В руїнах багатоповерхового будинку, який зяяв потойбіч вулиці чорними дірами вікон, зачаївся снайпер.
Я обережно підняв голову. Позиція була невигідна: варто тільки висунутися зза цього муру, як я потрапляв у зону вогню. Ішов мокрий сніг. Було холодно. Втекло з годину, як снайпер застукав мене на відкритій місцевості; вже й смеркалося, а він усе пантрував і пантрував, вистежуючи кожен мій порух через оптику свого прицілу з інфрачервоною підсвіткою.
За два квартали звідси знову гупнув гранатомет. По тому шалено застрочили автомати, й чийсь болісний зойк потонув у вибухах піхотних гранат.
Найпарадоксальнішим було те, що снайпер, вочевидячки, працював на дудаєвців. Скоріш за все, це була навіть жінка — одна з тих, кого в пресі охрестили «білими колготками». Нічого, подумав я… прорвемося! Надвечір ми з групою бойовиків дісталися до околиць Грозного і, минаючи нафтові промисли, наскочили на засідку. Майже половина загону була знищена кинджальним вогнем, решта залягли поодинці й, відстрілюючись, помалу стали відступати. Ми провадили бій з морськими піхотинцями строкової служби, й тільки тому нам пощастило вирватися з оточення.
Якби загін оточила така кількість спецназу, то нас виполонили б за двітри хвилини.
І на додачу до всього в тій колотнечі десь загубився Ронні…
В руїнах багатоповерхового будинку металічно клацнув постріл.
Чуття не зрадило мене: за якусь мить до того, як палець снайпера зігнувся на спусковій скобі, я повалився долілиць, і куля свиснула над краєм цегляного муру, — з таким звуком, наче луснула повітряна куля.
Сніг повалив справжнісінькою лавиною. Було трохи вище нуля, й погода стояла, — ні те ні се, мокрінь та й годі.
Стрілянина в сусідньому кварталі потроху вщухала. Наближалася ніч, і бойові дії згорталися. Надходила пора локальних операцій, — вилазок у тил противника, сутичок між розвідгрупами, окремих ударів по особливо важливих позиціях. Якщо цієї ночі не буде наступу, то, може, мені й пощастить дістатися в розташування дудаєвців.
Може, і цей снайпер кине вистежувати мене та забереться під три чорти…
Сніг падав і падав. Хотілося пити. Я перевернувся на спину й став ловити ротом сніжинки. Уздовж вулиці, котра проглядалася з цієї місцини, бовваніли розтрощені будинки, — декотрі рознесло до самісінького фундаменту, од інших лишилися уламки панельних стін з чорними дірами вікон, ще інші обвалилися, геть захарастивши проїжджу частину… Навіть дерев не було, — коло тротуарів стирчали розщеплені стовбури, а декотрі мали такий вигляд, наче їх кусала й гризла якась великанська потвора.
І видно було, як за містом горять нафтові промисли, викидаючи в небо гігантські шлейфи чорного диму…
Цієї ночі мені треба було дістатися Сунжі й форсувати її. Там, на протилежному березі, закріпилися дудаєвці, котрих на днях вибили з президентського палацу.
Я насторожився. По тому хутко перевернувся на живіт і став наслухати.
Не було жодного сумніву: снайпер забрався геть. Діткливе гостре почуття, що на тебе дивляться через приціл, безслідно щезло. Все ще наслухаючи, я підняв голову — і зненацька втямив, чому ця худобина покинула свою позицію.
У небі, наростаючи, зближалося пульсуюче громохке ревисько вертольотів.
Ох, дідько б вас узяв! — подумав я, безпорадно озираючись. Оце влип!.. Гуркіт двигунів усе зближався й зближався — аж раптом немов би звалився на мене, навпіл розколюючи небо, й задерши голову, я навіч уздрів, як знижуючись виринають із брудних снігових хмар ці величезні сталеві чудовиська, почув надсадний свист їхніх гвинтів, од якого вібрує самісінький простір, і одночасно, за якоюсь незбагненною асоціацією, це видовисько немов би наклалося на подібну картину, котру спостерігав я десять років тому за тисячі кілометрів звідси: розпечена сірожовта пустеля, далекі сині контури гірських хребтів — й бруднозелені плямисті машини, котрі зависли в повітрі, поливаючи вогнем нагромадження глиняних будиночків на березі сонної річки з каламутною водою…
… а по тому асоціація неначе б вимкнулася, й я побачив їх широким планом, оці кляті Мі24, страшні покручі літака й вертольота, котрі зависли на тлі зимового неба, — а відтак один з вертольотів харкнув довгою стягою темного диму, й будинок, який бовванів за два квартали звідси, підлетів у повітря, а тоді поволі став розпадатися на кавалки.
Мені не доводилося перебувати в зоні ракетного удару авіації, — у Афганістані я тільки здалеку наглядав, як оці кляті «вертушки» трощать позиції муджагідів, і треба сказати, навіть на віддалі од того було не по собі. Нині ж вертольоти вдарили одночасно, й з першим же вибухом я втратив голову. Люди добрі, адже бойовий вертоліт — це точна техніка, котра іменується зброєю! На його виготовлення та обслуговування витрачаються астрономічні суми грошей, так що його робота завжди бездоганна й дає максимальний ефект. Яким крутим ти не був би, а проти ракети, котра в епіцентрі вибуху дає температуру в кілька тисяч градусів, ти нічогісінько не вдієш. Яким сміливим ти себе не вважав би, а потрапивши в зону вогню, котрий ведеться з Мі24, ти усвідомлюєш, наскільки мало важить людина взагалі, а далі й цілком втрачаєш тяму, — звичайно, якщо до того тебе ще не рознесло на клапті…
Нерви в мене таки здали: коли свист й ревисько цих механічних монстрів, наростаючи, врешті решт сягло апогею і враження стало таке, наче самісіньке небо звалилося тобі на голову, я зірвався на ноги. Певна річ, це було найдурнішим з усього, що можна було вчинити у тій ситуації, — не здужав я пробігти й сотні кроків, як земля під ногами зненацька перехнябилася і світ в очах почорнів, розпадаючись на міріади уламків.
На мене ллялася вода. Це був справжнісінький водоспад: вода затікала у вуха, просякала крізь грубу тканину джинсової куртки, — аж нарешті потрапила в носа і я пирхнув, а тоді храпко закашлявся.
— Живий, чи що? — поспиталися поруч.
— Дідько його не візьме! — озвався другий голос, просто наді мною. — Диви, який бугаяка, — такого кувалдою валить треба!
— Та й то хрін завалиш! — гигикнув перший. — Эй ты, подъем!
Я розплющив очі. Побачив: два грубі черевики армійського зразка, котрі стоять в брудній калюжі. Зненацька вони відступили, а тоді й геть сховалися з поля зору.
— Подъем, сказали тебе! Не понял команду, э?
Я завовтузився, шукаючи якоїсь опори, — але в сей же мент мене безцеремонно згребли за барки й ривком поставили на ноги.
Якесь дворище, зусебіч обнесене бетоновою огорожею. Кроків за десять — бетеер, ввесь у бруднозелених маскувальних плямах. Трохи далі цегляна споруда, — чи то ангар, чи промисловий корпус. Вхід забарикадовано бетонними блоками й мішками з піском.
— Руки!.. — скомандував той же голос. — Руки, говорю!
На зап'ястях клацнули наручники. Я безтямно глянув на них і струснув головою.
— Ты обыскал его? — поспиталися збоку.
— Да, еще на месте… — відказав другий. І до мене: — Пошёл!
Перед очима пливло. Контузія чи що, подумав я, простуючи поміж двома зарізяками в бронежилетах. Ми обігнули цегляну споруду, й один з конвоїрів розчахнув залізні двері, котрі провадили в підвал. Затим дав мені такого стусана, що я не вдержався на ногах і сторчголов загримів по східцях.
Скількись часу тривала пауза.
— Задержан в районе консервного завода, — нарешті сказали позаду. — Без оружия.
— Документы? — спитався хтось в глибині підвалу.
Я сперся плечем об стіну й, хитаючись, звівся на ноги.
Під стелею горіла жовта лампочка. Вольфрамова нитка то наливалася сліпучим сяєвом, то поволі тьмяніла — певне, струм подавався од польового ґенератора. За столом сидів кремезний драб у камуфляжі.
Ще один, замислено згорнувши руки на грудях, стовбичив під стіною. На голові в нього була чорна маска з прорізами для очей і рота.
— Корреспондент? — глянув на мене кремезний.
Падаючи на східцях, я розсадив лоба, й кров тепер аж очі заливала. Я закинув голову назад і, коли увіччю посвітліло, уздрів на столі своє журналістське посвідчення. Обіч валялася пачка доларів, які я прихопив на всяк випадок у цю поїздку.
— Хто ви такі? — хрипко озвавсь я.
Чоловік у масці поворухнувсь й, опустивши руки, пружно відштовхнувся од стіни. Тоді підійшов до мене лінькуватою ходою — й не кажучи ні слова, вгатив у живіт.
Я впав на коліна. Довкруг усі мовчали. Чоловік у масці трохи почекав, потім з'їздив мене кулаком по черепу й коли голова відкинулася назад, — щосили садонув ногою.
— Сводный отряд российского омона, — нарешті сказав він. — Слыхал о таком, чеченец?
Оце влетів, подумав я, випльовуючи уламки зубів. Нуну… хто ж не знає про загін російського омону й про те, що він витворяє у Грозному!.. Один з чеченів, які приїздили в «Тартар», обмовився якось за чаркою, що ліпше застрелитися, ніж потрапити їм до рук, — а то вмирати будеш дуже довго й у таких муках, про які уявлення раніше не мав.
— Досить! — скомандував кремезний. — Продовжуємо допит.
Мене посадили на табурет. Ззаду став конвоїр. Чоловік у масці одійшов до стіни й знову схрестив руки на грудях.
— Прізвище? — поспитавсь кремезний драб.
— Я співробітник французького тижневика «Експрес». — Тепер голос мій звучав більшменш твердо. — Ви не маєте права мене допитувати.
— Товарищ майор… — поворухнувсь було зарізяка в масці.
— Відставити! — сказав майор. І до конвоїра: — Подивися.
Той згріб мене за чуприну й нагнув голову вниз. Якусь мить він зволікав, потім присів навпочіпки й закасав холошу спочатку на одній, а потім і на другій моїй нозі.
— Чистий, — нарешті озвався він.
— Руки?
— Те ж саме.
В людини, яка провела на війні хоча б одиндва тижні, зостаються мітки: в гранатометників — синець нижче коліна й опік за вухом, у решти бійців сліди пороху й мастила на долонях.
— По очах видно, що він вийшов із бою!.. — з ненавистю сказав чоловік у масці.
Я промовчав.
— Значить, кореспондент… — констатував майор. — А як по правді?
— Не зрозумів?
— Який з тебе кореспондент? Ти — коригувальник вогню.
— Я?!
Чоловік у масці відштовхнувся од стіни й знов підступивсь до мене.
— Кому ты лапшу на уши вешаешь? — тихо поспитався він. — Ты кого здесь за лохов держишь, а? Тебе че сказали?
Я підняв голову й глянув тому у вічі.
— Ты же наемник, да? Корректировал огонь с чеченской стороны и попал под обстрел авиации, так ведь?
— Я — кореспондент журналу «Експрес».
Мабуть, зарізяка в масці подав якийсь знак омонівцю, котрий стовбичив позаду, — той спритно вибив зпід мене табурет, і я з усього маху гримнувся об бетонну підлогу, боляче вдарившись потилицею. Лампочка вгорі описала сліпучу жовту дугу; перед очима спалахнуло якесь голубе полум'я, а потім почувся хряскіт; скількись часу я хапав ротом повітря, приходячи до тями, а потім зрозумів, що мене підводять на ноги й знову садовлять на табурет.
— Так хто ти такий? — поспитався майор.
— Я…
— Ты — корректировщик огня, понял?
Я покрутив головою.
Вони знову вибили зпід мене табурет, і я втямив, що до роботи взялися відразу двоє, зарізяка в масці й конвоїр. Вони гамселили мене, як худобину, вони місили мене ногами, азартно хекаючи й підстрибуючи, наче для удару по футбольному м'ячу, озвіріли вони якось дуже хутко, сливе що відразу, аж врешті я склався удвоє і, лежачи на боку, захльоснув конвоїра ногою за підйом ступні.
Він махнув руками й гепнувся додолу, наче мішок з гайном.
— Стоп! — скомандував майор.
Мене згребли за шкуру й посадили на табурет.
— Ты — корректировщик огня. Да или нет?
— Нет.
Зарізяка в масці вгатив мене правим прямим. Я повалився на підлогу і, здається, вперше за ввесь час на мить утратив притомність. Табурет одлетів убік. Зарізяка зачепив його ногою й поставив на місце.
Я знову сидів перед майором. У вухах дзвеніло. Наручники затяглися до самого краю, й зпід нікельованих зазубнів точилася липка темна кров.
— Ты — корректировщик огня?
Я щосили хвицьнув ногою, намагаючись дістати чоловіка у масці. Той спритно ухилився і, відступивши на крок, взяв на столі гумового кийка.
— Ведь расколешься, наемник… так или иначе! — озвався майор. — Тебя же работают специалисты, пойми!
Спеціалісти, подумав я… психопати ви, а не спеціалісти! На війні людина хутко з'їжджає з глузду: постійна загроза смерті, безугавна оркестра вибухів, стрілянини, гучання летючих мін і гранат, неконтрольована можливість наносити ушкодження подібним собі істотам — усе це травмує нервову систему, а потім і психіку, врештірешт формуючи маніяка з виразно садистськими установками. Втім, так воно чи інакше, а ці песиголовці живим зі своїх рук не випустять… І зостається лише одне: прориватися з боєм. Певна річ, наручники заважають, але ногами я зумів би забити душ із п'ять, поки настигла б решта омонівців, — бо, судячи з усього, це їхня база, і їх тут до дідьчої мами, а то й більше. От же ж халепа!..
Зарізяка в масці ступив крок уперед. В наступний момент мені здалося, що на мене стеля обвалилася — удар гумовим києм був такий, що я разом із табуретом одлетів аж у куток.
— Перекур, — втомлено сказав зарізяка. Тоді поклав свого кия на стіл і дістав з кишені комбеза пачку «Мальборо». — Настоящий бычара! — сказав він, видихнувши хмарку синюватого диму. — Над ним надо работать и работать… да вот беда — времени нету!
— Может, он действительно журналист? — поспитався майор.
Чоловік у масці засміявся.
— Слушай, майор… Я знаешь, сколько их перевидел, этих убийц? Да ты че, слепой? Да ты посмотри на него, — как он держится на допросе, какие у него глаза, как разговаривает!.. Это же типичный наемник… Могу даже сказать тебе, откуда — из боснийских турков, скорее всего. Я вроде бы видел эту харю в отряде Вуковича… хотя точно не припомню, давно дело было!..
Я розплющив очі. Так ти, голубе, із якихось спецслужб, подумалося мені… у Боснії, значить, побував! Воював і я там, і якраз у загоні Вуковича — от тільки шкода, що ми тоді не зустрілися в бою…
— А вообще, знаешь, майор, — заберу я, наверное, его в Моздок! — сказав зарізяка. — Там будет время с ним поработать. Журналист он или нет, а для телевидения надо когонибудь показать. Этот как раз проканает под наемника… да он, скорее всего, им и есть! Где его ксивы?
Майор кивнув на стіл.
— Баксы поделим? Здесь тыщ, наверное, восемь… и тебе хватит, и нам тоже!
— Какое поделим? — витріщився на нього зарізяка. Тоді безцеремонно згріб мої долари і, згорнувши удвоє, сховав у нарукавну кишеню. — Ну, ты даешь! Это же вещественные доказательства… ты че, майор! Ты так никогда не говори — да и вообще держись от этих делов подальше, понял?
Майор зітхнув.
— Этого будешь работать? — глянув він на мене.
Чоловік у масці взяв гумового кия і з утіхою зважив його в руці.
— Надо бы, — замислено сказав він, підходячи до мене. — Да вот времени нету, уезжать надо, майор!
— Собирать транспорт?
Зарізяка трохи подумав.
— Задержанных у тебя много?
— Да десятка два будет…
— Одна чечня?
— Нет, всякой твари по паре: два наемника из Хохляндии, литовский снайпер, какието бабы из Гудермеса…
— Грузи всех. Два бетеера сопровождения. Двенадцать автоматчиков на броню. А этого… — зарізяка в масці ступнув крок вперед, заносячи наді мною кия, — … этого надо пока вырубить, чтобы случайно не искалечил когонибудь!..
І то були останні слова, котрі я устиг почути, перш ніж мене поглинула темна отлахнь забуття.
… од страшенного холоду. Свідомість не хтіла вертатися з непроглядних чорних глибин, де безслідно розчиняються усі думки й поривання, але холоднеча тіснила й тіснила її, аж ось перед очима стали кружляти барвисті плями, потім попливли перші невиразні згадки, — а затим я отямився й покрутив головою, намагаючись оцінити ситуацію.
Я лежав у тісному, наглухо закритому ящику. У вухах стояло безугавне ревисько двигуна. Час від часу я підлітав, стукаючись головою об залізну накривку. Зап'ястя були сковані, але болю я не відчував — певне, давався взнаки той несвітський холод.
Отже, мене везуть у Моздок… З усього, що могло мене спіткати у районі бойових дій, це було найгіршим. На своїм віку я доста потинявся у світах, бував у ріжних оказіях і зробив для себе висновок: ніколи й ні за яких обставин не можна потрапляти до рук противника, якщо працюєш у воєнній зоні. Шансів вирватися на свободу тут майже немає, а тортури застосовувати будуть такі, що вже ліпше загинути в бою. Якщо ж цей зарізяка привезе мене в фільтраційний табір, то живим не випустить…
Мотор натужно завив, і мене знову підкинуло, аж свічки в очах посвітили. Аж тепер я утямив, що той песиголовець запхнув мене в металевий ящик, збоку на корпусі бетеера. Якщо на броні сидять бійці, то вистрибнути з нього неможливо — адже він простісінько в них під ногами. Що ж, вихід лише один — дорого віддати своє життя. Якщо по приїзді в концтабір закрутити веремію й скалічити хоча б одного бійця, то зі мною не будуть церемонитися, просто пристрелять, та й годі. Звичайно, якби не ці наручники, то можна було б заволодіти яким автоматом і протриматися хоча б півгодини…
Бетеер побрався під гору, й ревисько двигуна зненацька зросло устократ, це був справжнісінький грім, який переріс у могутнє крещендо, котре вже несила було витримати, й коли мене знову підкинуло, то я з превеликим здивуванням утямив, що лечу в повітрі, а земля чомусь опинилася збоку, й там видно колону бруднозелених приземкуватих машин, з котрих плигають і розбігаються навсебіч фігурки в плямистих комбезах, а ще видно кущі цегельнорудого й оранжевого полум'я, і трохи далі, в руїнах напіврозвалених будівель, — короткі уривчасті спалахи автоматного вогню…
… а затим уся та панорама перевернулася ще раз, увіччю майнуло низьке зимове небо з клоччям сірого хмар'я, а земля опинилася просто піді мною й стала стрімко зближатися й зближатися, аж врешті я вгатився внеї всеньким своїм тілом, підлетів і, перевернувшись, закляк горізнач.
Я лежав у придорожній канаві. В рота набилася грязюка. Метрів за двадцять горів підбитий бетеер. Вибух майже розшматував його навпіл. Трохи далі валялася догори колесами бойова машина піхоти. Смерділо вибухівкою. Стріляли зусебіч, й стрілянина не вгавала — певне, транспорт узяли в кліщі й тепер методично працювали на знищення живої сили противника.
Бліцкріґ, подумав я. Хтось добре підготував оперцію. Якби ж не ці кляті наручники…
Стрілянина урвалася, неначеб ножем її обрізало. Скількись часу тривала тиша. Потім на дорозі почувся тупіт.
— Зібрати зброю, боєприпаси, — сказав голос із прикрим кавказьким акцентом. — Обшукати машини. Контрольний час — п'ять хвилин.
Дудаєвці, втямив я. І загін переважно з добровольців — команди подаються російською.
— Його не могли зоставити на базі, — знову озвався командир. — Цей транспорт ішов у Моздок.
— Розвідка зафіксувала, як його виносили з бункера, — відказали англійською.
Я вухам своїм не повірив.
— Ронні!.. — крикнув я, випльовуючи грязюку. — Ронні, я тут!
Хтось натиснув спуск автомата. У в'язку мокру глину з огидним цмоканням вдарило декілька куль. Яких півметра — і вони зробили б з мене геть незлецький друшляк.
— Не стріляти! — гаркнув командир.
Над канавою замаячили озброєні постаті. Одна зпоміж них нагадувала горилу, вдягнену в камуфляж.
— Фак' ю! — вражено гукнула вона. Тоді закинула автомат на плече й плигнула вниз. — Ти живий?
— Воскрес… із мертвих! — буркнув я, ледве підводячись на ноги.
На дорозі знову застрочили автомати. Потім хтось пронизливо закричав — і відразу ж замовк, неначеб удавившись.
— Аскер? — спиталися нагорі.
Я підвів голову. На дорозі стояв бородатий чеченець у натівському комбезі.
— Хто ви?
— Польовий командир Біслан Магомедов. Ваш код?
— Дванадцять. Професійне псевдо — Оскар.
— Пароль?
— Газават.
Командир глянув убік.
— Зніміть з нього наручники.
До мене підскочив якийсь хлопчина з допотопним ППШ й спритно відімкнув браслети.
— Нууу!.. — сказав я, розглядаючи свої руки.
На взір це було щось таке, як сира яловичина, котра почала вже потроху розкладатися. На додачу до всього ще й кисті понабрякали й поробилися… ну, як дощові гриби, їйБогу!
— Держи, — сказав Ронні, дістаючи індивідуальний пакет. — Бинтуй.
— Полонені? — глянув я на командира.
— Четверо. Нам потрібен тільки один. — Він підняв руку. — Затриманих до мене!
Бранці були всі як один зодягнені в камуфляж. Я зиркнув на них і знову нагнув голову, роздираючи зубами бинта.
Потім щось неначеб штовхнуло мене.
— Чекай, чекай… — я уважніше придивився до високого зарізяки з гострим, настороженим поглядом.
— Щось знайоме? — поспитав командир.
Я кивнув.
— Знайоме, ще й як… тільки маски не вистачає!
— Ссука рваная! — процідив зарізяка.
— Співробітник ФСК. Працює на фільтраційному пункті в Моздоці. Садист і психопат. І взагалі несповна розуму…
Командир озирнувся й щось гукнув до решти бійців. Туттаки до нас підбіг здоровезний чеченець з акаемом на плечі.
— Впізнаєш?
Чеченець глянув на драба й пополотнів.
— Ах ты ж крыса позорная! — поволі сказав він. Потім зненацька посміхнувся. — Ну че, попался? А ты думал, будешь всегда убивать? Думал, морду закрывал — и все, да?
— Глохни, чурка! — з погордою сказав зарізяка. Тоді перевів погляд на мене. — Жалею, что не урыл я тебя в подвале, турок…
Я посміхнувся.
— Ми з тобою бачилися ще в Боснії, пам'ятаєш? Ти ж неначебто був спеціалістом з допитів, чи не так? Якби не маска, то я відразу впізнав би тебе!..
За кілька кварталів од нас почувся гуркіт танкових моторів. Він все зростав і зростав, аж врешті земля стала двигтіти під ногами.
— Кінчай його, — звелів командир. — Забираємося звідси.
Чеченець ошкірився й поволі потягнув зза халяви штурмовий кинджал.
— Муса убил, да? — хрипко спитавсь він, підходячи до драба. — Аслан убил, да? А Саид живой… Саид жил, чтобы тебя убить, русский биляд!
Він зробив невловний випад кинджалом, і я побачив, як співробітник ФСК похитнувся, а далі його комбез неначеб репнув на животі й тельбухи вивалилися надвір одним сизим клубком. Чеченець відступив і, ошкірившись, знову вдарив його ножем, на сей раз у пах.
— Кончай, э! — невдоволено скривився командир. — Зачем животное мучаешь, да?
Я одвернувся. За спиною щось коротко чвакнуло, й тіло мов лантух гупнуло об асфальт.
— Як ти дізнався, що я в полоні?
Ми бігли поміж руїнами. Позаду шалено гупали великокаліберні кулемети й час від часу вибухали танкові снаряди.
— Чеченці вичислили, — сказав Ронні. — Їхня розвідка працювала в районі консервного заводу.
— То й що?
— Там база російського омону. І в'язниця, куди вони заганяють всіх підряд.
— А як із транспортом?
— Ти ж посланець десятки. Розвідгрупа тільки й пантрувала, коли тебе повезуть.
— То що, — здивувась я, — оцей загін лише для того й спорядили, щоб мене визволити?
Ронні кивнув. Скількись часу ми бігли мовчки.
— Здається, відірвалися, — сказав командир, поправляючи на плечі штурмову гвинтівку. Потім скоса зиркнув на мене. — Аскер!..
Я глянув на нього.
— Ми знаємо, з чим ти приїхав до Джахара.
— Ну?! — здивувась я.
— Контррозвідка вирішила не ризикувати. — Він витримав паузу. — Росіянин заарештований.
— Далі, — сказав я після мовчанки.
— Він живий. Ми чекали на тебе.
Над Сунжею стояв туман. Він упав ще опівночі, й тепер за густою молочнобілою імлою не видно було ані підірваного мосту, од котрого лишилися тільки бетонні палі й клапті безформного брухту, ані зруйнованих житлових масивів потойбіч ріки, ані бронетехніки та військ російської армії, котра держала позиції на протилежному березі.
— Ти згоден вступити в поєдинок на наших умовах?
Глобус обвів очима натовп, котрий з'юрмився довкруг асфальтового майданчика поміж двома п'ятиповерховими будинками. Ну й люд же ж тут зібрався! Мало не ввесь цвіт дудаєвської армії: здоровезні бородаті чеченці з гірських тейпів,1 озброєні ще дідівськими кинджалами, автоматами ППШ й трьохлінійними гвинтівками, воїни Аллаха в зелених пов'язках з написами арабською в'яззю, прибалти зі снайперськими карабінами, бійці регулярних частин в кевларових бронежилетах, добровольці з Придністров'я, України, Польщі, Сербії… Уся та юрма зодягнена була абияк, переважно в цивільне або плямисті комбези, здерті з убитих росіян, зброю їм довелося здобувати в бою, але кожен з них був професіоналом, битим і кутим у вогні як стара підкова, й рівним собі визнавав лише того, хто не боїться смерті й навіть потрапивши до рук противника, не втрачає гонору.
— Я заб'ю його як мамонта! — нарешті сказав Глобус.
Натовп загомонів. А певно, подумав я… такої реакції вони від нього й чекали!
— Повторюю: якщо ти уб'єш його… — я показав на Ронні Джексона, — … то чеченці будуть тримати тебе в полоні — аж поки не трапиться нагода обміняти тебе на якогось із їхніх людей!..
— Ты много базаришь, Хохляндия! — крикнув Глобус. І обернувся до американця: — Давай!
Ронні вступив у бій з класичної лівобічної позиції й відразу ж розкрутив корпус в своєму коронному стрибку, під час якого удар по черепу наноситься ребром ступні. Глобус хутко перемістився на нижній рівень; він рухався м'яко, звинно, неначе справдешній кіт; Ронні ледве встиг ухилитися від контратаки й спробував з'їздити його локтем по голові, аж зарізяка блокував удар і зразу ж відповів правим прямим — дуже швидко й дуже грамотно, тому що Ронні ухилився з лінії атаки, провокуючи глибокий провал, який дозволив би захопити лікоть противника. А дідька лисого! — Глобус повернув руку на вихідну позицію й крутонувся наче вітряк, здійснюючи блискавичне сокуто ґері. Блок. Удар. Блок плюс контратака. Ронні перемістився вбік, пропускаючи удар поза корпусом. Обоє були однакової вагової категорії, та й бійцями вони були надто досвідченими, щоб помилятися бодай один раз — адже повний контакт дорівнював тут смерті. Глобус блокував випад і почав атакувати. Він вже розігрів м'язи і тепер дедалі більше перехоплював ініціативу. Янкі поступово ввійшов у глуху оборону і ставив жорсткі блоки, переміщуючись з лінії атаки. Чи надовго його вистачить в такому темпі, подумав я, нахиляючись, щоб припалить сигарету.
— Ааа!.. — зненацька зателесувалася юрма.
Я підняв голову. Янкі лежав на землі, а Глобус простотаки летів у могутньому стрибку, котрий мав би розрубати противника навпіл, — однак в наступний момент Ронні розпрямився мов пружина і, зловивши зарізяку ногами, пожбурив через себе.
Один — нуль, подумав я. А нехай їм, цим американцям!
Обоє миттю зірвалися на ноги і ввійшли в контакт, максимально скоротивши дистанцію. Тепер це був надзвичайно динамічний, швидкісний поєдинок, в котрому внутрішні ресурси мобілізуються, рефлекси аномально загострюються, а темп сягає такого рівня, що найліпший боєць повністю викладається за чотирип'ять хвилин. Глобус прямотаки потонув у вихорі ударів; в якийсь мент мені здалося, що він отот здасть позиції; але контакт зненацька розпався, і бійці закружляли, працюючи на далекій дистанції. Ронні був геть у крові; Глобус пропустив удар, і кулак проїхав по черепу, відірвавши вухо; обоє наче ошаліли, й поєдинок нагадував якусь карколомну диявольську карусель, в котрій бійці виконують такі трюки, що, здається, їхні тіла землі не торкаються; юрма простотаки ревіла, махаючи руками, а дехто од повноти почуттів став палити у повітря з автоматів; карусель кружеляла швидше, швидше й швидше, рухи бійців уже зіллялися в безперервне миготіння, в котрому вже годі було щось розгледіти…
… аж зненацька Глобус поточився, а затим упав на коліна.
Ронні спинився. Він стояв, здоровий, як лут, і хитаючись, утирався рукавом, розмазуючи кров по обличчю.
— Убий! — ревла юрма, дедалі звужуючи й звужуючи коло довкруг майданчика. — Убий! Убий!..
Глобус почав підводитися. Він був у нокдауні, але сили хутко верталися і з нього ще міг бути боєць.
Коли він прийняв стойку, американець з розвороту вгатив його кулаком по черепу.
Глобус упав.
Ронні схилився над ним і знову став утиратися рукавом. Хтось у юрмі почав одлічувати секунди. На рахунок «вісім» Глобус повернув голову вбік, і з рота в нього побігла кров.
— Готовий? — спитався хтось поруч.
Я кивнув.
— Отакі з них бійці, з цих росіян, — сказав невидимий співрозмовник. — Не було на що й подивитися.
— Ніколи їм не здолати американців, — підтримали його в юрмі.
— А хіба це головне? — раптом поспитавсь я.
Довкруг замовкли.
— А що ж? — нарешті поцікавився бородань в панцерному жилеті.
— Найголовніше те, — з притиском сказав я, витримавши довгу паузу, — що ні янкі, ані росіянам ніколи не здолати інших народів. Таких, як, скажімо, українці.
— Або чеченці, — сказав бородань.
Я озирнувся. Молочнобіла завіса туману почала танути. Над Сунжею поволі займався світанок. Ще яких півгодини — і росіяни рушать у наступ, змітаючи все на своїм шляху.
– І чеченці теж, — погодивсь я.
Тейп — рід (вайнах.)