Занадто добре знав, куди дозволяють собі забігати ті, хто добре заробляє, по дорозі з однієї роботи на іншу. Від дружини, яка не працює або працює на якійсь дамській роботі, можна вимагати вірності. До дружини, що працює, як мужик, нібито й не висунеш отих вимог… Але навіть як маєш дружину, котра сидить удома і не думає, де взяти гроші на це життя, а міркує над тим, як поставити «Отелло» в драм гуртку, о т е в с е треба робити потихеньку. Це святе чоло віче право ніде не декларують. Якщо чоловічі грішки відкриваються, то у дружини на руках - козирний туз.
Катерина Рачко була висока білозуба молодиця. Сильна жінка, яка може й без мужика. Якій мужик потрібен тільки в койці, і то зрідка. Скільки разів він повторював собі: Веро ніка не така! Вона не може без сильного чоловіка поряд! Вона просто загине без нього!
Вероніка і Катерина були для нього двома боками однієї монети. Коли від нього пішла Вероніка, побачення з Кате риною припинилися. Він боявся почути від коханки погані слова про дружину. Але коли з Катериною заговорив про Вероніку, та рішуче стала на бік законної жінки. «Зміна соціокультурної парадигми», сумно подумав він, і йому стало бридко, що мимоволі й сам почав не до ладу вживати гуманітарні формули. Якийсь час Катерина допомагала йому шукати Вероніку.
- А чому б тобі не під’їхати до неї на роботу?
- Я здаватимусь ідіотом. Я мав би прийти туди ще у вересні, за кілька днів по тому, як вони пішли з дому. А тепер на кого я буду схожий?
- То ти шукаєш їх чи шукаєш способу не здаватися ідіотом?
Він промовчав. А Катерина вела далі:
- Куди вони могли піти? Ти кажеш, ніби знаєш усі х її знайомих.
- Були дві жіночки з її роботи, в яких ми бували. Але в них обох такі квартирні умови, що й однієї ночі не перено чуєш, не те що жити кілька місяців.
- А до батьків?
- В неї немає батьків. Тобто, формально, може, вони й існують, але це не варіант.
- Не варіант?
- Колись я вирвав її від тих батьків усю в синцях, з підбитим оком… - він згадав, що тоді, вісімнадцять років тому, око Вероніки було підбите не так страшно, як… і замовк. - Про що я говорив?
- Про підбите око.
- Так, так. То був якийсь жахливий притон на обліку в міліції! Чого мені було варто тоді прийти до них, забрати її документи! Вона боялася йти туди сама. Та я і не дав би! Їй було шістнадцять років, стільки, скільки Вікторії зараз. А вигляд мала на дванадцять.
- Одначе ти відразу поклав її в койку і зробив їй дитину.
- Я одружився з нею! - І вона від того подорослішала!
- Вона вже була не дівчина! Я ніколи не питав її: хто?
Бо відчував: це сталося якось страшно!
- Ах, який тактовний чоловік!
- Вона жила зі мною, як принцеса!
- Як королева чи як принцеса?
- А… яка різниця?
- Різниця є. Якщо ти її не відчуваєш, не будемо про це.
- Я розумію, що не всесильний і не всевладний. Я не дарував їй діамантів, і палацу для неї не збудував. Але як для нашої дурної країни і як для нашої дурної епохи, вона зі мною мала все! - І свободу?
Це було якесь підступне питання з боку Катерини Рачко.
Але він зумів гідно відповісти на нього:
- Звичайно! Вона ж працювала по три чотири години, і то не щодня. Правда, далеко їздила на роботу. Але я її підвозив… Двічі на тиждень у неї були вечірні заняття, то я її завжди зустрічав! Не було такого дня, щоб я не дзвонив додому з роботи, дізнатись, як там вона, як Віта, і вона завжди бувала вдома, якщо не на роботі!
- Тобто ти контролював її?
- То був не контроль, а нормальні родинні стосунки!
- А може, їй це набридло?
- Як може жінці набриднути турбота чоловіка? Та я їй дав усе! Якби я вчасно не з’явився у її житті, вона б стала дешевою повією і дрібною крадійкою!
- Але ти взяв її за дружину, а не за прислугу! Отже - за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти!
- Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє! Це зовсім різні речі!
Вони з Катериною Рачко, шукаючи сліди Вероніки, одного вихідного дня ходили Подолом і заходили в те під воріття і в те подвір’я, де колись, вісімнадцять років тому, він відбив нещасну дівчину у її вічно п’яних родичів. На підворіття, що вело до колишніх радянських нетрищ, було навішено коштовні чорні ґрати. Вони увійшли в металеву хвіртку і побачили в глибині подвір’я, що біля вікон колиш нього помешкання Раєвських установлюють кондиціонери.
Отже, як вирішили тоді вони з Катериною, приміщення, де пройшло дитинство його дружини, викупили «нові». А діда Раєвського, якщо він іще живий, відселили в однокімнатну «бетонку» на околицю.
А насправді все було інакше. Приміщення недавнього притону і справді купили «нові». Зручне місце для магазину чи бару. А для колишнього господаря цього обідраного і смердючого, проте просторого приміщення в давньому районі Києва купили не однокімнатну на масиві, а трикім натну в середмісті. Те помешкання пощастило оформити на ім’я Вероніки. То була боротьба не на життя, а на смерть і з дідом, і з «новими» покупцями. Але його дівчата виграли ту життєву битву! Напівбожевільний дід невдовзі помер. І Вероніка з Вікторією стали власницями квартири, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя.
Вероніка спілкувалася зі своїм пропащим батьком давно, ще коли жила з ним, зі своїм чоловіком Дмитром. У неї навіть був спеціальний день для цього, який вона «оформила» як робочий. Сказала чоловікові, що в неї чотори робочі дні, а насправді мала тільки три. Вікторія теж іноді бувала в діда. І в неї давно виник план: продати дідову хату якнайдорожче і з того щось мати собі. - Молодець! Перспективна дівчина!
У сімнадцять років - така життєва орієнтація! Ти маєш пишатися такою дочкою! - похвалила племіницю братова Лариса. - Якби мій Ярослав був би хоч на третину такий!
Останній рік у школі, планів на майбутнє ніяких, усі спо дівання на те, що мама все купить! А Вікторія вступила у приватну Гуманітарну Академію і потрапила в першу безкоштовну десятку на факультет соціальної діагностики! І вже опанувала дискурс! Знає такі слова, яких навіть я не чула! І раптом таке лихо, смерть мами!
- Ти б їй допоміг, Дімо! У дитини зараз важкий перод!
За навчання платити не треба, але ж треба на щось жити!
Вона проситься працювати до моєї організації, мій шеф любить молодих та ранніх, але я бережу це місце для Ярослава. Вікторія, звичайно, не пропаде. Але тепер у неї важкий час! З грошима погано, розумієш, Дмитре…
Дмитро згадав ті шістсот гривень, що зникли із секретера у «бетонці». У дочки зараз погано з грошима і є ключ від батькової квартири. Він переживе цю втрату. Але прикро, прикро, що так складаються стосунки з єдиною дочкою.
Дмитро запам’ятав номер жалобного автобуса і їхав за ним сірими вулицями крізь холодний зимовий туман. Коли виїхали на Червоноармійську, він подумав: куди далі? На Байкове? Для Вероніки знайшлося місце на престижному київському цвинтарі? Втім, там поряд крематорій, де обслуговують усіх киян, навіть декласованих. А коли декіль ка хвилин стояли у пробці біля стадіону, він пригадав, що братову Марину везли на вантажівці з відкинутими бортами.
Цвинтар був далеко, вантажівка зі швидкістю п’ять кіло метрів на годину повзла через усе Дубове, а люди за труною сунули пішки. Вітер ворушив розкішне медове волосся покійної, а люди, які ще вчора засуджували гулящу красуню, плакали, як це можна таку красу закопувати в землю. А матір в останню путь везла коняка на старій підводі. Після стадіону поїхали швидше, але не повернули на Байкову гору, поїхали далі до Либідської. Об’їхали автовокзал, поїхали на Лису гору. Він здивувався: невже там також є цвинтар? Але цвинтарів у Києві багато. І закинутих, і діючих. Нерідко у найнесподіваніших місцях. Як оцей, де з якихось дивних причин ховають Вероніку. Очевидно, тут поховано її хулі гана батька.
Дмитро припаркувався поряд з автобусом. Люди почали виходити, а він сидів у машині і дивився на них. Побачив Ларису. Побачив хлопця, що грав Філософа в аматорській виставі «Дорога Зради». І другого хлопця, того, що грав Зрадженого Зануду, також побачив. А це, мабуть, дочка Вікторія. На ній чорна хустка і шубка - ще краща за ту, яка вже другий сезон висить, нікому не потрібна, у його «бетон ці». Він відчув неймовірний дрож, серце в горлі, пекучу вологу на очах. Йому захотілося втекти, він мимоволі опус тив обличчя на кермо, а потім подумав, що ніде не сховає свою «Ладу», яку дочка неодмінно впізнає.
Втім, ніхто не звертає уваги на темно синю стару ЛАДУ, що стоїть біля похоронного автобуса. Відкрили дверцята ззаду, почали витягати труну. Дмитро зняв шапку, вийшов з машини. Молода незнайома дівчина тримала невідомий йому портрет Вероніки. Вона очолила процесію. За нею шість хлопців акторів рушили з труною на плечах, а за ними - всі інші. Ні оркестру, ні священика не було. Тільки хтось, кого він не бачив, тужно грав на сопілці.
Дмитро дочекався, поки вся процесія увійшла у браму цвинтаря, а потім пішов за ними, тримаючись на відстані.