Франек уже добіг до Казимирівської, коли побачив, що з вілли адвоката Длуського вискочили два чоловіки.
— Стій… стій!.. Держи бандита!
Револьверні постріли не могли завдати йому шкоди, але підняли на ноги весь район. У вікнах спалахувало світло, з Одолянської, від комісаріату, поповзли щупальця прожектора.
Мотоцикл! Франек побіг ще швидше. Аби тільки дістатися до Алеї Незалежності. Там уже він дасть собі раду. Шмигоне десь у руїни і — шукай вітра в полі.
Промінь фари вдарив у стіну наріжної вілли… Франек скочив з бруківки на тротуар, притулився спиною до залізної брами в піші кам’яного муру. Через дві секунди повз браму проскочив міліцейський мотоцикл.
Франек висунув голову з ніші, оглянувся. Глибоко зітхнув, як спринтер' перед стартом. До рятівної Алеї було не більше як сто метрів.
Маленьке містечко нагадує став із стоячою подою. Чим більший камінь упаде в став, тим ширшими кругами розійдеться спокійна вода. В ставку-містечку кожна подія, навіть зовсім дріб’язкова, розноситься по вулицях і будинках хвилями пліток, домислів і коментарів, Зійде, наприклад, з автобуса, який приїздить сюди раз на день, хтось чужий — люди одразу ж починають гадати: хто? звідки? до кого? Ну, а коли такий чужинець — як до трапилося минулої осені — носить ще зелені окуляри, має білий ціпок і собаку, круги па воді розходяться зовсім широко, загрожуючи розмити береги навіть найбільш лінивої байдужості.
На питання — до кого? — за людину в зелених окулярах відповів шофер автобуса. Вій допоміг незнайомцю вийти і, легенько підтримуючи його за лікоть, звернувся до зацікавленої юрби місцевих жителів:
— Може, хто з вас знав Кльоновську?
— Валерію, — підказує пошепки незнайомець у зелених окулярах,
— Валерію Кльоновську?
Юрба охоче підтакнула. Аякже! Валерія Кльоновська? Акушерка? Кожна дитина її знає. Один хлопець запропонував провести прибулого, другий схопив чималенький фібровий чемодан. Та не подужав, бо чемодан був занадто важкий. За мить чемодан у нього видер веснянкуватий довгань у спортивній куртці.
До оштукатуреного жовтого одноповерхового будинку на початку Сонячної вулиці незнайомець дійшов у досить-таки численному товаристві. Проте ті, хто думав, що по дорозі щось про нього дізнаються, дуже помилились. Чоловік в окулярах на всі запитання відповідав невиразним мимренням, що його одні сприйняли як вияв замаскованого збентеження, а інші — як звичайну грубість.
Обидві сторони впевнилися в своїх припущеннях, коли чоловік в окулярах, підведений до самісіньких дверей, раптом обернувся, блиснувши на тих, хто його супроводжував, зеленими скельцями окулярів, і мовив рішучим голосом:
— А тепер спасибі вам. До побачення! Не будемо витрачати часу, мої дорогенькі… Досить сестричка натужилася.
І перш ніж ті, хто був присутній у цю мить в сінях, освоїлися з думкою, що в акушерки є брат і до того ж сліпий, з білим ціпком і собакою, — клацнув ключ, і вони почули високий, зривистий від хвилювання жіночий голос:
— Владек! Приїхав!
І чоловік у зелених окулярах зник разом з своїм вовкодавом за дверима, які одразу ж захлопнулися. За хвилину двері знов одчинились, і акушерка схопила чемодан, залишивши на порозі ошелешеного, довганя с десятьма злотими в руці.
Наступного дня надвечір з харчевні на Ринку вийшли в світ дальші вісті.
Чоловік у зелених окулярах вирішив постійно оселитися в містечку. Звати його Владислав Кондзьолек, він нежонатий, приїхав з Білостоцького повіту, а Кльоновська — справді його сестра, але не рідна, двоюрідна.
До речі, він зовсім не був таким відлюдним, як це спершу здавалося. Сам — ніхто його за язик не тягнув — розповів у паспортному столі (в бюро реєстрації), що сталося з його очима.
Там, у Білостоцькому повіті, в нього була слюсарна майстерня. Добра майстерня. З токарним верстатом, з паяльним апаратом, з різними точними приладами… Жив він при майстерні і, будучи нежонатим, господарював сам. Одного разу, коли він готував сніданок… Щось зіпсувалось у примусі, закупорилось — з машинки рвонув вогонь, просто в обличчя, в очі… Добре, що зовсім не згорів живцем. Кілька місяців пролежав у лікарні, а згодом підшукав покупця на майстерню, гроші поклав на книжку, спакував у чемодан деякі дрібнички — і до сестри. Там, на старому смітнику, йому було б важко витримати.
Містечкові плетуни мали нарешті відповіді на всі основні питання, і стояча вода лінивого провінціального побуту застигла в давньому звиклому спокої.
Чоловік у зелених окулярах, з білим ціпком і собакою здобув собі права громадянства в містечку, перестав викликати сенсацію і цікавість — став своєю людиною.
День у день, незважаючи на погоду, пунктуально, рівно о пів на восьму, виходив Кондзьолок з дому, прямуючи до Ринку. В кіоску біля буднику міської ради купував пачку «Моряка», тричі,— не більше й не менше, — обходив Ринок і повертався на Сонячну. Траплялося, що й в іншу нору він виходив на прогулянку, — часом сам, часом з сестрою, — але ранковий вихід до Ринку все одно був постійним і обов’язковим пунктом його денної програми. Цікаві довідались, що протягом багатьох років саме в цей час він ішов до майстерні, і та звичка так увійшла йому в плоть і кров, що н за нових обставин лишилася якоюсь химерного потребою.
Високий, худий, з виразними рисами обличчя, з незрячими очима, схованими за зеленими скельцями окулярів, з чорним волоссям, ледь посивілим на скронях, він став живою часткою місцевого колориту. Почувши стукіт ціпка, кіоскер відчиняв віконце своєї будки, а діти, які бігли до школи, зупинялися на хвилинку, щоб заговорити з собакою.
Собаку звали зовсім просто — Рекс. Це була велика вівчарка, сіра, з темною спиною. Пес завжди йшов вільного спокійною ходою, не цікавлячись, всупереч собачим звичаям, мурами і деревами. Хоча він і викликав повагу своєю могутньою будовою і грізним виглядом, кожна дитина могла спокійнісінько його погладити і навіть потягти за шерсть. Дорослі, між іншим, робити цього не наважувались.
Отож цей Рекс точнісінько через рік після приїзду в містечко чоловіка у зелених окулярах відіграв роль каменя, а то й метеора, який з такою силою впав у стоячу воду, що хвиля грізних домислів і неймовірних пліток виступила далеко з берегів, досягаючи не бачених доти розмірів. Мало того, вона переступила межі містечка і повіту, дійшла аж до самої Варшави.
Точніше — до будинку Головного управління міліції.
Майор зняв трубку внутрішнього телефону. Набрав номер.
Через кілька хвилин у двері постукали. Офіцер міліції, викликаний по телефону, стояв на порозі кабінету. Він був середній на зріст, пристойний, з густими чорними бровами, що зрослися над прямим носом. Сірі очі дивилися спокійно й лагідно. Майор з явним задоволенням оглянув його струнку постать у добре пошитому габардиновому мундирі.
— Сідайте, — майор показав рукою на крісло, близько присунуте до стола.
Капітан мовчки чекав.
— Є одна справа, капітане, — майор забарабанив пальцями по настільному склу. — Справа… я б сказав, дивна. Так, це, мабуть, найкраще визначення. Дивна. Може й нічого особливого, а може… — він замовк. — Ви знаєте Шкляри?
— Шкляри? На Опольщині?
— Так.
— Не знаю, але чув. Скляний завод. Авіаційний завод.
— Цілком вірно. Так от у тих Шклярах… Закурите? «Астра», російські.
— Дякую. Для мене вони занадто міцні.— Капітан витяг пачку «Познанських», дав прикурити майорові.— Щось серйозне?
— Не знаю. — Майор скривився. Відкашлявся. — Я ж вам сказав: може, нічого, а може й… — Він розкрив блокнота, що лежав на столі, перегорнув кілька сторінок. — Це було позавчора… О сьомій годині сорок п’ять хвилин на Ринку в Шклярах загинув чоловік. Інженер авіаційного заводу. Убив його… собака.
Капітан здивовано звів брови.
— Не дивуйтеся. Собака кинувся на нього.
— Загриз?
— Ні. Повалив. Великий, важкий собацюра, — можете собі уявити. Й інженер з усього розмаху — навзнак, ударився головою об камінь. І на місці.
— Що ж… — у голосі капітана майор відчув вагання. — Справа, звичайно, прикра, проте я не розумію…
— Я теж. Причому багатьох речей. По-перше, — із стиснутого кулака майор розігнув один палець. — Пес був на поводку, його хазяїн — сліпий, і не було ще досі вкладку, щоб пес-поводир без причини кидався на когось.
— Причина могла бути.
Майор знизав плечима.
— Якщо була, то вам доведеться її встановити. По-друге, — майор розігнув середній палець, — якщо припустити, що собаку хтось нацькував, то важко собі уявити, що цькував його хтось, позбавлений зору.