— Ходімо в кімнату.
Марія Миколаївна встала і пройшла в кімнату. Вона сіла на диван, передала Миші подушку і сама сперлася ліктем на валок, розгладила складки своєї широкої білої сукні.
— Маріє Миколаївно, я не вчитель, я працівник органів державної безпеки, — заговорив Миша, насилу відриваючись од відчуття спокою, відпочинку, яке несподівано прийшло до нього в цій прохолодній, затишній, великій кімнаті. — Маріє Миколаївно, у вас гарно, і, мабуть, це далося нелегко. А я мушу повернути вас на якийсь час до тяжких речей.
— Ну що ж, — тихо промовила Марія Миколаївна, — якщо треба…
— В сорок п'ятому році, в серпні, ви перебували в Німеччині. На вас напали. Мені треба знати все про людину…
Двері скрипнули і відчинились. Марія Миколаївна зробила квапливий рух вперед усім тілом і навіть руки простягнула, немов намагаючись перешкодити малій дівчинці років чотирьох увійти в кімнату.
— Толю! — голосно покликала Дорохова, і одразу ж знизу долетів голос Ворошина.
— Агов, Марійко?
— Толю, візьми Настусю!
— Донька ваша? — запитав Соловйов, з задоволенням розглядаючи дівчатко, товстеньке, заклопотане, з такими ж веселими і чорними очима, як у батька.
— Так, це Настуся. Вона гралася з дівчинкою сусідки. Ні, донько, до мене зараз не можна! Я занята. Тебе візьме з собою тато, ви разом лагодитимете велосипед!
Дівчинка висунула вперед пухлу губу, над якою золотився пушок, діловито набрала повітря і завела голосну руладу, починаючи з низької вимогливої нотки, послідовно проходячи всі тональності, аж до верхнього «ре». Але вона не встигла закінчити, смугляві сильні руки підхопили її, підняли в повітря, двері зачинились, і рулада затихла в коридорі.
— Дуже тяжко засмучувати вас, Маріє Миколаївно! — знову заговорив Миша. — Але, повірте, якби не треба було, я б не приїхав!
Якийсь час Марія Миколаївна збиралася з думками… Потім стомлено зітхнула і кивнула, ніби згоджуючись. Соловйов поспіхом розкрив записну книжку, готуючись робити необхідні замітки.
— Що знаю — розповім! — сказала Марія Миколаївна. — Невже ця людина жива? Це велике нещастя! Скільки лиха встиг натворити він з того часу? Погані люди гірші за вовків… Ні, ні, ви куріть, будь ласка. Мене це не турбує. Зараз я вам усе розповім… А коли я щось зайве скажу, ви мене зупиніть… Тільки для того, щоб зрозуміти цю людину, треба багато чого знати! Ось треба розповісти вам про Сосновськ. Звичайно, адже там, власне, все й почалося… Ні, що ви, я себе добре почуваю… Задишка зараз мине. Це іноді буває, це не страшно… Так я розповідатиму, а ви все докладно запишіть. Я розумію, треба. Добре, що ви приїхали.
— Мій батько, товаришу Соловйов, був шофером, людиною доброю і легковажною. Найбільше на світі він любив далекі рейси і веселі компанії. Він купив патефон і зібрав понад тисячу пластинок. Я зробила йому каталог пластинок, і за це він купив мені нові туфлі на білій каучуковій підошві. Перша красива річ, яка належала мені. Пам'ятаю, лягаючи спати, я взяла їх з собою в постіль.
Найперше, що зробили німці, захопивши наше містечко, — розстріляли вісімдесят два чоловіки з міського партійного активу і відкрили в клубі залізничників кафе-бар з веселими дівчатами і окремими кабінетами. Людей розстрілювали вночі, і говорили про це пошепки. Бар гримів на все містечко і не закривався цілу добу.
Моєму батькові бар сподобався. Мати в сім'ї голосу не мала, вона, як завжди, боялась, що в одну з поїздок батько зустріне ще більш незлобиву, люблячу жінку, ніж вона, і покине нас. З часу приходу німців вона перебувала в стані безперервного страху за мене, тому що в місті наполегливо поширювалась чутка, ніби німці заберуть усіх дівчат: найкрасивіших пошлють у бар, а решту — на роботу до Німеччини. Як і кожна мати, вона вважала мене красивою і боялася. Крім того, перед приходом німців під час бомбування маму контузило, і вона іноді поводилася трохи дивно. Вона вмерла хорошою смертю.
Вийшла по тріски у двір, сіла на ґанок, сказала: «Марійко, батько…» — і вмерла, казали, від розриву серця.
Мені було тоді чотирнадцять років. Школа закрилась, я сиділа дома. Батька мобілізували возити німецькі вантажі. Одного разу він випив зайве, щось переплутав і нагрубіянив німцеві. Трапилося це на подвір'ї автобази при народі. Батька роздягли і висікли на очах у людей.
Усю ніч батька трясло від болю і злості. До нього зайшов товариш. Він переконував, що батько легко відбувся, німці за менше розстрілювали. Батько бився головою об спинку ліжка і лаявся страшними словами. Над ранок від випив усю горілку, яка залишилася в домі, і сказав мені:
— Я, дочко, звичайно, не цукор. Але холуєм не був і не буду! Я йду в одне місце, в ліс, де люди вільніше живуть, а ти видряпуйся сама, як можеш. Пристань до тітки Полі і живи, вона добра.
Тепер я розумію: у нього не було батьківських почуттів. Я зв'язувала його, і він не задумуючись покинув мене, мов кошеня, на добрих людей. Тоді я дуже ображалася, плакала і уявляла собі, як ми з ним знову зустрінемось і я все йому висловлю. Пізніше мені розказали, що він загинув у партизанському загоні в першому ж бою, зчепившись врукопашну з гітлерівцями.
Так от… Батько пішов у ліс, а я міняла речі на картоплю і вечорами сиділа без світла, бо «на вогник» заходили гітлерівці.
У мене був знайомий хлопець Гена Волков. Ми вчинися в одній школі, він був старший за мене на один клас, не боявся купатись під мостом, де була найсильніша течія, і сам вигадував довгі історії про пригоди різних людей, і вони мені здавалися цікавішими за будь-які книги. Ми дружили, і я з деякого часу почала помічати, що у Гени з'явився від мене секрет. Я догадувалась, у чому справа: партизани посмілішали в нашому районі, і гітлерівці вечорами боялися носа на вулицю висунути, а їхнє начальство їздило тільки в броньованих машинах. Якось я сказала: «Гено, невже ти мене не візьмеш допомагати партизанам?» Він пояснив, що допомогти мені не може. Сам тільки допомагає декому, та й потім він сказав, що я до цих справ непридатна, характер у мене м'який. Ну що ж, я посоромилась наполягати, хоч мені дуже хотілося допомагати партизанам.
Незабаром я потрапила в облаву на базарі. В комендатурі німець під час обшуку повівся зі мною нахабно, і я вчепилася йому нігтями в обличчя. Півроку мене держали в тюрмі на Забродинці, в підвалі, де гнила вода стояла майже до колін. Між ув'язненими був один дідусь із селища, Федір Іванович. Гітлерівці забрали його на городах, він торішню картоплю копав, ну, вони й посікли старого лопатою. Рани у Федора Івановича не заживали, перев'язувати не було чим, а умирати старому не хотілося. Дуже він просив, щоб ночами розмовляли з ним, тільки ув'язнені у нас були трудні, здебільшого смертники, люди не хотіли ятрити себе розмовами, мовчали і чекали або випадку втекти, або смерті. А ще, звичайно, запах ішов важкий від дідуся, і сидіти з ним рядом було неможливо. Але я незабаром звикла, рани йому очищала, перевертала його разів зо три на день, щоб тіло не мертвіло. А ночами він мені про своє життя розповідав. Він працював театральним перукарем і багато бачив цікавого…
При гестапо був відділ по боротьбі з партизанами, і в цьому проклятому відділі сидів росіянин, на прізвисько Жаба; прізвища його ніхто не знав.
Що вам сказати про цю людину? З дев'яти ранку до години дня він допитував. Потім обідав і спав. Увечері грав на більярді в барі і там же десь до третьої години ранку напивався так, що солдат, який виконував різні доручення, привозив його додому наче мертвого.
Жабу в місті страшенно ненавиділи і кілька, разів робили спроби вбити. Тільки він, як той звір, учував замах і в найостаннішу хвилину тікав з небезпечного місця.
Він був не просто жорстокою людиною. Адже, товаришу Соловйов, навіть у найжорстокішого є своя, хай мерзенна, а все ж логіка — злитися і мучити. Жаба ніколи не злився. Він мучив спокійно і за якимсь одному йому відомим вибором. Бувало арештує людину, яка й близько до партизанів не підходила, іноді навіть пройдисвіта якогось наглядить і не поспішаючи, повільно замучить на допитах. Навіть самі гітлерівці не любили його і боялись, були чутки, що він нікому з них не підвладний і зв'язаний з якимось дуже високим начальством.
Ось так ні з того ні з сього замучив дідуся Федора Івановича. А потім викликав мене. Який він був на вигляд? Добре, я вам його опишу. Чому він залишив мене в живих? І досі не розумію. А залишив. Навіть із тюрми звелів викинути.
Мене привели до нього рано-вранці, десь о дев'ятій годині. Охорона вийшла, на його допитах ніхто ніколи не був присутній. У кабінеті були сірі стіни і дуже пахло карболкою, тютюном і спиртним перегаром — могильний запах. Посередині кабінету стояв чоловік років тридцяти шести, високий, худий, мускулистий, з дуже широкими плечима і вузькими стегнами. Можливо, він був п'яний, може хворий, тільки очі в нього були безбарвні і майже не відбивали світла. Брови, густі, світлі, сходилися на переніссі, і від них тягнувся до губів тонкий довгий ніс з плоским м'ясистим кінчиком. Він стояв, обхопивши себе за плечі руками, і дрібно-дрібно тремтів, — видно, його дуже знобило.
Він довго мене не помічав, а коли від напруження у мене в коліні хруснула кісточка, сіпнувся і запитав, чи знаю я, що мій дід здох. Я зрозуміла, що він запитував про Федора Івановича, і пояснила, як була справа. Він ще раз перепитав чи справді я не внучка йому, а потім запитав: «Де зараз Федір Федорович Гордін?» Я, кажу, не знаю і ніколи про такого не чула. Він покликав солдата і звелів викинути мене з тюрми. Я з ним розмовляла спокійно тому, що була переконана в своїй смерті. А коли мене вигнали з тюрми, я довго не відходила од воріт, усе боялась… Все здавалось, що знову схоплять, арештують і тоді вже кінець…
Кілька днів я була дуже щаслива. Відмилася, виспалась, до світла звикла. Потім прибіг Гена і сказав, що Лену Жевакіну женуть разом з іншими дівчатами в Німеччину, а Лена — потрібна людина, виконує відповідальні доручення. Гена запитав, чи не поміняюсь я з Леною, є можливість за великий хабар домовитися з гітлерівським уповноваженим. Якщо я згодна, треба зараз же йти на вербувальний пункт, а Лена залишиться і продовжуватиме роботу. «А ти однаково без толку сидиш, — сказав він. — У тебе характер тихий…» Я сказала: гаразд. Усю ніч проплакала, речі, які збереглись, тітці Полі віддала, а вранці пішла з Геною на вербовку. Спочатку німець виніс мені Ленине пальто і хустку, я наділа, а своє віддала німцеві, і він пішов, а потім прийшла Лена, і солдат штовхнув мене за колючий дріт. Я навіть попрощатись не встигла, Лена пішла з Геною. А мене одвели у відділення до дівчат.
Коли нас везли на вокзал, мені все хотілося на прощання будинок свій побачити, але йшов дощ, і я нічого не побачила, та й брезент на грузовику був наглухо застебнутий. Загнали нас, мов телят, у товарний, без грубки, без нар і повезли. З даху тече, колеса стукотять, а дівчатка плачуть і співають:
Саморобна пісня, а ми її часто співали.
В Німеччині я спочатку працювала у бауера, в селі, а потім мене бауер відіслав, бо я носила продукти нашим військовополоненим, близько був табір. За це розстрілювали, але продукти ми крали, бо не можна ж було дати пропасти своїм людям? Так що я ще дешево відбулася.
З табірного розподільника мене направили на хімічний завод, і ось там я почала здавати. Кашляла, волосся випадало, нігті злізали, зуби розхиталися. Якби наші прийшли на місяць пізніше, я б пропала, — так лікар сказав.
Про те, як ми наших зустрічали, не говоритиму — це діло відоме. Нас, руських дівчат, зібрали всіх разом, почали лікувати і відправляти на батьківщину.
Одного разу я з подругами пішла в місто і зустріла Жабу. Він стояв з нашими офіцерами і сміявся, розповідав їм щось. Так гарно, по-дружньому вони стояли, і ось це найбільше налякало мене!.. Тепер подумайте, що він за людина! Він мене бачив один раз у житті. Якихось двадцять хвилин, та й вигляд я мала тоді інший, зовсім дівчинкою була… Але запам'ятав. Як побачив, перестав сміятися, попрощався з офіцерами і пішов геть…
Товаришу Соловйов, яка ж я дурна була! Мені б пояснити офіцерам, вони б самі… А я кинулась його доганяти! Він не тікав, ішов ніби й спокійно, але так швидко, що я бігом не встигала. Один раз упала, туфлю загубила… Нарешті догнала! І назустріч вийшов офіцер, такий товстенький, з добрим обличчям, танкіст. Я йому закричати хотіла, але в цей час порівнялася з Жабою…
Більше я, товаришу Соловйов, нічого не пам'ятаю…
Зараз я закінчу… Нічого, я віддишусь, це в мене буває…
Ну ось, опам'яталась я вже у палаті… Довго хворіла. Одинадцять разів оперували. Все надіялись хоч би частково зір зберегти і трошки зберегти лице.
Одного разу хірург Андрій Севастянович, випивши, підсів до мене на ліжко, обняв і сказав: «Машо, Машо, вибач, нічого я тобі більше не можу зробити. Партач я, а не хірург!» І заплакав.
Коли поправилась трохи, мене повезли в Москву, а вже з Москви — в Одесу, до професора Філатова, все хотіли зір повернути. Вчитися я почала ще в Німеччині, на слух, за сьомий і восьмий. класи. Андрій Севастянович інколи. читав, іноді сестри, із хворих теж, хто був вільний, приходив і казав: «Давай, Машо, почитаю». У Москві склала іспити за десятирічку, вступила в заочний педагогічний інститут. І все було нічого. А от в Одесі стало погано на душі. Філатов подивився, каже: «Дівчино, не треба від людини чекати більше, ніж вона може! Я не святий дух. Поки що нічого зробити не можу…» Ось тоді я відчула, якою сильною була в мені надія видужати! Треба жити, перебудовуватись на становище справжньої сліпої, а у мене руки опустились. Лишився рік до закінчення інституту — я навчання покинула. І знаєте, товаришу Соловйов, страшне відчуття було, неначе я не тільки сліпа, але й глуха до того ж! Не чую людей, не можу звуків розрізнити, все зливається в гуркіт, усі машини летять на мене.
Почала вчитися вулиці переходити з паличкою — не виходить! Соромно, страшно просити, щоб перевели. Люди, життя — усе повз мене, мов річка, і я за течією вже не встигаю! Бачите, тут ще, звичайно, була причина: в дзеркало я дивитись не могла, але руками своє обличчя добре вивчила і розуміла, як то воно людям на мене дивитися.
Одного разу стою ось так на розі, мучусь і відчуваю: хтось узяв під руку і повів на другий бік вулиці… Я подякувала і знову зупинилась. Чую, та ж сама людина знову підходить і запитує: «Ви що, не вмієте ще самі ходити?» Це був Анатолій Васильович. Він мене повів у клініку. По дорозі ми розговорились, я дещо розповіла. Він тоді дуже хороше зі мною поговорив. «Переживаєте ви, — каже, — Машо, законно. Горе у вас величезне. А жити треба. Навчання кидати вам не можна, тому що зв'язок з людьми існує тільки через працю. А без людей ви загинете. Хоч як тяжко, закінчуйте інститут…» Його слова на мене дуже вплинули. Спочатку він приходив рідко, з жалості провідував. Ну, а потім почав бувати частіше. Настав час виписуватись мені з клініки, а йти нема куди. Я вирішила виїхати нишком, щоб не зв'язувати своїм горем Анатолія Васильовича. Мені дали пенсію, я вже домовилася з нянею, щоб вона мені чемодан купила, квиток додому, в Сосновськ, продукти на дорогу і провела на поїзд. Надвечір прийшов Анатолій Васильович і забрав мене з клініки. Привіз сюди, каже: «Машо, живіть скільки хочете. Закінчуйте інститут, сил наберіться. Там побачимо, як ваше життя складеться. Мені ви не заважатимете, я однаково більше на кораблі буваю». Так ми прожили ще з півроку. Коли його мати довідалась, що він зі мною одружився, приїхала з Ростова і на колінах перед ним при мені стояла, плакала, щоб він одступився від мене. Прокляла мене. І поїхала назад в Ростов. Так і не помирилася з нами до цього часу, навіть внучку не хоче бачити… Ну, та це я вам уже зайве розповідаю…
Кілька разів повторила Марія Миколаївна подробиці своїх зустрічей з Жабою. Соловйов шифровкою стенографував необхідне.