— Ні! — поспішно озвався той. — Але у Юліуса багато імен. Він бере нове ім'я майже для кожної справи. Постійний номер і кличка рано чи пізно розшифровуються. Для того щоб розшифрувати Юліуса, треба зіставити багато імен.
— У чому тепер полягало ваше завдання у нас? — спитав генерал.
— Сьогодні я вам все скажу!.. — квапливо відповів ув'язнений і, підвівшись, обернувся в бік генерала, інстинктивно відчуваючи, що з ним говорить найстарший званням і становищем з усіх присутніх у кімнаті. — Я тепер усе скажу! — з відтінком загрози повторив він. — Я прибув у Росію кілька днів тому в ящику для книжок у дипломатичному багажі. Шеф, пан Робертс, дав мені документи на ім'я Морозова і серед них військовий документ, ніби випадково забутий мною серед нових документів, на ім'я Клеб… Клебанова. Дуже трудне прізвище. У мене скінчились сигарети, дозвольте закурити вашу… Дякую. Ось так, тепер добре. Ви мені не повірите, але я щасливий, що нарешті можу віддячити цим мерзотникам сповна і розповісти вам все, все, все… З цими документами я повинен був прийти в квартиру на Великий Афанасіївський, пробути там кілька годин і вже звідти направитись до військового об'єкта і там необережно провести зйомку, щоб мене арештували. Робертс сам висадив мене з машини, катаючись з дружиною за містом, і я пішов виконувати завдання…
— Вам було наказано мовчати на допитах? — спитав Смирнов.
— Звичайно! — підхопив ув'язнений. — Мовчати і відтягувати час. Щоб ви думали, що він у вас в руках, і не заважали йому закінчити справу…
— А суть завдання Великого Юліуса вам відома?
— Що ви? Ні, ні!., — з непідробним переляком вихопилося в ув'язненого. — Що ви! Навіщо мені знати? Я зараз поясню, як я з ним працюю. Це дуже просто! Ось наприклад, недавно поблизу Парижа. Вілла одного ученого. Юліус — його гість. Учений працює в кабінеті. Юліус у саду перед вікнами кабінету, в шезлонгу читає. Я в кущах жду сигналу. Настає зручна хвилина, ми міняємось місцями. Я читаю перед вікнами ученого, Юліус фотографує в лабораторії. А вчений бачить: Юліус сидить на сонці і читає… Багато різних комбінацій бувало. Я все скажу. Адже це підлість наразити мене на таку небезпеку, як страта за вбивство. І це після того, як вони мучили мене стільки років…
Ув'язнений знову почав судорожно схлипувати. Смирнов подав йому води і виждав, поки той заспокоїться.
— Француз? — спитав генерал.
— Так, мосьє! Філіпп Дестен — це моє справжнє ім'я…
— Як ви потрапили до Юліуса? — обірвав генерал викрики ув'язненого.
— Нещастя завжди звалюється на голову несподівано! — здавлено сказав Дестен. — Я — парикмахер, мосьє. В сорок п'ятому році я був у матері в Бретані. Я подорожував на велосипеді — це дешево і приємно. По дорозі додому, в Париж, мене помітив Великий Юліус. Я ночував у пансіоні для туристів, у містечку Боширо. Вночі мене розбудило яскраве світло, я розплющив очі і побачив над собою поліцаїв. Вони наділи на мене наручники. Мене арештували за вбивство. Я трохи не збожеволів, коли на другий день мене підвели до трупа: я ніколи не бачив цієї людини! Через кілька днів Юліус увійшов у камеру і сказав, що схожість з ним може врятувати мене від смертної кари. Ось так я й поступив у його розпорядження. Двічі намагався втекти, і кожного разу Юліус люто бив мене за це. Я не зважився тікати втретє. Ну оце і все, що ж іще? Я не повернувся в Париж, до сім'ї. Дружині сказали, що я загинув під час автомобільної катастрофи на шосе. Я не знаю, що з сім'єю. Вони обіцяли не займати Катарини і маленької Катрін. Та хіба їм можна вірити? Це собаки!
— Ну, загалом на сьогодні все ясно! — сказав генерал Смирнову, підводячись. — Пан Дестен може зайнятись складанням свого докладного життєпису, а в нас з вами є терміновіші справи. Прошу зайти до мене, полковнику. І вас прошу, капітане! — додав генерал Берестову.
— Так де ж Горелл, шановні товариші? — спитав генерал Смирнова і Берестова, коли вони залишились на самоті в кабінеті генерала. — Ваш здогад, Гарасиме Миколайовичу, виявився правильним. На об'єкті тридцять чотири було взяти двійника. Але під того, що наш здогад підтвердився, нам стало не легше, а трудніше. Виходить, Горелл знову вислизнув із рук! Як же це трапилось, капітане Берестов?
— Голову мені треба відтяти, товаришу генерал! — з відчаєм сказав Берестов. — Я винен. Тільки зараз розумію, як винен! Це було так. Ми, значить, провели Горелла до Афанасіївського і почали вести спостереження. Далі. В той самий день, коли Дестен відправився на об'єкт тридцять четвертий, товариш із нашої групи, Рябушепко, доповідає по телефону: «Підшефний повернувся на точку». Я йому кажу: «Тобто як це «повернувся»? Він же не виходив!» Рябушенко відповідає: «Так, не виходив, товаришу капітан!» — «Чого ж ти, — кажу, — рапортуєш, що повернувся?» Рябушенко мовчить. Я прийшов на місце, ми з ним зустрілись. Ну, я…
— Насіли на Рябушенка? — спитав генерал.
— Було! Я йому тверджу: «Значить, ти пропустив, як він вийшов! І не тільки ти, а й інші пропустили!» Щоправда, там умови для спостереження дуже складні, і Горелл міг зірватись з першого-ліпшого місця. Викликаю інших. Ніхто не бачив, як Горелл виходив з квартири.
— Ну, ви, звичайно, розходились… — підказав генерал.
— Та ні, чого ж бушувать. Я все хотів з'ясувати, хто ж із моїх людей приховує свою помилку. Адже це остання справа, товаришу генерал-майор!
— Він не бушував, він їх умовив! — похмуро буркнув Смирнов.
— Точно так, товаришу полковник! — винувато погодився Берестов. — Тепер я розумію, що умовив їх визнати неіснуючу помилку. Ну, вони люди дисципліновані, справі добра бажають, от і повірили мені!
— Отже, коли Дестен вийшов з Афанасіївського, вся група пішла слідом за ним…
— Так! — похмуро кивнув Берестов. — А коли його на тридцять четвертому об'єкті з таким завзяттям схопили, наші пішли у відділ висловити своє незадоволення. А Горелл, значить, у цей час обіграв спостерігача, що лишився чергувати на Афанасіївському. З однією людиною він справився… І втік! Моя вина, товаришу генерал!
Генерал встав із крісла і деякий час мовчки ходив по кімнаті, намагаючись ступати так, щоб носки ботинок попадали в квадрати рисунка килима.
— А по-моєму, так! — роздратовано сказав він, спиняючись. — Боязнь помилок далеко небезпечніша за саму помилку! Чуєте, товариші? Боячись помилитись, людина перестає бути активною. Вона труситься за свій авторитет і кінець кінцем, намагаючись з усіх сил, за всяку ціну врятувати підмочену репутацію, втрачає найкращі свої якості. До речі, один з таких способів «рятуватись»— це негайне і безвідмовне визнання своєї вини. Мовляв, чим скоріше і повніше визнаю, чим сильніше себе розкритикую, тим менше будуть вимагати. А ось коли б Рябушенко обстоював своє, твердив, що, мовляв, «не виходив — та й годі», — ми б задумались і кінець кінцем зміркували б, у чому справа. Ні, таки справді! — гаряче продовжував він, знову заходившись крокувати по квадратиках килима. — Хіба ми не люди? Люди! З живою людиною все може трапитись! Та якщо існує серед нас цілковита правдивість, якщо люди віддані, помилка не страшна. Ось давайте обміркуємо, як тепер виходити з становища. Горелла треба знайти сьогодні ж, це — наказ! Чуєте, капітане Берестов? Бойовий наказ!
Миша Соловйов прийшов навідати Захарова. У маленькій палаті світло було біле і нерухоме. Захаров напівсидів у подушках, і Миша не відразу впізнав його — капітан весь ніби висох і почорнів. Миша поздоровкався і сів на стілець, підігнувши під сидіння ноги і підібравши поли твердого, з неприємним запахом халата.
— Ну, чого скис? — обережно розсунув губи в посмішку Захаров. — Думаєш, що я вже тепер назавжди зморщився? Ні, я таким буду років у шістдесят. Ось видужаю, знову помолодшаю… Як живеш, Мишко?
Миша через силу усміхнувся.
— Нічого, дуже добре, спасибі, товаришу капітан! — сказав він, одводячи очі від погляду Захарова. — Нормально!
— Навіщо говориш неправду? — Захаров помовчав, набираючись сили. — Знову за папірці полковник посадив?
— Авжеж! — сумовито кивнув Миша. — Я рапорт хочу подавати, щоб послали назад у частину.
— Чого це так? — втомлений і далекий погляд Захарова заглянув Миші в очі.
— Не виходить у мене, товаришу капітан! — покірно відповів Миша. — Соромно. Наче я найгірший за всіх. Навіть до справи тепер не підпускають. Так, у дрібницях, дещо допомагаю… А я… — Миша пригнічено замовк.
— А ти подвиг хочеш зробити? — тепло усміхнувся Захаров.
Миша мовчки зітхнув. Вуха його почервоніли.
— Подвиг, Малий, це не тільки вчинок. Подвиг — це ще й характер! — повільно, заощаджуючи силу і дихання, сказав Захаров. — Я інше зараз подумав, — продовжував він… — Може, в тебе немає покликання до нашої роботи? Адже ти знаєш, що одна справа — професія, а інша — покликання! Лікарем, наприклад, бути — потрібне покликання! Педагогом — також. Буває, що людина закінчить інститут з відзнакою, а працювати як слід у своїй галузі не може. І йому недобре, і людям з ним важко!
Захаров замовк. Повіки його впали, дихання стало ледь чутним. Минуло кілька хвилин, Миша вглядівся в його обличчя і зрозумів, що капітан спить. Та коли Миша скрипнув стільцем, підводячись, капітан розплющив очі.
— Ні, ні, я тут, — сказав він Миші. — Це зі мною тепер буває. Ні з того ні з сього начебто вимикач у мені хтось поверне… Коли поздоровію… Про що ми з тобою? Ні, я повинен сам згадати. Ага, про покликання. Я, бачиш, колись був учителем. Для мене кращої роботи нема. Але не в тому справа. Почалась війна, я пішов в ополчення. Звідти — в армію. Служив у піхоті, розвідником. За партійною мобілізацією послали мене працювати в органи. Відмовлятись я не міг, я ж комуніст, розумів: люди потрібні на важкій ділянці. І ось до цього часу. Але я, Мишко, завжди партійну роботу любив. Ще з комсомольських років звик усе з людьми, все цікавився, чого людині важко та як допомогти. І ось, коли я потрапив в органи, зрозумів — різниці нема. Тут, Малий, така ж сама партійна робота, тільки умови важчі. Завжди лише наступ! А ти ще молодий! Для тебе люди нецікаві, ти ще сам в собі не розібрався. Похизуватись хочеться, ти все ще про себе!..
— Не треба, товаришу капітан, вам важко говорити!
— Та ну, важко!.. — роздратовано зморщився Захаров. — Лікар говорить — видужаю!
Він знову заплющив очі і деякий час лежав мовчки. Миша сидів з ним, скорчившись на маленькому, незручному стільці, і злякано слухав білу тишу.
— Про що я? — голосно сказав Захаров. — Ні, сам… Лікар каже, що це пройде. Ага! Ти хочеш іти від нас? Ну що ж, Михайле. Тут без покликання служити не можна. Але я думаю, ти ще сам себе не знаєш. Я до тебе придивився. Ще трохи, і захочеться тобі всі сили віддати за те, щоб люди жили спокійно… Я раджу — почекай…
— Ось ви повернетесь у відділ, тоді я вирішу!
— Я, Малий, у відділ уже не повернусь! — однотонно сказав Захаров і відвернувся до стіни. — Здоров'я не дозволить…
— Видужаєте, товаришу капітан! Рана заживе! — квапливо підхопив Миша.
— Рана — що! Звичайно, заживе! З отрутою боровся, серце зірвав… Ну та що про це зараз говорити. Розкажи, як живеш. Цікаве що-небудь розкажи!
— Цікаве… — Миша почав усміхатись, згадавши. — Аякже, є, товаришу капітан! Ще до вас ішов, думав: обов'язково розповім. Я тут з Кубиковим познайомився. З Ігорем Олександровичем. З експертом.
— Та ну? — Захаров пожвавішав, трохи підвівся в подушках, і взяв із столика порожню люльку.
— Їздив до нього матеріали оформляти, ну, він мене залишив обідать. У неділю на глісері катались. Ось бачите, який у мене у відділі авторитет. Для всіх гарячка, а я з Кубиковим… — ображено зітхнув Миша.