Наступного дня ми прийшли на віллу Женев'єв рано. Поліцай біля брами не зупиняв нас, а, навпаки, з повагою привітався. Наблизившись до парадних дверей, ми побачили покоївку Леоні. Вона спускалася східцями і, здавалося, шукала, з ким би побазікати. Пуаро поцікавився здоров'ям пані Рено. Леоні журно захитала головою.
— Страшенно приголомшена, бідолаха! Нічого не їсть, бліда, як привид. У мене серце заходиться, дивлячись на неї. На її місці я так не побивалася б за чоловіком, котрий мене зраджував…
Пуаро співчутливо кивнув головою:
— Те, що ви кажете, сама мудрість. Але ще невідомо, як би в такій ситуації поводилися ви. Серце жінки, яка кохає, багато що прощає. Та, безумовно, протягом останніх місяців поміж ними виникало чимало сутичок, і вони, либонь, не раз дорікали одне одному.
Леоні рішуче заперечила:
— Ніколи, добродію. Жодного разу не чула, щоб хазяйка промовила бодай слово протесту чи хоча б докору! У неї вдача і натура янгола, не те що в хазяїна.
— Виходить, пан Рено не був янголом?
— Де там!.. Коли він втрачав самовладання, про це знали всі в домі. А того дня, коли хазяїн посварився з паном Жаком, слово честі, їхні голоси, мабуть, чули аж на базарному майдані, так вони галасували…
— Невже? — промовив Пуаро. — А коли це сталося?
— О, перед самим від'їздом пана Жака до Парижа. Він трохи не спізнився на потяг. Автомобіль тоді був у ремонті, і йому довелося з валізою бігцем діставатися до вокзалу. Я саме прибирала вітальню і бачила, як прожогом він майнув надвір. Обличчя зовсім біле, а на ньому палахкотіли червоні плями. О, який він був лютий!
Леоні розповідала все це з неприхованою насолодою.
— А через що, власне, почалася суперечка?
— Чого не знаю, того не знаю, — зізналася Леоні. — Вони кричали, але так швидко вимовляли слова, що тільки людина, яка добре володіє англійською мовою, могла б дібрати, про що йшлося. Потім хазяїн цілий день був темніший од грозової хмари! Нічим не можна було йому догодити!
Стук дверей на другому поверсі обірвав розповідь Леоні.
— Я тут стою, а Франсуаз чекає на мене! — вигукнула вона нараз, згадавши про свої обов'язки. — Ця стара завше лається…
— Хвилинку, панночко. Чи не знаєте, де зараз слідчий?
— Вони подалися до гаража оглянути машину. Пан комісар висловив припущення, що нею могли користуватися в ніч убивства.
— І як таке могло прийти в голову? — пробурмотів Пуаро, коли дівчина зникла.
— Ви підете до гаража?
— Ні, чекатиму на них у вітальні. Вже досить велика спека, а там прохолодно.
Його спокій не подобався мені.
— Коли ви не заперечуєте… — почав я і завагався.
— Анітрохи. Ви бажаєте провадити розслідування самотужки, чи не так?
— Ну… мені хотілося б розшукати Жіро і довідатися, що він збирається робити.
— Людина-вівчарка… — роздратовано і водночас глузливо пробурмотів Пуаро, відкидаючись у зручному стільці, і опустив повіки. — Будь ласка, мій друже. До побачення.
Я вийшов через парадні двері. Надворі була справжня спека. Звернув на доріжку, якою ми йшли напередодні. Закортіло знову, цього разу самому, оглянути місце злочину. Однак пішов не просто до ями-могили, а завернув у кущі, аби вийти на майданчик для гри в гольф за кілька сот ярдів праворуч. Мені довелося продиратися крізь густий чагарник. Хащі кінчилися так несподівано, що я майже з силою гарматного снаряда вилетів на поле і тицьнувся в спину молодої жінки. У тому, що вона зойкнула, не було нічого дивного, бо й у мене теж вихопився вигук здивування — переді мною стояла моя знайома з паризького експреса, Попелюшка!
— Це ви?! — вигукнули ми одночасно.
Жінка отямилася перша.
— Матінко моя рідна! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?
— А ви що?
— Коли я передучора бачила вас, то ви, наче мамин синок, поспішали додому в Англію.
— А коли я вас бачив востаннє, — промовив я, — то ви, наче мамина доця, бігли додому разом із сестрою. Між іншим, знайшлася ваша сестра?
Вона нагородила мене широкою усмішкою.
— Як це люб'язно, що ви нею поцікавились! Все гаразд, дякую!
— Вона тут, з вами?
— Ні, в місті, — з гідністю проказало нахабне дівчисько.
— Мені здається, у вас нема сестри, — засміявся я. — Коли ж вона існує, то звуть її Гаррі.
— А моє ім'я пам'ятаєте? — спитала вона, усміхаючись.
— Попелюшка. Але зараз ви скажете мені справжнє ім'я. Вона заперечливо похитала головою.
— І не скажете навіть, чому приїхали сюди?..
— Он як! Гадаю, ви чули, що люди мого фаху «відпочивають».
— На дорогих французьких курортах?
— Трапляється і на дешевих…
Я суворо глянув на неї.
— Однак ви не мали наміру сюди їхати, коли я стрів вас два дні тому.
— У кожного свої розчарування, — багатозначно промовила міс Попелюшка. — Ну, а тепер от що: я розповіла саме стільки, скільки вам треба знати. Мамині синки не повинні бути цікаві. До того ж ви ще не сказали мені, що тут робите.
— Пам'ятаєте, я розповідав, що мій близький приятель — детектив?
— Ну й що?
— Ви, певно, чули про вбивство на віллі Женев'єв?
Вона втупилася в мене; груди її високо здіймались, а очі враз покруглішали.
— Невже… ви… маєте до цього якесь відношення?!
Я ствердно кивнув. Не було сумніву, мої акції пішли вгору. Кілька секунд вона так дивилася на мене, що неважко було здогадатись, які почуття нуртують в її грудях.
— Ну, це вже над усі сподівання! Будьте моїм гідом… Хочу побачити всі кошмари.
— Що ви маєте на увазі?
— Хлопчику, що це з вами? Я ж розповідала, що схиблена на злочинах. Вже кілька годин я тиняюся навколо вілли, придивляюсь. Вас, либонь, Бог послав! А тепер показуйте мені все, що варте уваги.
— Але послухайте… Зачекайте хвилинку… Я не можу! Нікому не дозволяється заходити… Суворо заборонено!
— Хіба ви і ваш приятель не великі начальники?
Не хотілося зневірювати її щодо мого високого і впливового становища.
— Чого це вас так цікавить? — стиха запитав я. — І що ви хочете побачити?
— Все! Місце, де це сталося, і зброю, і тіло, і відбитки пальців чи якісь інші цікаві речі. Мені ще ніколи не таланило бути на місці вбивства! Це ж враження на все життя!
Я одвернувся. Мене нудило: до чого доходять сучасні жінки!
— Не задавайтеся, — промовила раптом дівчина. — І не задирайте носа. Коли вам запропонували цю роботу, невже ви, дізнавшись, у чому справа, оголосили про своє небажання займатися нею?
— Ні, але…
— Аби ви відпочивали тут, невже б не хотіли, так само як я, почути і побачити все, що тільки можна? Безперечно хотіли б.
— Я чоловік, а ви жінка.
— На вашу думку, жінка повинна злізати на стілець і верещати, забачивши мишу. Таке траплялося лише в доісторичні часи. Та ви покажете мені все, правда? Розумієте, для мене це дуже важливо.
— Не розумію, чого.
— Газетярам входити сюди — зась! А за цю сенсаційну новину я б могла урвати чималий куш в якійсь газеті. Ви не уявляєте, скільки вони платять, коли пише той, кому пощастило подолати перешкоди і побачити все на власні очі.
Я завагався. Вона поклала свою маленьку м'яку долоню на мою руку.
— Ну, прошу вас.
Зрештою я здався, знаючи, що залюбки виконуватиму роль гіда.
Спочатку ми пішли туди, де було знайдено тіло. Поліцай, котрий стояв там, охороняючи місце, віддав честь — він уже знав мене — і нічого не спитав про мою супутницю. Мабуть, того, що вона рушила зі мною, було досить. Я пояснив Попелюшці, як знайшли тіло; вона слухала вельми уважно і час від часу ставила розумні запитання. Потому ми рушили в напрямку вілли. Я йшов дуже обережно, бо, правду кажучи, зовсім не хотів когось зустріти. Повів дівчину крізь чагарник до тильного боку будинку, де стояв сарайчик. Я згадав, що вчора ввечері, замкнувши двері, пан Бекс віддав ключ поліцаю Маршо, сказавши: «Може, він знадобиться пану Жіро, поки ми будемо на другому поверсі в кімнаті пані Рено». Мені здалося цілком вірогідним, що, скориставшись ключем, детектив із Сюрте повернув його знову Маршо. Залишивши дівчину серед кущів, я зайшов до будинку. Маршо стояв на посту біля дверей вітальні. Зсередини долинали чиїсь стишені голоси.
— Ви шукаєте пана Оте? Він у кімнаті. Знову допитує Франсуаз.
— Ні, — поспіхом відповів я. — Він мені не потрібен. Але мені б дуже хотілося одержати ключ від сарайчика, що позаду вілли. Певна річ, коли це не заборонено…
— Будь ласка, добродію. — Він подав мені ключ. — Пан Оте наказував у всьому допомагати вам. Коли закінчите, повернете його мені.
— Звичайно.
Я зрозумів, що в очах Маршо стою на одному щаблі з Еркюлем Пуаро, і мене пройняли дрижаки задоволення. Дівчина чекала на мене.
— Знайшли? — побачивши ключ, захоплено вигукнула вона.
— Аякже, — вдавано холодно промовив я. — І все одно те, що я роблю, є порушенням правил.
— Ви справжній любчик! Я ніколи цього не забуду. Ходімо! Тут нас не можуть побачити з вікон, правда ж?
— Зачекайте хвилину, — стримав я нетерплячий рух Попелюшки. — Я не зупинятиму вас, коли ви дійсно хочете зайти всередину. Але зважте: чи справді ви прагнете побувати там? Ви бачили могилу і ділянку навколо вілли, дізналися про всі деталі… Хіба цього замало? Там, усередині, страшно, розумієте? І неприємно.
Мить вона дивилася на мене, в очах її був вираз, зрозуміти який я не міг. Потому розсміялась.
— Я полюбляю все жахливе, — сказала вона. — Ходімо!
До дверей ми наблизилися мовчки. Я відімкнув їх, і ми опинилися всередині. Я підійшов до тіла, обережно, як це робив Бекс напередодні, зсунув простирадло. З уст дівчини зірвався приглушений зойк. Я глянув на неї — на обличчі вираз жаху; куди й подівся її гумор! Вона не послухала моєї поради і тепер була покарана за нехтування нею. Я не відчував ніякого жалю. Хай тепер пізнає все! Обережно перевернув тіло.
— Бачите, — промовив я, — його вдарили ззаду, її голосу майже не було чути.
— Чим?
Кивком голови я вказав на скляну банку.
— Тим кинджалом.
Несподівано дівчина захиталась і безпомічно опустилася долу. Я кинувся до неї.
— Ви знепритомнієте. Вийдемо звідси! Це не для вас.
— Води, — прошепотіла. — Хутко… Води…
Я залишив її в сарайчику і побіг до будинку. На щастя, поблизу не було жодної служниці, і я, ніким не помічений, наповнив склянку водою, додавши з кишенькової фляжки кілька крапель коньяку. По кількох хвилинах я знову був у сарайчику. Дівчина лежала там, де я її залишив, але кілька ковтків води з коньяком надзвичайно швидко привели її до тями.
— Виведіть мене звідси… Хутко! Хутчіш! — вигукнула вона, здригаючись.
Підтримуючи за руку, я вивів її надвір, і вона сама причинила за собою двері. Потому глибоко вдихнула.
— Так краще. Ох, як це жахливо!.. Навіщо ви дозволили мені зайти туди?
Це було настільки по-жіночому, що я не в змозі був стримати посмішку. Відверто кажучи, я навіть трохи зрадів, коли дівчина зомліла: виходить, Попелюшка не така вже й безсердечна, як мені видавалося.
— Я робив усе, що міг, аби зупинити вас.
— Мабуть. Ну, на все добре…
— Послухайте, ви не можете так відразу іти… зовсім одна. Ви ще не цілком оговтались. Дозвольте мені, я наполягаю на цьому, провести вас до Марлінвіля.
— Дурниці! Я вже зовсім здорова.
— А що, коли ви знову знепритомнієте? І слухати не хочу!.. Обов'язково піду з вами.
Вона заперечувала з неабиякою енергією. Нарешті я все-таки домігся дозволу супроводити її до околиці міста.
Поверталися ми тією ж дорогою, пройшли повз могилу і зробили гак перед тим, як вийти на шосе. Коли почалися перші поодинокі крамниці, вона зупинилася і простягла мені руку.
— До побачення. Я щиро дякую за те, що ви супроводили мене.
— Ви певні, що почуваєтеся добре?
— Цілком. Дякую. Сподіваюсь, ви не матимете неприємностей через те, що показали мені.
Я зневажливо відкинув навіть думку про таку можливість.
— Тоді все гаразд. Прощавайте.
— До побачення, — виправив я її. — Коли ви зупинилися десь поблизу, ми ще зустрінемось.
— Так, так. Тоді — до побачення.
— Заждіть! Ви не сказали мені своєї адреси.
— О! Я зупинилася в готелі «Маяк». Готель невеликий, але пристойний. Завітайте до мене завтра вранці.
— Обов'язково, — сказав я, можливо, вкладаючи у свою відповідь занадто відверту готовність.
Я проводжав дівчину очима, поки вона не зникла за будинками. Тоді повернувся і пішов до вілли. Згадав, що не замкнув сарайчик. Та, на щастя, ніхто цього не помітив.
Замкнувши двері, повернув ключ поліцаю. І саме тоді, як віддавав ключ, раптом збагнув, що, хоча Попелюшка і дала мені свою адресу, я й досі не знаю її імені…