- Привіт! - на якусь мить йому стало боляче від перерваних думок.
- Ти так швидко?
- Ой, дуже повільно, на мосту Патона була пробка! - Катерина вказує йому на срібний автомобіль за вікном кафе, який вона, мабуть, придбала за гроші, привезені з за океану.
- Вітаю! Ти тепер зовсім сучасна жінка нового типу!
Як виявилось, перебуваючи за океаном, Катерина не лише в теорії, але й на практиці вивчала життя й побут жінок працівниць там і тут, підробляючи у двох родинах приби ральницею і розписуючи півнями та соняхами скрині й стіни у хатах особливо патріотичних представників української діаспори.
- Дмитре, прийми мої співчуття! Не знаю, помирилися ви з Веронікою чи ні…
- Не помирилися… - він мало не сказав Катерині, що розпочав примирення вже після її смерті, але стримався.
- Я думаю, тобі зараз дуже погано! Не раз згадувала, як ми шукали її рік тому…
- Так, ти була одна з небагатьох, з ким я міг спілкуватися тоді…
- Дмитре, чому померла Вероніка?
- Від грипу. Якесь ускладнення. Набряк гортані. - І у вас нема підстав вважати, що… - Є підстави вважати…
- Тоді слухай, що я тобі розповім. Cкажи мені, ти не навідуєшся до того місця, де жив твій тесть? Там тепер ресторан і зал ігрових автоматів.
- Я там нічого не забув…
- А я саме там була після повернення.
- До речі, як тобі їздилось?
- Ну от же ж, от! - Катерина знову показує на срібне авто за вікном на знак того, що їздилося їй добре.
- Радий за тебе. Хай хоча б комусь буде добре в цьому світі. То яким вітром тебе занесло в колишній дім мого, як ти висловилася, тестя? - Дмитро відзначив, що сам уперше вжив слово «тесть» стосовно Івана Раєвського.
- У мене була мрія продати свою «бетонку» на лівому березі і купити невеличку хатку біля Дніпра. І коли я ходила дивитися квартиру, я завітала до того кафе, яке відкрилось у тому приміщенні. Випила чашечку кави, згадала все, що ти мені розповідав про те подвір’я і про те підворіття, і вирішила поспілкуватися з офіціантом чи з буфетницею, мовляв, ви тут недавно, як вам ведеться… І мені сказали, що колишні мешканці квартири твого тестя частенько навідуються до них бити вікна, вимагають, щоб їх поселили в їхнє законне помешкання, а один тип навіть показував форму номер три, де він записаний. Той тип себе іменував сином ґенерала Раєвського. - Ґенерала Раєвського?
- Так! Я запам’ятала те гучне ім’я. Шляхетне прізвище в алкогольно кримінальному контексті - такого не забудеш.
- Дякую, що ти розповіла мені про це.
- Я подумала: а що як це тобі в чомусь допоможе. Адже все на світі пов’язане між собою. І особливо в цьому місті.
Коли мене запросила одна жінка розписати для неї скриню півнями, виявилося, що то рідна сестра однієї з моїх гіпоте тичних свекрух, я ще раз подумала про плутанину київських зв’язків і згадала тебе…
- Так, Київ - велике село. І моя братова Лариса Лаври ненко - теж твоя давня знайома?
- Так! І вона тобі щось переповідала про мене?.. - Кате рині стало трішки незручно. Дмитро відчув це, і змінив тему:
- Я хочу сказати тобі, що санітаркою в лікарні, де померла Вероніка, також була жінка з компанії мого… цього самого… тестя. А Вероніка і Вікторія, як виявилось…
- Вікторія - твоя дочка?
- Так. Вони, коли пішли від мене, то примудрились налагодити стосунки з дідом.
- Себто з Раєвським?
- Так, з ним. Потім продали оті його апартаменти чи то фірмі, чи то власникові кафе, який купив їм трикімнатну квартиру неподалік від Львівської площі.
- Молодці! Розібралися в ситуації! А діда кинули?
- Як це - кинули?
- Ну… залишили на вулиці?
- Ні, діда вони забрали з собою, але невдовзі він помер.
- Відірваний від рідного Подолу, від милого серцю середовища. Це й призвело до передчасної кончини…
Вже вдруге він чує сьогодні цей протокольно мелодра матичний штамп. І взагалі, він саме думав про дім Раєвського на Подолі, коли прийшла Катерина і розповіла про загадко вих мешканців, які мали там свій жалюгідний притулок. До з’яви двох нахабних паній, котрим мало було «бетонки» на околиці. Котрим захотілося в центр міста - за чийсь рахунок.
- Тобто, Дмитре, твоя дружина стала власницею нерухо мості в Києві?
- Саме так. - І потім загинула, як тобі здається, не своєю смертю?
- Так.
- Ну то ти можеш бути певним! Це тобі НЕ здається, а так воно і є! За нерухомість люди підуть на будь який гріх! І на зраду, і на вбивство!
- Тобто ти вважаєш, Вероніка знайшла передчасну смерть - він мало не сказав «кончину» - через те, що заволо діла квартирою, на яку мали право ще й інші люди…
- Може, вони й не мали ніякого права, але, як то кажуть, претендували. Вони собі там пили гуляли і горя не знали…
- Горе вони, мабуть, знали…
- Але було де випити, а тоді вже й горе не біда… І тут з’явилася якась зрадниця…
- Зрадниця?
- Так. Адже Вероніка в якомусь розумінні зрадила свою рідню, своє походження, батька й матір… - Її мати давно померла.
- А ти ж, мабуть, її й на похорон не пустив!
- А що їй було там робити?!
- Ну от! Кримінальних злочинців влада відпускає під чесне слово на похорон матері - це святе. А що таке зрада?
Зрада - це недотримання сакруму, чинного в певному соціу мі. З погляду свого походження Вероніка вчинила зраду.