— З вами стало трудно, Штарке! — роздратовано підвищив голос гість. — Ми змінилися за останні роки. Звичайно, ми, як і раніше, вивчаємо сейфи політичних діячів. Але значно важливіше усунути багатьох із них. І ось цим ми тепер головним чином і займаємось. Хороший розвідник перебудовується за тиждень.
Штарке підвівся.
— Ідіть, генерале, — промовив він рівно, без інтонації. — Ми не домовились.
Якийсь час гість мовчав, потім знизав плечима, підвівся і почав надівати макінтош.
— Старий ідіот! — сказав він через плече, не дивлячись на Штарке. — Замолюєте гріхи? Він, бачите, не бажає вбивати! А чим ви займались усе життя? Перестаньте ламатися! Одне ваше повідомлення відправляло на той світ більше, ніж полк бомбардувальників. Ханжа!
Штарке мовчки вивів його через кухню в задню. частину саду, перетворену на город. Генерал пішов у темряву не прощаючись. Штарке повернувся в будинок і за звичкою замкнув двері на всі замки та засуви.
— Гейнце? — тихо окликнула через кімнату фрау Етель.
— Спи, спи, муттерхен, — голосно відповів Штарке і пройшов до кабінету.
— Ти схвильований? — запитала Етель.
— Нітрохи! — хоробро відповів Штарке. — Все йде як і треба! — і повернув ключ у замку.
Уловивши щось у голосі чоловіка, фрау Етель схопилася з ліжка і підбігла до дверей кабінету.
— Ти знову йдеш, Гейнце? — злякано сказала вона. — Адже ти обіцяв мені, що ніколи більше…
— Не заважай мені, спи! — пролунав різкий голос із-за дверей, і фрау Етель замовкла. Це був чужий голос чужої людини, якої вона ніколи не бачила, до якої іноді відчувала гостру ненависть, як до ворога, що занапастив її життя.
Вона лежала, укрившись із головою ковдрою і, плачучи, тремтячи від ознобу, чекала, коли скрипне мостина перед вхідними дверима в кухні і брязнуть замки.
Це означатиме, що чужий пішов з дому і що у неї знову є заняття, яке забиратиме всі її думки і почуття. Вона ненавидітиме того, чужого, і чекатиме Гейнце.
Можливо, станеться диво, і діва Марія, у якої давно розпухла голова від усіх людських злигоднів, збереже і приведе його додому.
Замки брязнули через кілька годин, коли стало вже зовсім видно.
Фрау Етель встала і пішла до кабінету.
В кабінеті все було, як завжди після того, коли Штарке ішов на завдання. Клуби сигарного диму під стелею. Купка попелу в каміні. Тихо і дуже порожньо.
Але цього разу на столі біліла записка. Фрау Етель, задихаючись від болю в грудях, прочитала:
«Етель, поцілуй Маргариту. Не чекай мене на цей раз, продай будинок і переїжджай до дівчинки. Там тобі буде тепліше доживати.
Усі вмирають, що ж із цим поробиш. Ти хороша жінка і була гідна кращої долі, хоч мені ти допомогла. Гейнце».
Вийшовши з дому, Штарке довго бродив по вулицях. Дерева, обважнілі від роси, фіолетова імла над асфальтом, рожеве небо, діловий стукіт черевиків перших прохожих на тротуарах, сонні коти, що стомлено плелися додому, зализуючи свіжі дряпини, чвари перших горобиних зграй, що вилетіли на промисел, — вулиця жила своїм звичайним життям.
Штарке не оглядався і не прислухався. Поблукавши якийсь час у провулках, він піднявся на горище потворного дев'ятиповерхового будинку, що розтягнувся на цілий квартал, і постукав у двері, оббиті куском старого пледа.
Кімната була вузькою, брудною і дуже нагадувала нору. Наче в норі, у ній валялись на підлозі і на підвіконні, що заміняло стіл, рештки їжі і обривки книг та одягу. Потворно товстий чоловік хриплячи вибрався з-під заяложеної перини.
— Це ви, Крюгер? — запитав Штарке, вдивляючись у розпухле, почорніле обличчя, всякому не лишилося жодної виразної риси — все розплилося в складках жиру.
— Як бачите! — задихаючись сказав Крюгер, сидячи на краю ліжка і намагаючись зберегти рівновагу. — Що, гарний? А ви не змінюєтесь, Штарке! — з заздрістю продовжував він. — І я б не змінився, якби не астма! Вона не дає мені рухатися! Сідайте де хочете, скрізь однаково брудно і незручно.
Штарке скинув якесь ганчір'я з табурета і сів біля ліжка. Енергія, затрачена на привітання, викликала у Крюгера приступ. Він прийняв дві плоскі, схожі на ґудзики, таблетки. Притулився до стіни, потів і з стражденним виглядом кліпав очима. Незабаром ліки вплинули, і Штарке, уловивши момент, коли очі Крюгера прояснились, заговорив:
— Ми не ходимо в гості один до одного. Я не вдаватиму, що мене цікавлять ваші справи, тим більше що не бачу у вас нічого доброго. Скажіть, Крюгер, ви коли-небудь чули прізвище Горелл?
Щілинки, які заміняли Крюгерові очі, стулились. Якийсь час він мовчав, потім тихо сказав:
— Штарке, ви знаєте, ми живі, поки мовчимо…
— А навіщо вам жити? — просто запитав Штарке, і ліжко затріщало і загойдалося. Крюгер сміявся, тримаючись за серце і охаючи від болю.
— Я згадав, що мені подобалось у вас тоді, тисячу років тому, в молодості! — сказав він. — Ви завжди говорили прямо те, що думали. Вас цікавить Горелл? Справді, навіщо мені жити?
А потім Штарке сидів у високому напівтемному і прохолодному кабінеті уповноваженого в особливо важливих справах.
— Сьогодні вночі мене знову відвідали, — говорив Штарке, розкурюючи сигару. — Старий знайомий, і розмова йшла про ті самі речі. Ось…
Він написав олівцем на клаптику паперу п'ять прізвищ.
— Бережіть цих людей, — сказав він. — Учора я відмовився вбити їх, але завтра якийсь негідник може погодитись.
Уповноважений прочитав список і спалив клаптик паперу на сірнику.
– У мене до вас прохання! — сказав Штарке. — Передайте, будь ласка, ось це органам радянської державної безпеки… — І він простягнув уповноваженому аркуш паперу, на якому було написано кілька фраз дрібним старечим почерком.
— Чому б вам не зробити це самому? — спитав уповноважений, схиляючись над паперами і відкладаючи аркуш Штарке в сторону.
— Я можу не встигнути! — діловито сказав Штарке. — Пане уповноважений, — продовжував він, — я хочу дещо сказати вам на прощання. Настав дуже відповідальний час. Ми часто говоримо: «Насувається нова війна». Ні, те, що може трапитись, якщо ми схибимо, — не війна. Знищення націй, кидок назад, до кам'яного віку. Треба захищатися разом. Розумієте? Треба працювати разом, особливо нам! Треба за всяку ціну зламати в собі прокляте упередження перед дружбою між народами, яке в нас стільки віків виховували… Дивіться, що виходить. Навіть ви, німець нового складу, громадянин демократичної Німеччини, поморщились, коли я передав вам цей аркуш. Ось що страшно, пане уповноважений!
— Пане Штарке, ви стаєте політиком, — посміхнувся уповноважений. — Вас цікавлять дуже складні питання!
— Це трапилося зі мною в останні години життя… — сказав Штарке. — Страшенно драматично звучить, — зазначив він, винувато посміхаючись, — але ж ви розумієте, що я кажу правду.
— Ми можемо дати вам захисток!
— У мене є сім'я, — тихо відповів Штарке. — Дочка недавно одружилася. Племінники. Всіх не захистиш! Але не думайте про мене. Зараз важливо інше. Прості люди всього світу воювати не хочуть, а спекулянтів людською кров'ю зовсім мало порівняно з ними, і потім у них гнилі душі, вони не витримають справжньої боротьби. Страшні хитання в нас! Небезпечні наші помилки. Усуньте недовір'я, неприязнь один до одного, і ми переможемо…
— Ви говорите серйозні і правильні речі, — тихо сказав уповноважений, уважно розглядаючи Штарке. — Ви справді почали дещо розуміти. Ваше прохання буде виконано! — Він узяв аркуш паперу, списаний почерком Штарке, склав учетверо і сховав у внутрішню кишеню піджака. — Я обіцяю вам зробити це протягом найближчої півгодини.
— Дуже добре, — полегшено зітхнув Штарке. — Бо мій старий нюх підказує мені дещо… Спасибі вам, пане уповноважений…
І, потиснувши руку, простягнуту йому через стіл, Штарке круто повернувся й вибіг із кабінету.
Вдень він поспав кілька годин у сквері, йому ні про що не хотілося думати. Надвечір стомився і забрів у кафе. Він не відчував смаку їжі. Випив скляночку коньяку, і ноги перестали тремтіти. Спробував пригадати своє життя, все воно складалося з безперервної низки зусиль, які завжди перевищували звичайні людські здібності.