— Я зараз вам виплачу.
Доктор підвівся і вийшов до сусідньої кімнати.
— Прошу, будь ласка, перелічіть, — поклав він перед Франєком пачку банкнотів по тисячі злотих.
— І коли ж я маю до вас з’явитися?
— Яке сьогодні у нас число?
— Третє.
— Ну, скажімо, наприкінці місяця.
— Гаразд.
Грохаля вийшов на вулицю.
На тротуарах юрмилися люди. Пристойно одягнені, усміхнені, вони не справляли враження нещасних жертв, що живуть під постійним страхом, під загрозою «червоного терору», як весь час кажуть за кордоном і про що з особливим наголосом говорив доктор.
Увагу Фраиека привернув вируючий густий натовп біля нового багатоповерхового будинку на Марталковській.
— Щось сталося! — зрадів він. — А все ж… — Грохаля перейшов иа протилежний бік.
«Полонія», — розчаровано прочитав він напис над входом. — Хочеться ото людям у такі непевні часи ходити в кіно. Ага! — згадав. — Сьогодні ж неділя!»
Безцільно, не поспішаючи, Грохаля йшов разом з іншими, переходив вулиці, зупинявся перед вітринами.
Погулявши кілька годин, Франек не тільки стомився, але й зголоднів. Він якраз виходив з площі Трьох Хрестів на вулицю Мокотівську.
«Куяв’як». А що, можна». — Він пхнув двері і зайшов до ресторану.
Всі столики було зайнято.
— Пан хоче пообідати? — як з-під землі виріс перед ним кельнер. — Нагорі ще знайдеться вільний столик.
— Дякую, я переїм щось навстоячки, — відповів Грохаля і попрямував до буфету.
Вже стемніло, коли Франек вийшов з «Куяв’яка». При світлі ліхтарів, що висіли високо над вулицею, щербаті контури стін справляли незвичайне враження. Темні масиви руїн де-не-де світилися яскравими квадратами вікон — знак того, що в руїнах хтось живе, — і скидалися на похмуру театральну декорацію.
Людей на вулицях було вже менше, але в кафе і ресторанах відвідувачів ставало все більше.
Починалося нічне життя Варшави. Не таке, правда, як перед війною, але так само інтенсивне і таємничо.
Франек пройшов Братську, потім звернув на Хмільну. Час було подумати про нічліг.
У готель іти він не хотів — з конспіративних міркувань, тому вирішив переночувати в якомусь пансіонаті. До речі, їх було чимало в цьому районі.
Проходячи повз підворіття спаленого будинку, він раптом почув над вухом тихий шепіт:
— Послухай!
Франек обернувся. За рогом стіни маячила невиразна тендітна жіноча постать.
Зупинився… Жінка підійшла ближче. Обличчя здалося йому знайомим. Невже…
— Стефа? — рискнув спитати.
— Франек! — зраділо скрикнула дівчина. — Ти у Варшаві?
— Тихо! — він взяв її під руку. — Не будемо говорити про це на вулиці.
— Ти давно у Варшаві?
— Сьогодні приїхав. Де ти живеш?
— Недалеко, на Злотій. Ходімо.
Довгим темним подвір’ям вони пройшли до другої брами.
— Зажди, я піду перша, — вона засвітила ліхтарик.
Вузький сніп світла вихопив з темряви задимлене
склепіння підвалу, і Франек побачив розбиті сходи, що вели на верхній поверх, потріскану стелю.
— Бачиш, який вигляд?
— Бачу… Держиться на чесному слові. Сильний вітер — і вся халабуда звалиться вам на голову.
— Не бійся, витримав. Ну, йди, — вона посвітила йому під ноги.
По нерівних розбитих цеглинах, що правила за східці, вони зійшли у холодник коридор підвалу.
— Другі двері ліворуч — це мої апартаменти. — Стефа вийняла з сумочки ключ, відімкнула. — Вудь гостем, — вихнула його всередину, запалила лампу на столі.— їсти хочеш?
— Не дуже, скажи краще, звідки ти взялась у Варшаві? Скільки це часу ми не бачились? Мабуть, років п’ять?
— Більше. Почекай. Це було зразу після мого приїзду до Любліна. Зустрілися ми на вулиці. Пам’ятаєш, я поверталася з базару, а ти йшов з вокзалу.
— А потім ми пішли їсти тістечка…
— Ти ще питав, чи я пам’ятаю, як ми годували в Лазенках лебедів.
— Лебеді… Лазенки… перше щеняче кохання… Мазунчик і гімназистка… Бузок у ботанічному саду… Холера, — вилаявся він раптом. — Плани… мрії… кришталеві палаци на льоду, все чорти забрали. Знаєш, Стефо, я іноді думав, що якби не те, що ти повинна була виїхати з Варшави, якби не те… хтозна, може і я сьогодні був би іншим? Але ти! Боже милосердний, що з тобою сталося?
Дівчина зітхнула.