162791.fb2
Поручик кивнув головою на письмовий стіл.
— У нижній шухляді, праворуч, — буркнув він з явною неохотою.
Капітан нахилився, висунув шухляду. 3 самого верху лежала товста пачка листів. Редліна поклав її на стіл.
— Переглядали?
— Для чого? Приватна кореспонденція та ще й такі…
В очах капітана погасли веселі іскорки.
— У приватній кореспонденції, поручику, іноді можна знайти речі, важливі не тільки для адресата і для того, хто пише. От хоча б таке, — повернувся він раптово від письмового столу. — Прошу, прочитайте.
Поручик квапливо простяг руку. Лист було надруковано на машинці, яка не мала повного комплекту польських літер. Хвостики під «а» та «е», крапки та риски були проставлені блакитним чорнилом.
«Ви, звичайно, мене не знаєте, але якби ви хотіли зустрітися з дуже гарною і до того ж дуже закоханою у вас дівчиною, то вона прийшла б напевно. Отже, скажімо, найближчої суботи, тобто шістнадцятого вересня, біля кіоска на Ринку в Шклярах між пів на восьму та восьмою ранку. Не знаю, чи прийдете, думаю, що ні, що ви назвете мене дурною гускою — і все-таки я чекатиму на вас. Адже і наяву може наснитися казка, правда? Ох, яка б я була щаслива! Дурна гуска.
P. S. Прошу не гніватися на мене за цей маленький подарунок, але, їй-право, нічого кращого мені не спало на думку. Сподіваюсь, що цей колір скаже за мене все інше».
— Який же колір так виразно промовляє в справах кохання? Чому ви не відповідаєте? Може, вважаєте, що й це питання зовсім не стосується офіцера міліції? — капітан говорив зараз таким самим офіціальним тоном, як раніше поручик.
— І так, оця «мушка»… — поручик прошепотів це таким тоном, що Редліна не міг втриматися і вибухнув голосним сміхом.
— У всякому разі, колего, тепер ми знаємо, що інженер був запрошений на побачення саме на той час, коли біля кіоска повинен був з’явитися, за своєю звичкою, ваш сліпий. Звичайно, з собакою. Це ми знаємо напевно. Крім того, догадуємось, що він чи вона, — бо лист міг з успіхом написати і чоловік, — словом, що адресат надіслав інженерові у подарунок червону «мушку» в білі горошини…
— І розраховував, що інженер з ввічливості прийде в цьому галстуці на побачення.
— Дуже добре, поручику, — Редліна жартівливо поплескав колегу по плечу. — Так, про це ми догадуємось.
І я сподіваюсь, що протягом сьогоднішнього дня ми ще багато речей вияснимо. Повертаймося, поручику.
Всю дорогу до міста капітан мовчав. Тільки морщив чоло і хитав головою, немов дивуючись недоречності власних домислів.
Коли вони в’їхали на Ринок, поручик запропонував:
— Taк, може, в той аптекарський магазин?..
— Можемо зайти.
На жаль, хазяїна не було. Дочка, яка заступала його, сказала, що батько поїхав і повернеться після обіду.
— А ви в службовій справі, чи, може, я могла б…
— Скоріше, в службовій.
Загородка для поліцейських собак містилась позад будинку, в кутку невеликого подвір’я, обгородженого високим кам’яним муром. В окремому боксі, на ланцюгу, перебував Рекс, затриманий внаслідок тяжкого і незвичайного обвинувачення у вбивстві людини.
Коли прийшли офіцери, пес весело грався з сержантом Томечеком. Міліціонер заліз у загородку і з якимись дикими індійськими вигуками боровся з «убивцею», що стояв на двох лапах. Це був величезний собака — в такій позиції він був майже такого зросту, як високий сержант.
— Томечек! — сердитий вигук поручика вразив «борців», неначе грім з ясного неба. Сержант блискавично напівобернувся, клацнув підборами і в крайньому збентеженні підніс два пальці до непокритої голови — картуз, оскільки він заважав грі, спокійнісінько лежав на собачій будці. Рекс теж занепокоївся, нашорошив вуха і запитально схилив голову.
Поручик вже розтулив рота, щоб дати сержантові солідного прочухана, але капітан випередив його.
— Облиште, — він стишив голос, щоб сержант не міг почути. — Це навіть краще.
— Краще? — поручик не вірив власним вухам. — Я вважаю, громадянине капітан…
— Ще встигнете намилити йому шию. Найголовніше, що ми могли пересвідчитися, в якому настрої зараз Рекс. Дозвольте мені дати одне доручення вашому Томечекові.
— Звісно. Томечек!
Зніяковілий Томечек ще раз клацнув підборами і, повернувшись, виструнчився:
— Ходіть-но сюди.
— Слухаюсь, громадянине поручик, — сержант підійшов і, зупинившись на відповідній відстані, знову став «струнко».
— Капітан має для вас завдання, — при слові «капітан» Заторський з належною повагою повернув голову в сторону капітана Редліни. Ефект був такий, що для характеристики виправки сержанта не вистачило б усіх похвал по уставу. Це вже була статуя.
«Здорово він їх тримає в руках», — подумав Редліна і звернувся до сержанта:
— В мене до вас прохання…
— Слухаюсь, капітане.
— Насамперед вільно.
— Слухаюсь.
— Замкніть бокс і повертайтесь до нас.
— Слухаюсь, капітане! — Сержант повернувся па каблуках і побіг до бокса.
— Не так нервово, спокійніше.
За кілька секунд сержант уже повернувся.
— Я ще раз вас прошу, спокійніше. Без різких рухів. І не кричіть, сержанте. Не лякайте собак. Зокрема йдеться про Рекса.
Собака спокійно лежав біля сітки, цікаво спостерігаючи за тим, що діялося на подвір’ї.
— А тепер… — капітан дістав «мушку».
Поручик стиснув зуби. На чолі в нього виступили крапельки поту. Він зрозумів, що має відбутися. Сержант, захоплений зненацька, тупим поглядом дивився на «мушку».
— Візьміть це, — Редліна, хоч і хвилювався, мабуть, більш за всіх, зумів опанувати себе, — сховайте за спиною і тільки за два метри від сітки покажіть собаці. Ближче не підходьте.