— Справді,— поручик з пошаною глянув на свого варшавського колегу. — Кіоскер каже, що він упав, мов сніп. Це було прямо як у кінофільмі. Один стрибок просто до горла, і кінець.
— Покусав його?
— Навіть ні. Коли кіоскер крикнув, наш капрал разом з кур’єром кинулися на допомогу. Пес рвався і лютував, як шайтан, але його відтягли. Капрал хотів застрелити собаку, але кур’єр не дав. Сказав, що пес потрібен як речовий доказ.
— Він мав рацію.
— Пес і тепер у нас. У комендатурі.
— А той сліпий? Адже при такому несподіваному стрибку… Я уявляю собі, як він його шарпонув?..
— Ба, якби той держав руку в петлі. Ви маєте радію, з ним теж могло погано скінчитися. На щастя, він ледве
тримав поводок між великим і вказівним пальцями. Пес вирвався в ту саму мить, коли він захотів перекласти поводок у другу руку, щоб дістати гроші.
Крім опису, можливо й докладного, самої події (джерелом опису було тут, зрештою, лише свідчення кіоскера), поручик не вніс нічого нового до справи. Він не мав жодної концепції, не висував жодної гіпотези. Та й не було з чого. Що інженер працював над якимсь винаходом?.. Так, це, без сумніву, було важливо. Важливо для виробництва, для авіації… Але як, у біса, міг бути зацікавлений пес на ім’я Рекс у тому, щоб конструктор пе закінчив своєї праці? Звичайно, хтось міг бути в цьому зацікавлений, але, навіть припускаючи, що собаку використали свідомо, смерть інженера була абсолютно випадковою. Якби не дружина начальника пошти, очевидно, все б скінчилося тільки переляком. Щонайбільше постраждав би костюм інженера.
Отже після розмови з поручиком Заторським капітан був так само далекий від розгадки справи, як і перед виїздом з Варшави.
— Може, щось, а може й справді нічого… — зітхнув він, вкладаючись на канапі.
Над Ринковою площею ще клубочився вранішній туман. В освітленому вікні булочної було видно групу жінок, що скупчилися біля прилавка. Коли хтось відчиняв двері, звідти теплою хвилею виривався приємний запах свіжого хліба. Жовтий худий собака, що, поклавши морду між лап, лежав вичікуючи на тротуарі, підводив тоді голову і меланхолійним поглядом проводжав щасливих власників буханок смачного хліба.
З бічної вулички виїхала підвода. Огрядна жінка, по самісінькі очі закутана хусткою, повернула коня до булочної. Легко скочила з воза, обмотала кілька разів віжки навколо дощок, повісила коневі торбинку з вівсом і попрямувала до булочної.
Жовтий пес неохоче посунувся з тротуару, даючи дорогу жінці. З булочної вона вийшла з двома буханками хліба. Поклала хліб у кошик, накрила мішком.
Пес повернувся на своє місце.
На другому боці Ринку загриміли жалюзі. Відчинилася ковбасна. Жінка в хустці почапала туди, жовтий пес поплентався за нею.
Пройшли дві бабусі у чорному одязі с молитовниками в руках. У будинку з гіпсовим кошиком троянд над широкою брамою і з червоними прямокутними табличками по обидва боки входу у вікні на першому поверсі засвітилося світло.
— Референт по заготівлі…— Панна Альбіиа, продавщиця з булочної, кивком голови показала на вікно.
Жінки біля прилавка мовчки піддакнули.
Вже кілька днів уранці над містечком висів густий туман, і вже кілька днів панна Альбіна інформувала в той час, коли спалахувало світло над брамою: «Референт по заготівлі».
Референт був маленький, бридкий, припадав на ліву ногу і мав горде прізвище Потоцький. Референт їїотопь-кий брав так звану «відрядну роботу», щоб додатковими заробітками - покрити додаткові потреби гарної, пухлої і огрядної пані Потоцької.
У всіх крамницях на Ринку вже були підняті жалюзі і відсунуті грати….
Жовтий худий собака гриз велику кістку, яку кинула йому жаліслива жінка в хустці.
Туман розвіювався. Розложисті каштани, омиті нічним дощем, золотилися пожовклим листям у промінні осіннього сонця.
У заскленій зеленій будці біля будинку з трояндами кіоскер розклав газети, запалив цигарку, позіхнув, узяв газету, але одразу ж відклав її. По тротуару на тому боці йшов від вулиці Костьольної незнайомий чоловік. Він був у світлому френчі та крислатому капелюсі і скидався на журналіста. Кіоскер бачив такі френчі в редакції воєводської газети, де клопотався про збільшення йому кількості місцевих газет для кіоска. «Журналіст») саме перетинав площу навскіс, і бліде осіннє сонце підкреслювало його бронзовий загар.
«А може, він спортсмен? — завагався кіоскер. — У всякому разі одне з двох».
«Журналіст-спортсмен» вже підходив до кіоска. Зупинився перед віконцем.
— «Жицє Варшави».
Кинув оком на заголовки, посміхнувся:
— Вибачте, цю я вже читав.
— Сьогоднішня! — запротестував було кіоскер, але тут же сам посміхнувся. — Сьогоднішня, тобто вчорашня. Ми тут одержуємо вчорашні газети з сьогоднішньою датою. Що ж ви хочете, провінція. І то така, забита дошками.
— Це нічого не значить, бо через оті дошки у «широкий світ» проникають іноді цікаві речі. Саме з такої глухої провінції…
— Ви маєте на увазі оту історію з собакою?
— Ну хоча б…
«Журналіст, напевне журналіст, — кіоскер упевнився в справедливості свого першого припущення. — Ясна річ — покрутиться по місту, поговорить з одним, другим і рубоне в газету щонайменше на півсторінки».
«Зрештою, — подумав кіоскер примирливо, — чого б кому не написати. Це його хліб. І, між іншим, було б зовсім непогано, якби в такій газеті написали, що висвітлити справу допоміг Тадеуш Калетко, завідуючий кіоском в Шклярах».
— Так, це справді дивна історія, — мовив він, вирішивши взяти якнайактивнішу участь у створенні гаданого репортажу. — Як то кажуть, історія не цього світу. Ви вже чули що-небудь?
— Чув дещо.
— Мене одразу вразило, що інженер… Пробачте, — перервав він свою розповідь, бо до кіоска підійшов покупець. — Що вам?
— «Спорт».
— Прошу, — кіоскер сховав гроші.—Отже, мене вразило, ви розумієте, що інженер виглядав якось не так, як завжди. Спочатку я не міг зрозуміти, в чому полягає ота «відмінність», Аж раптом збагнув. На інженерові була «мушка».
— «Мушка»?
— Авжеж, авжеж. «Мушка», або, як ще дехто каже, «метелик» [11], Гоатоди, якби ви тільки бачили цей галстук. Червоний, як кров, у великі 6ілі горошини.
— Що ж, це його справа…
— Звісно, його. Тільки ж я ніколи не бачив інженера з «мушкою». Розумієте? Ніколи! А знайомі ми з ним, хвалити бога, добрих десять років. Інженер умів одягатися. Переважно темно-сірий або гранатовий костюм, влітку світлий, з габардину чи фланелі, а галстуки добре підібрані, у спокійних тонах… Мене б менше здивував землетрус, аніж те, що інженер надіне «мушку». Та ще таку «мушку», боже мій!
— Може, тому ви й не одразу зорієнтувались, у чому полягала того дня ота, як ви кажете, «відмінність у вигляді інженера.
— Ну, ну! Як ви точно розгадали. Людина ніби дивилася, ніби бачила, але все-таки ще якось не вірила очам. А той пес, пане, так до тієї «мушки» — як по шнурка Відразу ж до горда.
— Це справді дуже цікаво, — капітан (а це був почастував кіоскера сигаретою. — А як ви думаєте, може, інженер чекав когось?
— Звісно! Жінку! Ту жінку, пане, яка йому «метелика» подарувала.