Не знаю, в якому напрямку розгорталися б події далі, якби тієї миті двері з силою не розчинились і до кімнати не зайшов високий молодий чоловік. На мить мені стало моторошно: здалося, небіжчик воскрес. Потому я запримітив, що темне волосся хлопця не припорошене сивиною. Бо той, хто так безцеремонно увірвався до кімнати, був ще юнаком. Не звертаючи уваги на присутніх у кімнаті, він відразу підійшов до пані Рено.
— Мамо!
— Жак! — з риданням вона обняла прибулого. — Любий мій! Але як ти опинився тут? Ти мав відплисти ще два дні тому з Шербура на «Анзорі»? — Та, певно згадавши про нашу присутність, вона промовила з почуттям гідності: — Мій син, панове.
— Ага! — похопився пан Оте, відповідаючи на уклін молодого Рено. — То, виходить, ви не поїхали на «Анзорі»?
— Ні, добродію. Я саме збирався пояснити… Бачите, «Анзора» затрималася на двадцять чотири години через несправність двигуна. Я мав відплисти вчора ввечері, але зовсім випадково купив вечірню газету і прочитав про трагедію, котра спіткала нас… — Голос його зірвався, і в очах заблищали сльози. — Мій бідолашний батько, мій бідолашний, бідолашний батько.
Немов уві сні, пані Рено повторила:
— Виходить, ти не поїхав… — І затим втомлено прошепотіла сама до себе: — Кінець кінцем це вже не має ніякого значення тепер…
— Сідайте, пане Рено, прошу вас, — сказав пан Оте, вказуючи на стілець. — Глибоко співчуваю вам. Уявляю, яким страшенним ударом була для вас ця новина. Проте я вважаю великим щастям поломку двигуна, яка затримала вас у порту. І маю великі сподівання, що ви зможете розповісти про речі, конче необхідні нам для розв'язання цієї таємниці.
— До ваших послуг, пане. Питайте про все, що вважаєте необхідним.
— По-перше, коли не помиляюсь, у цю подорож вас відрядив батько?
— Достеменно так, пане. Я одержав телеграму з наказом без зволікань виїхати до Буенос-Айреса, а звідти через Анди до Вальпарайсо і далі до Сантьяго.
— І яка мста цієї подорожі?
— Уявлення не маю.
— Що?!
— Мені про це нічого не відомо. Дивіться самі. От телеграма.
Слідчий взяв її і прочитав уголос.
— «Негайно виїжджай Шербур, сідай «Анзору», що відпливає завтра Буенос-Айреса. Кінцевий пункт Сантьяго. Подальші інструкції чекатимуть тебе Буенос-Айресі. Не запізнися пароплав. Справа надзвичайно важлива. Рено».
— І що, раніше про це не було жодного слова в листах?
Жак Рено заперечно хитнув головою.
— Це перший і останній раз, коли батько згадував про це. Певна річ, я знав, що, проживши у Південній Америці так довго, він, безумовно, мав там багато ділових зв'язків і інтересів. Але я ніколи не чув, що він збирається відрядити мене туди.
— Ви, пане Рено, звісно, жили у Південній Америці?
— Тільки в дитинстві. А освіту здобув у Англії і майже завжди залишався там на канікули. Тому я знаю Південну Америку значно гірше, ніж можна було б сподіватися. Бачите, війна почалася, коли мені було сімнадцять…
— Ви служили в британських військово-повітряних силах?
— Так, пане.
Пан Оте ствердно хитнув головою і повів розслідування далі по вже добре відомій схемі. Відповідаючи на його запитання, Жак Рено впевнено заявив, що йому нічого не відомо про ворогів, котрі могли бути у батька в Сантьяго чи в іншому місці; останнім часом не помічав жодних змін у поведінці батька і що при ньому ніколи не згадували про «секретні папери».
Пан Оте на хвилину замовк.
— Пане слідчий, мені б хотілося поставити кілька запитань, — тихим, спокійним голосом проказав пан Жіро.
— Будь ласка, пане Жіро, — холодно відповів слідчий. Жіро підсунув свій стілець трохи ближче до столу.
— Ви були в добрих стосунках з батьком, пане Рено?
— Певна річ, — відповів юнак гордовито.
— Ви стверджуєте це?
— Так.
— Жодних, навіть дрібних суперечок?
Жак знизав плечима:
— В усіх інколи трапляються невеликі непорозуміння, розбіжність поглядів…
— Безперечно. Але людина, котра твердила б, що саме напередодні вашого від'їзду до Парижа поміж вами і батьком сталася люта сварка, безсумнівно, зводила б на вас наклеп?
Я не в змозі був не захоплюватися майстерністю Жіро. Він не брехав, коли вихвалявся: «Я все знаю». Його запитання явно викликало в Жака Рено розгубленість.
— Між нами було… було непорозуміння, — визнав він.
— А-а, непорозуміння! І під час цього непорозуміння чи не сказали ви таке: «Коли ти помреш, я зможу робити, що мені заманеться»?
— Можливо, — пробурмотів юнак. — Не пам'ятаю…
— І чи не сказав у відповідь на цю вашу заяву батько: «Але я ще не вмер!» На ще ви відказали: «Шкода!»
Юнак лише нервово перебирав речі, які лежали перед ним на столі.
— Я наполягаю на відповіді, пане Рено. Будь ласка, — різко проказав Жіро.
Жак вигукнув щось сердито і кинув на підлогу важкий ніж для розрізання паперу.
— Добре, я розповім. Так, ми з батьком посварилися. Можливо, я й випалив усі ці слова, бо так розсердився… Не пам'ятаю, що й казав. Я був украй розлючений, готовий вбити його тієї миті — чуєте? А тепер робіть які завгодно висновки! — Він з викликом відкинувся на спинку стільця.
Жіро посміхнувся, відсунув трохи стільця од столу й сказав:
— В мене все. Ви, безумовно, бажаєте вести розслідування далі, пане Оте?
— О, так, — відказав пан Оте. — Через що ж ви посварилися?
— Відмовляюся відповідати на це запитання.
Пан Оте випростався.
— Пане Рено, із законом не жартують! — гримнув він. — Чого ви посварилися?
Лице молодого Рено спохмурніло. Але тут пролунав спокійний і впевнений голос Еркюля Пуаро.
— Я скажу вам, добродію Оте, коли це вас цікавить.
— А ви знаєте?
— Певна річ, знаю. Сварка зчинилася через панночку Марту Добрей.
Рено рвучко підхопився з стільця.
— Це правда, пане?
— Так, — Жак схилив голову. — Я кохаю панночку Добрей і жадаю побратися з нею. Коли я розповів про це батькові, він страшенно розлютився. Цілком природно, я не міг слухати, як ображають мою кохану, і теж втратив терпець.
Пан Оте повернув голову і подивився на пані Рено.
— Ви знали про цю… симпатію, добродійко?
— Я боялася її, — відказала вона просто.
— Мамо! — закричав юнак. — Ти теж!.. Марта така ж добра, як і вродлива. Що ти маєш проти неї?
— Нічого проти самої панночки Марти, та мені б хотілося, аби ти одружився з англійкою. Чи коли вже закохаєшся у француженку, то щоб мати її мала не таке сумнівне минуле.
Голос пані Рено виказав її приховану ворожість до пані Добрей. І я зрозумів, що для неї любов єдиного сина до доньки суперниці повинна бути гірким ударом.
Звертаючись до слідчого, пані Рено вела далі:
— Мені, напевне, слід було поговорити про це з чоловіком. Але я сподівалася, що то було дитяче захоплення, що, коли на нього менше звертати уваги, воно скоріше минеться. Зараз я докоряю собі за своє мовчання. Мій чоловік, як я вже казала, здавався таким занепокоєним, виснаженим, таким не схожим на самого себе, що головним моїм клопотом було не завдавати йому зайвих турбот.
Пан Оте згідливо кивнув.
— Коли ви повідомили батька про свої плани щодо панночки Добрей, він здивувався? — знову звернувся пан Оте до Жака Рено.
— Він був приголомшений. Відтак наказав мені викинути цю думку з голови, бо ніколи не погодиться на цей шлюб. Я попросив пояснити, що він має проти панночки Добрей. Та він не здатний був дати задовільної відповіді, замість цього лиш зневажливо говорив про таємницю, котра оточує матір Марта. Я відповів, що одружуюся з Мартою, а не з минулим її матері, але батько примусив мене замовкнути, заявивши, що відмовляється в будь-який спосіб обговорювати це питання. Така несправедливість і свавілля затьмарили мені розум. Я втратив самовладання, і ми не на жарт посварилися. Батько нагадав, що я повністю залежу від нього. У відповідь на це я сказав, що зможу робити, що мені заманеться, після його смерті…
Пуаро перебив його.
— Отже, ви знали зміст батькового заповіту? — запитав він швидко.
— Мені було відомо, що половину свого капіталу батько залишив мені, а другу — матері. Після її смерті всі гроші переходять до мене, — відповів молодий чоловік.
— Продовжуйте свою розповідь, — сказав комісар,
— Ми були розлючені і кричали один на одного. Раптом я усвідомив, що можу запізнитися на потяг до Парижа. Я бігом кинувся до станції, допечений до живого. Однак у Парижі я заспокоївся, написав Марті листа, розповів про розмову з батьком. Її відповідь ще більш утішила мене. Вона писала, що ми повинні бути стійкі і тоді кінець кінцем переборемо будь-який опір. Наше кохання повинно пройти випробування, і коли мої батьки впевняться, що це не скороминуще захоплення, вони, безумовно, підуть нам назустріч. Певна річ, я не написав їй про головну причину, котра викликала негативну реакцію батька. І скоро зрозумів, що силою і грубістю нічого не доб'юся.
— Перейдемо до іншого питання. Пане Рено, вам відоме прізвище Дювін?
— Дювін? — вимовив Жак. — Дювін… — Він нахилився і неквапливо підняв з підлоги ніж для розрізання паперу. — Дювін?.. Ні, не знаю.
— Прочитайте цього листа, будь ласка, пане Рено. І скажіть, чи відомо вам, хто написав його небіжчикові?
— Моєму батькові?.. — В голосі Жака забриніло здивування і обурення.
— Так. Його знайшли в кишені батькового пальта.
Молодий Рено кинув шпаркий погляд на матір. Слідчий зрозумів його.
— Ви можете допомогти нам знайти автора?
— Не маю щодо цього ніякого уявлення.
Пан Оте зітхнув:
— Неймовірно таємнича і заплутана справа. Ну що ж, гадаю, тепер ми можемо забути про цей лист. Так, що ж далі? А-а-а… Зброя! Боюся, це завдасть вам болю, пане Рено. Наскільки я зрозумів, ви подарували колись матері ніж, зроблений з авіаційного дроту…
Жак Рено трохи нахилився вперед. Його обличчя стало біле, як крейда.
— Ви хочете сказати, що мого батька вбито ножиком для розрізання паперу, зробленим з авіаційного дроту? Та це ж неможливо! Він такий маленький…
— На жаль, пане Рено, це так. Він виявився ідеальним знаряддям: гострий і зручний для удару.
— Де він? Усе ще… в тілі?
— Що ви! Вже витягли. Може, хотіли б глянути? Було б непогано, хоча ваша мати вже впізнала його. І все ж… Пане Бекс, пробачте, що я турбую вас…
— А чи не краще було б провести пана Рено до сарайчика? — запропонував Жіро лагідним голосом. — Він, безумовно, хотів би побачити тіло батька.
Молодий чоловік затремтів і дав зрозуміти, що відмовляється від цієї пропозиції. А слідчий, котрий завжди при першій нагоді був ладен суперечити Жіро, сказав:
— Навіщо?.. Пан Бекс буде такий ласкавий, що принесе кинджал сюди.
Комісар вийшов з кімнати. Стоунер наблизився до Жака і потиснув йому руку. Пуаро підвівся з стільця і підправляв свічники, що стояли трохи нерівно. Слідчий для чогось читав таємничий любовний лист. Раптом двері широко відчинилися — до кімнати вбіг комісар.
— Пане слідчий! Пане слідчий!
— Слухаю вас. У чому справа?
— Кинджал! Він зник!
— Як? Зник?
— Щез! Скляна банка, де він був, порожня…
— Неможливо! — вигукнув я. — Тільки сьогодні вранці я бачив його… — Слова завмерли на моїх устах.
Та було вже запізно. Всі присутні втупилися в мене.
— Що ви сказали? — закричав комісар. — Сьогодні вранці?
— Я бачив його на місці сьогодні вранці, — промовив я поволі. — А щоб бути зовсім точним, приблизно півтори години тому.
— Отже, ви заходили до сарайчика? Де ви взяли ключ?
— У поліцая.
— І пішли туди? Навіщо?
Я завагався, але все ж вирішив розповісти всю правду.
— Пане Оте, я припустився серйозної помилки і повинен благати вас пробачити мені це. Річ у тому, — почав я, згораючи від сорому, — що я зустрів одну з моїх знайомих. Вона виявила велике бажання на власні очі побачити все, що пов'язане з цим злочином, і я… Коротше кажучи, я взяв ключ, аби показати їй тіло…
— Нечувано! — викрикнув слідчий обурено. — Ви порушили всі існуючі правила.
— Знаю, — скромно погодився я. — Що б ви не говорили, пане, це не буде занадто суворим.
— Ви не запрошували цю даму сюди?
— Певна річ, ні. Я зустрів її цілком випадково. Вона —. англійка, але зараз перебуває у Мерлінвілі. Правда, я не знав цього до нашої несподіваної зустрічі.
— Нічого, нічого… — набагато добрішим голосом проговорив слідчий. — Ви, звичайно, порушили всі правила, але дама, безсумнівно, молода і гарна. Ось що означає бути молодим! — І він сентиментально зітхнув.
Та комісар, людина практичніша і менш романтична, знову повернувся до справ:
— Невже ви не замкнули двері, коли вийшли з сарайчика?
— У цьому ж і біда, — ледве вимовив я. — Чого б то я так мучився! Побачивши тіло вбитого, моя приятелька так розхвилювалася, що мало не знепритомніла. Я приніс їй води з коньяком і потому наполягав, аби вона дозволила провести її до міста. Я так хвилювався за неї, що забув замкнути двері. І згадав про це, лише повернутись до вілли…
— Таким чином, протягом двадцяти хвилин щонайменше… — поволі почав комісар.
— Саме так, — підтвердив я.
— Який жаль, — сказав пан Оте, і в голосі його бриніла невблаганність. — Безпрецедентно!
Раптом пролунав інший голос.
— Ви вважаєте цей випадок гідним жалю? — запитав Жіро.
— Безперечно.
— А на мій погляд, це чудово.
Ось така несподівана підтримка спантеличила мене.
— Кажете, чудово, пане Жіро? — спитав слідчий, уважно вивчаючи детектива з-під напівопущених повік. — Чому?
— Бо тепер нам відомо, що вбивця чи його помічник наближалися до вілли лише годину тому. І буде дивно, коли, знаючи це, ми не заарештуємо його найближчим часом. Той, хто приходив сюди за кинджалом, дуже ризикував. Мабуть він боявся, що залишив відбитки пальців.
Пуаро звернувся до пана Бекса:
— Ви казали, що відбитків на кинджалі не було?
Жіро знизав плечима:
— Можливо, він не був певний.
Пуаро глянув на нього.
— Ви помиляєтеся, пане Жіро: вбивця діяв у рукавичках. І тому відбитки не повинні були його турбувати.
— Я не стверджую, що то був сам убивця. Можливо, його поплічник, який не знав про рукавички.
Секретар слідчого почав складати папери. Пан Оте звернувся до нас:
— Ми закінчили свою роботу на віллі. Пане Рено, може, ви бажаєте послухати, як занотували ваші показання?.. Тепер справа в умілих руках широковідомого пана Жіро. Він, безсумнівно, покаже себе. Мене, відверто кажучи, дивує, що він ще й досі не заарештував убивць! Пані, дозвольте мені знову висловити вам свої сердечні співчуття. На все добре, панове. — І він вийшов з кімнати у супроводі секретаря і комісара.
Пуаро витяг із кишені свій схожий на цибулину годинник і подивився на циферблат.
— Ходімо до готелю, друже, поснідаємо, — сказав він мені. — І тим часом розповісте мені в усіх деталях про свій нерозсудливий вчинок. На нас ніхто не дивиться: можемо йти, не попрощавшись.
Ми тихо вийшли з кімнати. Слідчий щойно від'їхав на своїй машині. Я сходив східцями, коли голос Пуаро зупинив мене:
— Одну хвилиночку!
Він спритно вихопив з кишені рулетку і почав урочисто виміряти якесь пальто, що висіло у передпокої. Я не бачив його там раніше і здогадався, що воно належить або панові Стоунеру, або Жаку Рено. Відтак, вдоволено замурмотавши, Пуаро вийшов на свіже повітря.