Стукіт ставав дедалі настирливішим, Німець відіслав книжку і почвалав до дверей:
— Хто там?
— Франек.
— Ах, це ти. — Німець повернув ключ у замку. На сходах у яскравому світлі лампи, що висіла над дверима, стояв молодий чоловік з пов’язкою капо[1] на рукаві.
— Ну, що нового? — Німець впустив гостя до кімнати, замкнув двері і повернувся до письмового столу, — Розповідай, що сталося,
— Гер лагерфюрер. — Капо мав дуже стурбований вигляд. — Verzeihen Sie[2]. Не міг не прийти… хочуть тікати! Розумієте, тікати!
— Тікати? — Унтершарфюрер Вольф Шнайдер був вражений. — Неможливо. З концтабору й миша не вислизне. А може, в тебе гарячка? Тиф? — занепокоївся він раптом.
— О ні,— енергійно заперечив Франек. — Я чув, на власні вуха чув, сьогодні вночі…
— Так, так, тікати, — Лагерфюрер вийшов з-за столу. — Bist ein braver Kerl…[3] — Вій поплескав Грохалю по плечу. — Сідай, — підсунув йому крісло і повторив крізь зуби — Тікати! Ми їм покажемо, як тікати! Ну, чого мовчиш?
Франек проковтнув слину і, втупившись у підлогу, затарабанив пальцями по столу.
— Я все розповім, гер лагерфюрер, тільки…
— Тільки що?
— Тільки хотів би, щоб ви заплатили мені… ну… премію, — промимрив він і поспішно додав, бачачи, що німець хоче його перервати — Пам’ятаєте, тиждень тому, коли схопили трьох, ви обіцяли, що наступного разу…
— Обіцяв, обіцяв. — Німець нервово ходив по кімнаті.— От утечуть оці в нас з-під носа, а ти будеш торгуватися за нагороду.
Він спинився перед буфетом. За кришталевим склом виструнчились пляшки різної форми і кольору. Шпайдер запитав:
— Ром любиш?
— Jawohl, Herr Lagerführer! Так точно!
— А випити хочеш?
— Авжеж, гер лагерфюрер. — Франек Грохаля скривив обличчя у широкій посмішці.— Від цього ще ніхто не вмирав.
Кажучи це, він ні на мить не припускав, що й ром може стати безпосередньо причиною смерті. Навіть наглої смерті.
За другою чаркою вдарили по руках. Дві тисячі марок було для Франека цілком достатньою винагородою за видачу в руки гестапо чотирьох польських в’язнів.
— Prosit! [4]
— Zum Wohle[5].— Франек відкашлявся, випив третю чарку, закусив сардиною і почав розповідати.
Німець слухав, кивав головою і раз у раз захоплено бурмотів:
— Interessant… Interessant… Du bist ein braver Kerl…3
Поки Франек закінчив свою розповідь, допили й другу пляшку.
Начальник табору глянув на годинник.
— Маємо ще три години. Йди зараз до барака. І пам’ятай: нікому ні слова. Я хочу схопити пташок на порозі клітки. Розумієш?
— Звісно, гер лагерфюрер.
Грохаля взяв шапку зі столу, клацнув підборами і, трохи похитуючись, пішов до дверей.
— А ви не забули, гер унтершарфюрер, про нашу умову? — обернувся він, тримаючи руку на клямці.
— Про нашу умову?
— Так.
— Ну то й що?
— Дві тисячі марок…
— Ха! Хаі Ха! — німець аж поточився від сміху. — Так ти це сприйняв всерйоз? Нечувано! Kolossal! Дві тисячі марок… Ха! Ха! Ха!..
— То ви жартували? — Франек зблід, стиснув кулаки.
— Звичайно, жартував.
— А ваше слово?
— Закрий пельку!
— Ні, не закрию. Мені належать гроші. Ви обіцяли і мусите заплатити.
— А як не заплачу, то що? Може, ти мене примусиш? Du polnisches Schwein! [6]
Німець рвонув з стіни наган, замахнувся.
Але перш ніж встиг ударити, Франек відскочив убік, схопив порожню пляшку з-під рому і щосили затопив нею фашистові в голову.
Товсте скло розлетілося на скалки. Шиайдер звів руки догори і з хрипом повалився на підлогу.
Побачивши кров, що юшила з розбитої голови, Грохаля ще більше розпалився.
— Ти, мерзотнику! Мене? Мене хотів ошукати? — Франек схопив його за горло. — Я тебе навчу! Я тобі покажу!
Німець засовав руками, очі вийшли з орбіт, на губах виступила рожева піна. Нелюдським зусиллям він намагався підвестися, звільнити шию від смертельної хватки, але пальці не пускали. Якесь останнє слово, прокляття чи благання, завмерло в кривавій піні на його губах. Затих.
Минула довга хвиля, перш ніж Грохаля одірвався від трупа.