— Чи не занадто сміливе припущення?
— Логічне, пане. Тільки логічне. Ну от самі подумайте… — Кіоскер, захоплений втаєною гіпотезою, яка саме в цю хвилину здалася йому найбільш імовірною, аж висунувся з віконечка. — Інженер сам собі ніколи б не купив такого жахливого галстука. Значить, йому подарували. Хто? Жінка. А оскільки, як я вам уже казав, він умів. одягнутися і мав хороший смак, то ніколи б, пане, такого паскудства не почепив. Хіба що…
— Хіба що мав зустрітися з тією жінкою, від якої одержав «мушку».
— Правда? Щоб зробити їй приємність.
— Не виключено, що таке могло бути.
— Напевно так було. Тут, пане, все сходиться.
— Що все, я б цього ще не сказав, — каштан з симпатією глянув на зворушеного кіоскера. — Гм! Ви вже комусь розповідали про свої спостереження?
— Ще ні…
— Не кажіть більше нікому, — капітан купив пачку «Познанських», кивнув кіоскерові головою — До побачення і… дякую.
«Ні, виходить, не журналіст, — подумав пан Калетко, коли його співрозмовник зник з;а брамою управління міліції.— Хоча… журналіст теж може зайти до міліції. Отже журналіст. Так чи інакше, він мусить визнати, що Калетко вміє мислити логічно»
— Пане Калетко, я до вас звертаюсь! Дайте-но мені пачку «Гевонтів».
— О, пробачте! Я замислився. Одну пачку «Гевонтів»? Чотири вісімдесят п’ять.
Поручик Заторський саме переглядав пошту. Він зустрів капітана Редліну жартівлими докорами:
— Дружина має до вас претензії. Ви втекли не поснідавши…
— Не хлібом єдиним живе людина, — капітан поважно підніс догори палець. — Нічого не поробиш — так вийшло. Сподіваюсь, що ви дасте мені змогу реабілітуватися. Хто у вас безпосередньо займався справою інженера Гайди?
— Особисто я та сержант Томечек.
— А не знаєте, що сталося з одягом, у якому інженер тоді був?
— Його в ньому поховали. То був чорний костюм.
— Ви поховали його з «мушкою»?
— Та що ви! Ми наділи йому чорний галстук. До речі, «мушка» була сильно пошарпана. Капрал ледве вирвав її у пса з зубів.
— А де вона тепер?
— «Мушка»? Вас цікавить цей галстук?
— Так.
— Він у квартирі інженера. Всі речі, які він мав тоді при собі, ми склали в шухляду письмового стола.
— А квартира?
— Квартира опечатана. В інженера не було тут нікого з родичів. Брат, також інженер, зараз на практиці в Радянському Союзі. Повинен повернутися через місяць і тоді одержить спадщину.
— Ну гаразд, — капітан застебнув плащ. — Подзвоніть, щоб нам подали машину.
Інженер Гайда жив за містом у селищі збудованому поблизу авіаційного заводу. Триповерховий будинок, недавно оштукатурений, виблискував на сонці шибками широких вікон. На не вирівняному ще майданчику двору гралися діти. На обрії виднілася темна смуга лісу.
Вони ступили на сходи з сірого каменю, свіжовимиті з нагоди суботи.
На першому поверсі ліворуч двері були опечатані.
Квартира інженера Гайди була великою сонячною кімнатою з ванною і електричною кухнею в глибокій ніші, відділеною від передпокою саморобною перегородкою.
В кімнаті між вікном і стіною, по якій до самісінької стелі здіймалися стелажі з книжками, навскоси стояв письмовий стіл. Біля протилежної стіни — тахта і дна крісла, лампа-торшер, напроти вікна — шафа, у кутку біля дверей буфет. Умеблювання доповнював розсувний дубовий стіл, накритий мереживною скатертиною, і розставлені навколо нього потири високих дубових крісла з різьбленими бильцями.
Айстри на столі низько звішували зів’ялі голівки за край глиняного вагона, меблі вкриті товстим шаром пилу, якого нікому було витирати.
Поручик висунув шухляду з письмового стола.
— Прошу, — подав капітанові клапоть чорноного шовку, вив’язаного в формі банта. — Оце й є ота «мушка».
Галстук був у весь пошматований. Там, до його торкнулися собачі зуби, стирчали червоні й білі нитки.
Капітан підніс «мушку» до очей і рантом потягнув носом;
— Понюханте-но, поручику,
— Духи. Якісь надзвичайно міцні духи.
— Скільки минуло днів? — капітан ще раз втягнув ніздрями міцний солодкуватий запах. — Рівно тиждень, правда?
— Так, це було минулої суботи.
— А пахне так, ніби хтось її хвилину тому подушив, причому щедро, не шкодуючи. Ви, може, знаєтесь на духах?
— Я? — жахнувся поручик. — Жартуєте.
— Чому? Можна знатися на винах, на конях, на жінках. Часом це навіть стає в пригоді…
— Жалкую, але не знаюся, — поручик сказав це дуже офіціальним тоном.
— Шкода! — Редліна зітхнув, вклав «мушку» в конверт і сунув до кишені плаща.
— Якщо ви хочете, — поручик кашлянув, ніби не знаючи, чи йому ображатися ще за ті духи, чи ні.— В тут один аптекар… Власник приватного аптекарського магазину на Ринку. Здається, він мав колись величезний склад у Львові чи в Перемишлі…
— Зайдемо до нього. Між іншим, щодо жінок. Ви казали, що інженер був ловеласом.
— Всі це можуть підтвердити.