— Ну, і по-третє,— майор стукнув долонею по розгорнутому блокноту, — колеги з міського та воєводського управління просять вас особисто зайнятися цією справою. Вони вважають, що за цим щось криється.
Капітан підвівся.
— Побачимо. Може, нічого, а може… — повторив він слова майора.
— Це ваше бойове завдання, капітане, — майор також встав.
— Розумію. Довести, що там мало місце умисне вбивство. — Він посміхнувся сам до себе.
Капітан Редліна приїхав до Шкляр пізно ввечері.
Як завжди під час таких званих виїздів «на місце», він був у цивільному. Йшов дощ. На відкритому пероні в світлі вокзальних ліхтарів блищали чорні калюжі води. Капітан підняв комір плаща, глибше насунув капелюх.
Під навісом порожньої будки при виході — на таких станціях рідко перевіряють квитки — стояв чоловік у міліцейській формі. Побачивши пасажира, — останнього з тих, що приїхали цим поїздом, — він одірвався від стіни.
— Пробачте…
— Прошу, — капітан доторкнувся пальцем до опущених крисів капелюха, — Капітан Редліна.
— Заторський, — відрекомендувався поручик. — Я страшенно радий… Я певен…
— Ще рано, — перервав його капітан. — Наперед не радійте. Далеко звідси до міста?
— Три кілометри, але в нас машина. Он там стоїть.
Дощ дедалі дужчав. У міліцейському віллісі з брезентовим верхом було мокро і незручно. Дощ проникав збоку, на вибоїнах з-під коліс бризкали високі фонтани води.
Вілліс круто повернув, вибоїста дорога змінилася бруківкою. Ліхтар на розі першої вулички ледве світився крізь пелену дощу.
— Ну й погода, га? — буркнув капітан. Поручик не підтримав метеорологічної розмови, а нахилився вперед і сказав щось шоферові.
— Я наказав заїхати до мене, — повернувся він до капітана.
Редліна слабо запротестував.
— До вас? У таку пору? Підвезіть мене краще до готелю, чи де тут у вас ночують?
— А я це й роблю, — засміявся поручик.
Редліна відзначив про себе, що пропозиція його товариша вийшла дуже безпосередньою і приємною. Він не любив довгих церемоній.
Після вечері, під час якої було випито графинчик вишневої наливки, господиня — дуже молода і гарпа блондинка, хіба що, може, трохи повненька, — прибрала зі столу і залишила чоловіків самих. Поручик спершу поцікавився, чи не втомився його колега з Варшави, а коли капітан запевнив, що нi, і зручно вмостився у кріслі,— почав розповідати.
Він певен, що Кондзьолек — так звали сліпого — не має нічого спільного з бандитським вчинком свого пса. Як розповідають свідки, все виглядало так.
Інженер Гайда підійшов до кіоска точно о пів на восьму. На вежі костьолу на Ринку є годинник, що вибиває години і чверті. За свідченням кіоскера, інженер зупинився перед кіоском якраз тоді, коли било пів на восьму. Купив коробку «Грюнвальда».
— Інженер працював на авіазаводі?
— Так, він був конструктором.
— О котрій годині починається робота на заводі?
— Ага, — догадався поручик, — вас цікавить, чому
— О пів на восьму він опинився перед кіоском?
— Авжеж.
— Робота починається о шостій, але інженер мав у них там особливі права…
— Чому?
— Він, здається, працював над якимсь цікавим винаходом. На заводі кажуть навіть більше — нібито це мало бути якесь сенсаційне відкриття,
— Цікаво… — капітан запалив сигарету.
— А ви не знаєте часом, чи далеко просунувся він у своїй роботі?
— Досить далеко. Сподівалися, що за два-три тижні все буде готово,
— Гм, так… — Редліна пустив до стелі кільце диму. — І саме у цей час — безглузда історія з собакою.
Поручик зрадів:
— У тому-то я річ! Ми подумали, що, може, тут щось є. Може, це все-таки не звичайний випадок.
— Може… — Капітан похитав головою. — «Може, щось, а може, нічого…», — як каже наш майор з управління. А що ж далі? Розповідайте.
— Отже, інженер купив сигарети, але не відходив. Почав балакати з кіоскером, а коли до кіоска підійшло кілька службовців з міської ради, інженер прогулювався неподалік, а згодом спинився і втупився в небо. Власне, не зовсім у небо. Кіоскер помітив, що у вікні напроти стояла дружина начальника пошти. В самій сорочці.
— Яке це має відношення до справи? — здивувався капітан.
— Дуже пряме. Інженер був відомий ловелас, а дружина начальника пошти гарна жінка.
— Кажете… ловелас?
— Всі це кажуть. Отже, стояв він і видивлявся на неї, службовці вже пішли, біля кіоска не було нікого. Отоді й підійшов Кондзьолек. Тобто сліпий. Кіоскер бачив точно. Але, дозвольте, я, може, краще намалюю.
— Намалюйте. — Редліна підсунув йому пачку «Познанських».
— Отут кіоск. Ззаду стіна, тут вхід до президії міської ради. Інженер стояв тут. За п’ять метрів від нього наш працівник капрал Пьонтек. Розмовляв з кур’єром президії. Інженер заклав руки за спину, посвистував.
— Загинув через жінку, — впевнено мовив капітан.
— Через жінку?