Він коротко розповів їй про себе, обминаючи деякі дражливі подробиці, ну і, звісно, події в концтаборі.
— Ах! Чорти б його взяли! Раз уже почав, мусиш іти далі. Вип’єш? — Вона витягла з-під столу розпочату чвертку горілки. — Залишився ще шматок м’яса з обіду. Вечеря в тебе буде… пальці оближеш. Ну, не сумуй, — Стефа погладила його по голові,— плюй на все. Хочеш, живи в мене, — голову на плечах маєш, гроші зробити можеш, а потім побачиш. Хіба світ такий малий? Що ми, повинні сидіти у Варшаві? Сідай до столу, вечеряй.
— Знаєш що? — до Фраиека несподівано повернувся гарний настрій. — Як гуляти, то гуляти. Псякрев, раз на світі живемо, — він натягнув капелюха.
— Ти куди?
— Зараз повернусь. Дай мені тільки ліхтарик.
Кривий клишоногий стіл давно вже не бачив такої розкоші. На чистій, хоча й латаній скатертині стояли дві пляшки коньяку, лікер, шампанське, пляшки з пивом. У полумиску лежала смажена гуска, шинка, великий шматок лососини. На десерт були тістечка і фрукти.
— За наше здоров’я! — Стефа підняла вищерблений келишок з золотистим напоєм.
— На здоров’я! — Франек знову взяв пляшку. — А тепер за що?
— Тихо! — Дівчина смикнула його за рукав. — Здається, хтось стукає.
— Стефо, та відчини ж, хай ти сказишся! — гість за дверима починав нервувати.
— Відвідувач? — незадоволено скривився Франек.
— Ах, ніякий не відвідувач. Просто я забула, що Рудий мав мені принести сьогодні лисицю. Здер позавчора з якоїсь дамочки, — пояснила вона ніяковіючи. — Пригодиться мені на комір.
Бум… бум… бум… Тонкі двері тривожно гупали.
— Відчинити?
— Та відчини!
— Зараз, зараз! — гукнула вона сердито. — Не горить!
Першим до кімнати увійшов Рудий, похмурий довгань, обличчя — типового вбивці. За ним дріботів щуплий миршавий блондинчик. Трикутне обличчя, маленькі рухливі очиці, довгі тонкі вусики робили його схожим на великого щура.
Довгань глянув на стіл і прицмокнув з подиву.
— Холера, шампанське, щоб я пропав, справжнє шампанське! Глянь-но, Владек! — він схопив брудною лапою коробку з шоколадними цукерками. — «Ведель», щоб я волі не бачив. Ще б глечик пташиного молока — і порядок. Покуштуй, Малюк, — він подав коробку білявому.
— Та що я, дитина? — тип з обличчям щура, якого назвали Малюком, ніяково захихикав. — Коньяку я міг би випити, чого ж ні? Напій закордонний, для нас якраз підходящий…
— Стефо, чарки, одна нога тут — друга там!
— Тихше, — Франек підвівся з крісла. — Трохи тихше і шапки геть, ви не в стайні,— він блискавично простягнув руку.
Зірвана велосипедна шапочка описала дугу і впала під ліжко. Туди ж полетів і капелюх блондина.
Рудий у першу мить занімів.
— То ти так? — замахнувся він кулаком.
Франек відскочив убік і тут же відповів рідким дужим аперкотом. Секунда — і Рудий полетів у куток.
— О господи! — пронизливо запищав Малюк, — Він убив його. — 3 цими словами Малюк сунув руку в кишеню, і в стиснутій долоні блиснув широкий складавші ніж.
І знову повторилася попередня сцена, тільки з тією різницею, що спершу під ліжко полетів ніж, а вже потім щуроподібний блондин.
— Ну що? — Франек поправив на собі вбрання, пригладив волосся. — Вам хотілося забави? Так? Можемо й далі бавитися. Дай спокій, Стефо, — отримав вій дівчину, побачивши, що вона хоче стати між ним і бандитами, які підводилися з підлоги, — Не перешкоджай! Ну?
Рудий, спершись об стінку, опустив очі. У величезних жилавих лапах жужмив велосипедну шапочку, яку витяг з-під ліжка.
— Ну й скажений ти, — пробурмотів. — Жартів не розумієш.
— Таких ні. Що тепер?
— Ходімо, Владек. — Рудий зиркнув на блондина.
— Шкода. — Франек взяв у руку пляшку. — Коньячок непоганий. Ну?
Через тиждень від грошей, що дав доктор, лишилося небагато.
Франек переїхав з Стефою до умебльованої квартири на Вільчій — господині за легковажне ставлення до прописки довелося щедро платити, — крім того, були ще інші витрати. Одяг собі і Стефі, взуття, білизна — все першого сорту. І не дивно, коли одного разу за вечерю він поліз у кишеню по гроші, щоб дати служниці на цигарки, то з прикрістю пересвідчився, що з товстої пачки банкнотів лишилася ледве тисяча злотих.
— Нічого не поробиш, Стефо, — він запалив сигарету і хвилину над чимсь думав. — Іди до Рудого. Грошенята скінчилися, а до першого ще багато часу. Та й зрештою невідомо, чи дасть мені доктор ще грошей готівкою. Скажеш Рудому, — Франек затягся цигаркою, — що він може на мене розраховувати.
— Сто чортів, ну й порпаєшся ти! — Франек схилився до блондина. — Не підходить?
— Повинно підійти. — Малюк вийняв ще одну низку відмичок. — Цей… цей… о, цей буде якраз! — Всунув у замок, повернув. Натиснув клямку. Двері відчинилися,
— Рудий! — покликав Франек другого компаньйона. — Залишишся на вулиці. Ми ввійдемо всередину. В разі чого, як домовилися, тричі свиснеш.
Навшпиньках зайшли до вілли. Біля дверей першої кімнати Франек затримався.
— Ти нічого не переплутав? Здається, там хтось хропе.
— Зараз побачимо. — Малюк легенько пхнув двері і з вереском, спіткнувшись об поріг, відскочив назад. З кімнати вилетів величезний вовкодав і кинувся йому на груди.
— Матінко! Франек, стріляй!
Грохаля вихопив револьвер. У високому, викладеному панелями холі три постріли пролунали, як грім. Пес, завивши, розпластався на підлозі, але нагорі вже хлопали двері і чулися схвильовані голоси:
— Рятуйте!.. Бандити… Рятуйте!..
— Тікаймо! — Франек потяг Малюка за рукав.
Вони вибігли на вулицю. Висока постать Рудого майнула на повороті і зникла за рогом першої вулиці.
— Ти на Пулавську, а я до Незалежності! — крикнув Грохаля. — Зустрінемося у «малині».