За мить я вже був біля сарайчика. Двоє поліцаїв розступилися, пропускаючи мене всередину.
В напівтемряві розгледів Жіро, котрий рачкував із кишеньковим ліхтариком у руці, вивчаючи кожний дюйм підлоги. Він стрів мене похмурим поглядом.
— Він там, — промовив презирливо і показав променем ліхтаря, немов пальцем, в дальній куток.
Я ступив кілька кроків. Мрець лежав на спині. Середній на зріст, смаглявий, мабуть, років п'ятдесяти, в охайному темно-синьому костюмі гарного покрою, напевне, замовленому у дорогого кравця, але вже поношеному. Обличчя спотворене судомою, а в грудях, якраз там, де серце, виблискувало чорне держално. Я впізнав зловісний кинджал, який вчора вранці показував Попелюшці.
— За мить має з'явитися лікар, — сказав Жіро. — Він, правда, не потрібен: причина смерті очевидна. Удар кинджалом прийшовся в саме серце…
— Коли це сталося? Вночі?
Жіро заперечно хитнув головою:
— Навряд. Не хочу випереджати висновки медицини, та, на мою думку, він помер понад дванадцять годин тому. Коли ви востаннє бачили кинджал?
— Вчора вранці. Приблизно о десятій.
— В такому разі я схиляюся до думки, що злочин було вчинено невдовзі по тому.
— Але повз сарайчик весь час проходили люди.
Жіро розсміявся:
— Ви робите казкові успіхи! Хто сказав, що його вбито тут?
— Ну… Я припустив, що тут.
— Оце так детектив! Подивіться на труп. Хіба людина з ножем у серці падає так, як цей — випроставши ноги і з руками вздовж тіла?.. А хіба людина лягає сама на спину і, не опираючись, не захищаючи себе, дозволяє встромити в серце кинджал?.. Ні і ні! А тепер подивіться сюди… і сюди… — Промінь ліхтаря бігав по землі, я побачив дивні, неправильної форми сліди. — Його втягли сюди після того, як його було вбито. Тягли двоє, тримаючи за руки і за ноги. На утрамбованій землі подвір'я слідів немає, а тут вони були досить обачними і знищили їх. Та одна з тих двох злочинців була жінка, мій юний друже.
— Жінка?! Але звідки ви це знаєте, коли не лишилось слідів?
— Еге ж, не лишилося… Як їх не затирали, все ж можна безпомилково розпізнати відбитки жіночих черевиків. І ще завдяки цьому… — Нахилившись, він зняв щось із держална кинджала й підніс мені до очей. То була довга чорна волосина, схожа на ту, котру Пуаро знайшов на спинці фотеля у сімейній бібліотеці Рено.
З іронічною посмішкою Жіро знов обкрутив нею кинджал.
— Хай все залишається майже так, як і було! — вигукнув він. — Слідчому це подобається… Ну, помітили ще щось?
Я змушений був заперечно похитати головою.
— Гляньте тоді на його руки.
Я подивився. Нігті поламані й брудні, а шкіра груба. Проте це не говорило мені анічогісінько.
— У джентльменів таких рук не буває, — зверхньо почав Жіро, відповідаючи на мій запитальний погляд. — І навпаки, костюм його — вбрання заможної людини. Чи не правда, це дивно?
— Дуже дивно.
— І жодної етикетки на одязі. Про що це говорить?.. А про те, що цей чолов'яга намагався видати себе за когось іншого. Він маскувався. Чому? Боявся? А може, хотів утекти, сховатися від когось, змінивши зовнішність. Поки що ми нічого не знаємо. Та є одна річ, якої ми певні: він так само прагнув приховати своє справжнє ім'я, як ми довідатися про нього.
Жіро знову подивився на тіло.
— Як і в попередньому випадку, на кинджалі немає відбитків пальців. Убивця знов діяв у рукавичках.
— То ви гадаєте, обидва злочини вчинила одна особа? — нетерпляче спитав я.
Обличчя Жіро непроникне.
— Що я думаю — не має значення. Маршо!
У дверях з'явився поліцай.
— Слухаю вас, пане!
— Де пані Рено? Я послав за нею вже чверть години тому.
— Вона вже йде сюди з сином.
— Хай заходять по одному.
Маршо віддав честь і зник. А за мить з'явився разом із панею Рено. Жіро коротко і рвучко вклонився жінці.
— Сюди, добродійко. — Він провів її в глиб сарайчика і, ступивши крок убік, промовив: — Ось він. Ви його знаєте?
Його пронизливі очі буквально вп'ялись їй в обличчя, намагаючись засікти найдрібніші зміни настрою. Та пані Рено, як мені здавалося, залишалася зовсім спокійною. Занадто навіть спокійною.
— Ні, — сказала вона. — Ніколи в житті не бачила.
— Ви певні?
— Цілком.
— Ви не впізнаєте в ньому одного з ваших мучителів, наприклад?
— Ні, — проте, здавалось, вона на мить завагалася, немов слова Жіро вразили її. — Не думаю. Певна річ, в них були бороди… Фальшиві, на думку слідчого, та все одно, ні! Я певна, цього чоловіка не було серед тих двох.
— Дуже добре. Тоді все.
Вона залишила сарайчик з високо піднесеною головою. Після неї зайшов Жак Рено. Він теж не впізнав мерця.
Жіро щось буркнув собі під ніс, але я не втямив: задоволений він чи вражений почутим.
— Ту, другу, привели? — спитав він Маршо.
— Так, добродію.
— Введіть.
«Другою» була пані Добрей.
— Що ви собі дозволяєте, пане? Ви порушуєте закон! — почала вона обурено, переступивши поріг. — Що я маю спільного з усім цим?
— Пані, — грубо обірвав її Жіро, — я розслідую не одне, а два вбивства! Мене не здивує, коли обидва вчинили ви.
— Подумайте, що ви говорите! — закричала вона. — Як ви смієте ображати мене! Це ганебно!
— Ганебно?.. А що ви скажете на це? — Схилившись, він знову зняв із кинджала волосину і підняв її вгору. — Це ви бачите, пані? Ви дозволите порівняти його з вашим волоссям?
З криком вона відсахнулась, обличчя її сполотніло.
— Це не моя, клянусь! Я нічого не знаю про злочин!.. Боже праведний, що мені робити?
— Заспокойтесь, — холодно порадив Жіро. — Ніхто вас ще не звинувачує. Та я раджу відповідати на мої запитання відверто й чесно.
— Питайте, що хочете, пане.
— Подивіться на мерця. Ви бачили його раніше?
Наблизившись до тіла, пані Добрей глянула на нього з деяким інтересом. Щоки її порожевіли, проте вона заперечно похитала головою.
Кивком голови Жіро дозволив їй вийти.
— Ви відпускаєте її? — із здивуванням запитав я. — Хіба це розсудливо? Безперечно, ота чорна волосина з її голови.
— Мені не потрібні вчителі… — єхидно шпигонув мене паризький детектив. — Вона під наглядом. Заарештовувати її зараз не входить у мої плани.
Потім, насупившись, довго дивився на тіло.
— Як, на вашу думку, у нього іспанський тип? — запитав несподівано.
Я уважно приглянувся до обличчя мерця.
— Ні, — відповів, подумавши. — Цілком певен, він француз.
Жіро незадоволено пробурчав:
— Тієї ж думки і я.
Хвилину він стояв нерухомо, а далі владним жестом наказав мені відійти вбік. Знов опустився на коліна і рачки продовжував вивчати долівку сарайчика. Він був гідний подиву: ніщо не проходило повз його увагу. Дюйм за дюймом він рухався по долівці, перевертаючи старі банки, ретельно переглядаючи діряві лантухи. Біля дверей накинувся на якийсь згорток. Але оскільки в ньому були лише старий порваний піджак і штани, шпурнув їх у закуток із сердитим сопінням. Зацікавився двома парами старих рукавичок, але згодом відклав їх убік, незадоволено хитаючи головою. Потім повернувся до банок і методично перевернув усі. Нарешті підвівся і замислено похитав головою. Вигляд він мав засмучений, і я був певен, що про мене він зовсім забув.
Та нараз надворі знялася метушня, і наш знайомий слідчий у супроводі секретаря, пана Бекса й лікаря, котрий ішов позаду, квапливо увійшли до сарайчика.
— Це вже щось незвичайне, пане Жіро! — вигукнув пан Оте. — Ще один злочин! Бачите, в цій справі криється якась вельми глибока таємниця. Між іншим, хто жертва на цей раз?
— Якраз цього нам ніхто не може сказати. Його ніхто не знає.
— Де тіло? — спитав лікар.
— Там у кутку. — Жіро ступив крок убік. — Як бачите, його вдарили у самісіньке серце. І тим самим кинджалом, котрий вкрали вчора вранці. Гадаю, злочин стався невдовзі по крадіжці. Та тут слово за вами. Можете брати кинджал за рукоятку — на ньому немає жодних відбитків пальців.
Лікар став навколішки біля тіла, а Жіро звернувся до слідчого:
— Проблема, нічого не скажеш… Але я розв'яжу її! Повірте мені!
— То ви кажете, ніхто не може впізнати його, — вголос подумав слідчий. — Може, це один із злочинців. Хіба не могли вони посваритися після того, як убили пана Рено?
Жіро заперечно похитав головою:
— Цей чоловік француз, можу заприсягтися…
Їх перебив лікар. Він усе ще сидів навпочіпки з розгубленим виглядом.
— Ви кажете, його вбили вчора вранці?
— Я встановив це, виходячи з часу, коли було вкрадено кинджал, — пояснив Жіро. — Не виключено, що це сталося пізніше.
— Пізніше? Нісенітниця! Він мертвий щонайменше сорок вісім годин. Та я схиляюся до думки, що значно більше цього.
Ми приголомшено подивились один на одного.