарешті. — Где искать этих цыган?
— Здесь, в Старом городе. Ты к ним поедешь?
— Да, — буркнув я. — Ты будешь со мною. Оружие?
— Здесь ничего нету. Есть на хате, — два макарова и автомат.
— Некогда! — відмахнувсь я. — Возьмешь мой узи. Стрелял когданибудь из этой марки?
— Нет, — похитав головою драб.
— Ладно, освоишь! Значит так, — обернувсь я до решти чеченців. — Вы сворачиваете бригаду. Прямо сейчас. Прекращается любая деятельность. А мы едем к этим цыганам… Как тебя зовут? — глянув я на високого драба.
— Мой звать Шамиль, — відказав він.
— … едем с Шамилем на разборки. Ждите нас на хавире. Усекли?
Я обігнув здоровезну сіру кам'яницю — день був похмурий, і видно було, що в квартирах горить світло, — й загальмував коло хідника.
— Вхід з двору, — сказав Шаміль. — квартира на третьому поверсі.
— Двері? — поспитавсь я.
— Броньовані. Так просто не візьмеш… Але можна прикинутися шлангом.
— В смислі?
— Покупцем. Вони торгують наркотою, й до них вдень і вночі йдуть люди, — хто купити порцію, а хто цілу партію.
— Отакот із вулиці? — здивувась я.
Шаміль кивнув.
— Вони згубили всяку обережність. Дзвониш у двері й даєш гроші. Платять, як правило, валютою.
– І справді, втратили!.. — сказав я. — Інакше не зважилися б ввійти в конфлікт з чеченською бригадою.
— Та ще й взяли у полон наших! — буркнув Шаміль. Тоді нетерпляче озирнувся. — Ну що, починаємо?
Я обернувсь до Ронні.
— Дайно мого узі… там, у схованці!
Той заліз у потаємний сховок, вмонтований у дверцятах авто, й дістав зачохлений автомат з кількома спорядженими магазинами.
— Оце машина! — вигукнув Шаміль, коли я витягнув з чохла новісінький воронований узі.
— Дарую, — недбало сказав я. — Якщо збираєшся воювати за Дудаєва, то можеш залишити собі!
— Через два дні ми з Асланом збиралися виїжджати в Грозний, — сказав Шаміль. — До речі, троє з нашої бригади ще раніш вибралися туди. Справді, якого дідька тут ошиватися!
— Тожбо й воно, — буркнув я, вилазячи з авто. — Весь народ воює, а ви…
Ми пройшли попід аркою. Тоді ввійшли в під'їзд і стали підніматися по східцях.
— Ви, двоє, — обернувсь я до них, — піднімаєтеся на горішній поверх і чекаєте, коли одчиняться двері. Коли я ліквідую того, хто буде на вході, валите за мною. Ронні працює в приміщенні, Шаміль стереже вхід. Ясно?
Обоє кивнули. Ронні лінькувато жував гумку, зацікавлено роззираючись довкруги.
– І як ви оце живете в таких будинках, — нарешті сказав він. — Кругом сморід, ліфт не працює, світла нема…
Я махнув рукою. Пожив би ти, друже янкі, в селі, — та ще й років з двадцять тому, коли ні доріг, ні газу, ні електроенергії… а якщо в кого хата була під шифером, то він вважався неабияким багатієм! Та хіба цим американцям збагнути наші проблеми? Вони з дитинства звикли, що людина отримує якийсь мінімум для підтримання своєї життєдіяльності, а питання, за що купити завтра шмат хліба, для них просто не існує.
Я зупинився перед дверима. Коли Ронні й Шаміль видерлися нагору, я глибоко вдихнув повітря — й натиснув кнопку дзвоника.
Двері відчинилися відразу ж. На порозі стояла якась зморшкувата циганка.
— Заходь, дорогенький, заходь!.. — проспівала вона. — Не стій, а то сусіди побачать…
— Мені б коноплі… — сказав я, облизуючи губи.
— Сюди, сюди! — сказала вона, відступаючи в коридор. — Гроші є?
Я засунув руку в кишеню й намацав тверде руків'я парабелума.
— Хоч сто порцій! — сказав я, переступаючи поріг. — На всіх вистачить.
В коридорі було темно, хоч в око стрель. Циганка вовтузилася, замикаючи двері. Я зробив крок вперед — і туттаки довкруг спалахнуло світло.
— Руки вверх! Не двигаться! — гаркнув чийсь залізний голос.
— В чем дело? — поспитавсь я, поволі піднімаючи руки.
— Милиция! Стоять, сука!
Мені заламали руки за спину й заклацнули наручники. Оце влип, гірко подумав я. Певна річ, опиратися не було сенсу — з міліцією краще не зв'язуватися, тим більше, що «Тартар» од недавнього часу співпрацює з органами правопорядку.
В кімнаті, куди мене затягло двоє зарізяк у камуфляжі, все було догори коренем. На підлозі лицем вниз лежало кілька циган. Трохи далі видно було трьох кавказців, — вони стояли, впершись руками в стіну й широко розставив ноги. Ну, подумав я, оце, мабуть, і є Аслан зі своїми людьми… На додачу до всього квартира була напхана бойовиками зі спецзагону. Всі вони були з автоматами, в панцерних жилетах, а деякі — то навіть і в чорних масках з прорізами для очей.
— Посмотри, шеф, какого бугая взяли! — сказав один з бойовиків, штовхаючи мене до стіни. — Бригадир, наверное!..
— Обыскать! — наказав товстий мов діжа спецназівець, котрий стояв посеред кімнати. В панцерному жилеті поверх камуфляжу, в своїй масці й з автоматом на плечі він справляв простотаки страхітливе враження. — Анаши хотел?
— Да… — відгукнувся невисокий тренований хлопчина, зі знанням справи обмацуючи мене з ніг до голови. — А вот и оружие!
— Ты посмотри! — вигукнув хтось іззаду. — Настоящий парабеллум! И в хорошем состоянии, кстати!
— Это же реликтовое оружие, — сказав командир, беручи до рук мого пістолета. — Еще со времен Отечественной… вот подонок, а? Что еще?
— Нож диверсанта, — сказав хлопчина. — Тоже неплохо… а это что? Какоето удостоверение!..
— Компания «Тартар»… А, знаем, знаем!.. — командир помахав мені перед очима карткою детектива. — Содействие возвращению коммерческих долгов? Все виды разыскной деятельности? «Тартар» — фирма ХХІ столетия? Уу, казьол!..
Аби лиш тих двох не загребли, подумав я. Мурат витягне мене з цієї халепи… Якби тільки не взяли Ронні з Шамілем! Бо якщо їх візьмуть зі зброєю, то справа набагато ускладниться. От же ж не щастить, га!
— Зачем пришел? — продовжував допитуватися в мене командир спецназу.
— Да конопли хотел… — буркнув я.
— Не пизди, казьол! Ты же не наркоман, — по глазам видно! Че у тебя здесь за дела?
— Ладно! — обірвав його хтось. — Потом допросим… времени хватит! Давай, сворачивай операцию!..
Мене вивели на сходову площадку й стусанами погнали вниз. Чутно було, як ззаду ведуть решту затриманих. Надворі все падав і падав сніг. Ронні з Шамілем і близько не було. Хтось одчинив дверцята джипа з написом «милиция», і я заліз досередини. З обох боків коло мене сіло двоє драбів у масках. Джип виїхав з двору. За ним рушило ще кілька авто, напханих спецназом і затриманими.
Коли ми виїхали зпід арки, я побачив, що мого авто, котре ми покинули біля хідника, вже немає. Таки ушилися, подумав я з полегшенням. Ну й справа ж дісталася мені, — з однієї халепи та в іншу!
— Гадаю, нас витягнуть звідси, — сказав я.
Аслан похитав головою.
— Все це не так просто! — зітхнув він. — Без слідства тут не обійдеться… А на слідстві випливуть такі деталі, що нам буде непереливки!
— Твоя помилка. Треба було зв'язатися з Муратом. До речі, «Тартар» заборонив будьякі операції з наркотиками!
— Навіть чеченцям? — видивився на мене Аслан.
— Всім. Торгівля наркотою заборонена, й край!
— Хто це вирішував?
— Десятка, — спокійно відказав я. — Чув?
— Ще б пак! В Ічкерії нам радили зв'язатися з десяткою, але ти ж знаєш — ми не любимо, щоб нами командували…
— Ну, то будеш сидіти! — буркнув я. — Гарна перспектива?
Аслан обвів поглядом камеру. Це було щось таке, як дротяна клітка в зоопарку, й збоку ми виглядали в ній, мабуть, як два вовки.
— Тут всього лиш база спецназу, — пояснив я. — Зараз нас повинні одвезти в слідчий ізолятор. От звідти вже важче буде визволитися! Що в тебе було з циганами?
— Не хотіли платити. Ми наїхали на них, але сили були нерівними. Мало людей взяв, от що!
— Вони збиралися вас убити?
— Йшлося до того, — знехотя відказав Аслан. — Нас тримали добу. Напевне, ніяк не могли вирішити, що з нами робить… Врешті всетаки забили б! В них сильна група, та й зброї до дідька…
— Якби ти порозумівся з «Тартаром», то цього не було б! — повчально сказав я.
Він стенув плечима. Справді, про що тепер балакати!
— Крім того, — помовчавши обізвавсь я, — у вашу групу вкрався провокатор!
— Ну? — не повірив Аслан. — І хто?
— Каратеїст! — коротко сказав я. — Отой, що працював з вами на розборках. Знаєш?
— Глобус? — поспитався Аслан.
— Він так назвав себе? — швидко запитав я.
Аслан кивнув.
— Він сказав: моя кликуха — Глобус. Я з Чечні. Воював за Дудаєва, був поранений. Через кілька днів їду в Грозний. Отак собі — випадкова зустріч…
— Випадкова! — з сарказмом сказав я. — Нуну! Де він зараз?
В коридорі залунали голоси. Потім відчинилися двері, й до приміщення увійшов командир спецназу, а з ним якийсь цивільний.
— Я сказал — освободить! — гаркнув він.
Його тут, певне, добре знали, бо черговий за пультом відразу ж зірвався на ноги й виструнчився.
— Их взяли с поличным! — понуро сказав командир. — Вот этот был с оружием… а с чеченцами тоже надо разобраться!
— Не ваше дело, полковник! — Видно було, що цей чолов'яга не звик, щоб з ним сперечалися. — Вы что, пререкаться хотите со мною? Выполняйте приказ!
Спецназівець сплюнув. Тоді добув ключі й відімкнув нашу клітку.
— Выходи… — буркнув він. — Вот так всегда: работаешь, работаешь, рискуешь жизнью… а потом!..
— Не вам обсуждать оперативные мероприятия вышестоящего начальства! — відрубав цивільний. — Где остальные двое?
Забряжчали двері, й з інших камер виштовхнули ще двох чеченців.
— Вещи? — обернувся до командира спецназу цивільний.
Той вийшов у сусідню кімнату й повернувся з брезентовим мішком. На столі появилося моє посвідчення, парабелум, портмоне, ремінь… Оце Мурат, подумав я… оцето зв'язки!
— Все? — поспитавсь цивільний, коли я полічив гроші.
— Все, все… — сказав я, ховаючи портмоне. Тоді надів наплічну кобуру й застебнув ремінь. — Тютілька в тютільку, — наче в ощадкасі!
— Свободен! — буркнув цивільний. — Вы тоже, полковник!
Ми вийшли надвір. Сніг вже перестав. Смеркалося, й на вулиці спалахували ліхтарі.
Коло воріт стояло моє авто. Трохи оддалі — чорна «волга» з якимись незрозумілимим номерами.
— О, — сказав я, підходячи до своєї машини, — МурМур! Ти що тут робиш?
Той викинув у вікно недопалок і, перегнувшись через сидіння, відчинив дверцята.
— Шеф послав… визволяти декотрих шукачів пригод! Залазь!
Я сів за кермо. Аслан з тими двома вмостився на задньому сидінні. В боковому дзеркалі видно було, як ззаду підкотив темносиній БМВ й загальмував, не вимикаючи двигун.
За кермом сидів Ронні, коло нього Барабаш, а на задньому сидінні виднів звірячий писок Гестаповича.
— Цілий екскорт, — посміхнувся МурМур. — Добре, що Ронні з тим чеченцем встигли вислизнути — Мурат зразу ж натиснув на всі важелі, щоб визволити вас! Але вам, — він озирнувся на Аслана, — доведеться покинути територію України!..
— Чому? — здивувавсь той.
— Такі умови поставили ті, хто звільнив вас. Щоб за двадцять чотири години духу їхнього не було! В «Тартарі» вже лежать квитки на поїзд.
— Оперативно! До речі, — обернувся я до Аслана, — хтось із ваших вже, здається, виїхав у Чечню?
— Сьогодні вранці, — відказав Аслан. — Троє. І з ними Глобус.
— Що?! — не повірив я.
З воріт вийшов отой цивільний. Він рвучко відчинив дверцята «волги» й, не дивлячись на нас, заліз досередини.
— Рушай за цим авто! — звелів МурМур.
— Навіщо? — не втямив я.
— На всяк випадок. Спецназівці можуть іще наїхати на тебе. Дуже невдоволені, — здобич, мовляв, вислизнула просто з рук!
— Хай з циганами розбираються! — буркнув я, вмикаючи двигун.
Ми виїхали на автостраду, і я прилаштувався за тою «волгою». Екскорт замикав БМВ з Ронні за кермом.
— Значить, Глобус поїхав з вашими людьми? — поспитавсь я в Аслана. — А хто вони, власне, такі?
Той стенув плечима.
— Ну, — сказав він, — так собі… Один, щоправда…
Позаду почулося виття сирени. Я глянув у бокове дзеркало й побачив: лівим рядом жене отой джип, напхом напханий озброєними спецназівцями. Він наздогнав наше авто й став було гальмувати, притискаючи нас до обочини; аж раптом наддав газу, й завиваючи, рвонув уперед.
— Ти мав рацію, — сказав я Мурмурові. — якби не ця «волга», то нас вмент пов'язали б!
— Певна річ! — буркнув той. Далі глянув на Аслана. — Так хто ж серед тих чеченців?
— Азаматов. Його брат командує спецзагоном у Дудаєва.
— Азаматов?! — не повірив МурМур.
— Що таке? — глянув я на нього.
МурМур криво посміхнувся.
— Його брат належить до найближчого оточення президента Ічкерії. Ввійти з ним у контакт — значить, добратися й до самого Дудаєва.
Я так і похолов.
— Он воно що!
— Словом, готується замах на президента, — підсумував МурМур. — Догралися ми тут…
— До речі, де ви вперше зустрілися з Глобусом? — поспитавсь я в Аслана.
Дорога пішла під гору. «Волга» трималася метрів за двадцять попереду, і я пильнував, щоб часом не вгатитися в неї.
За шибами пропливав засніжений парк.
— Казино «Диск»! — буркнув Аслан. — Він ходив туди зі своєю бабою.
Я напружено міркував.
— В дипломаті, — нарешті сказав я, — лежить пачка фотографій. Візьми й уважно подивися, — кого ти знаєш із цих людей.
Аслан клацнув замками кейса.
— Ось це Глобус! — озвався хтось із чеченців. — Дивись, то його зняли прямо на розборках!..
— Тримай! — Аслан простяг мені якесь фото.
Я взяв знімок і скількись часу дивився на нього. Тоді віддав МурМурові.
— З твоїх людей? — поспитавсь я.
На фото була агент інформаційноаналітичного відділу фірми «Тартар», яку ми знали під найменням Леся.