— Слухаюсь, капітане… — але тепер ці слова прозвучали зовсім невиразно.
Офіцери стали збоку, щоб краще було видно.
Томечек підходив дуже повільно. Коли він був за чотири метри від сітки, пес підвівся. Ще метр — і пес почав виявляти явне занепокоєння.
Ще метр…
Редліна і поручик затамували подих.
Ось! На витягнутій долоні сержанта розквітли яскравою плямою червона «мушка» в білі горошини. І в ту ж мить пес стрибнув. Стрибок був такий блискавичний і сильний, що сітка із брязкотом прогнулася. Сержант Томечек відскочив на два метри назад.
Редліна глянув на товариша.
— Ми досягли мети. Тобто майже досягли її,— виправився він. І оскільки Рекс все що метався і скавчав, оскаженіло кидаючись на сітку, та й інші собаки знищиш галас, Редліна гукнув Томечекові, щоб той швидше забирався звідти.
Пес довго не міг заспокоїтися. Минуло мало не дні години, перш ніж він, захеканий, з висолопленим язиком, звалився під будкою.
Проте йому не дали довго відпочивати. Томечек, якого послали відвідати пса, засвідчив, що той забув уже про «мушку». Навіть приязно заметляв хвостом, але не підвівся. Мабуть, був дуже знесилений.
Треба було трохи почекати.
Після обіду капрал Пьонтек приволік на подвір’я кравецький манекен, позичений у кооперативі. Його поставили біля муру в такому місці, що Рекс з свого бокса не міг його бачити. Потім капітан почепив па «шию» манекену «мушку», яка була прикріплена до резинки. Перед тим Редліна відрізав шовкову підкладку «мушки», весь верх великодушно залишивши Репсові. Після цього капітан і сержант, на яких міг перейти міцний запах парфумів, зайшли в будинок.
Поручик з безтурботним виразом на обличчі підійшов до загородки. Рекс його вже добре знав і без перешкод дозволив себе вивести.
Манекен був поставлений так, що побачити його можна було, тільки минувши останній бокс. Пес йшов слухняно. Поручик направляв його, злегка сіпаючи ланцюжок, який він тримав за самісінький кінець двома пальцями.
Поручик і собака підійшли до рогу останнього бокса.
Все відбулося так, як передбачав капітан. Рекс одним довгим стрибком скочив на манекен, вірніше, прямо на «мушку». Манекен повалився назад, пес схопив «мушку» і шарпав, шарпав її, немов хотів усю свою собачу ненависть вилити на цьому шовковому бантику.
На поручика він взагалі не звертав уваги.
— Тепер ми знаємо напевне, — сказав кілька хвилин по тому капітан Редліна. — Пес зовсім не нападав на людину. Він кинувся на «мушку». Червона «мушка» в білі горошини з невідомих ще нам причин стала особистим смертельним ворогом Рекса.
Власник аптекарського магазину — літній сивоволосий інтелігентний чоловік в окулярах, у чорному сатиновому фартусі — більше скидався на хранителя музею, ніж на продавця мила, зубної пасти, рицини та інших подібних речей.
Капітан відрекомендувався, — що він вважав за потрібне у таких випадках, — і поклав на прилавок клапті червоного шовку в білі горошини.
— Тут ужито дуже міцних духів, а я, на жаль, у цих справах не розбираюсь, — він безпорадно розвів руками. — Цілковитий профан у цій галузі.
— Зараз подивимось, — аптекар узяв клаптик матерії двома пальцями і довго нюхав з серйозним виглядом.
— Та-а-ак… Я певен, що не помилився, — він кинув клапоть шовку на прилавок.
— Ви знаєте цей запах?
— Звичайно. Le chat noir[12].
— Закордонні?
— Справжні французькі. Дуже дорогі духи. Хвилиночку зачекайте, й ви самі зможете пересвідчитись.
Аптекар зник за портьєрою і через хвилину приніс маленький кришталевий флакончик з чорно-золотою етикеткою.
— Прошу, пане, понюхайте! Флакончик вже почато.
Капітан вийняв пробку. Запах, що вже здалека пахнув на нього надзвичайно міцним ароматом якихось дивних квітів, був точно такий же, який видавала «мушка» в білі горошини.
— Досить однієї маленької крапельки… Прошу, пане, спробуйте, — запропонував аптекар.
Капітан заперечливо похитав головою.
— О ні! Чи не могли б ви мені сказати, де ви дістаєте ці духи?
— Звичайно. З посилок.
— А хто їх вам доставляє?
— Панна Бєльська. Це дочка нашого лісничого. Вона живе разом з батьком поблизу селища, — попотів аптекар.
— А панна Бельська?
— Звідки вона дістає? Здається, від дядька з Франції. Той дядько мав якийсь пай у косметичній фабриці, десь у Тулузі, здається, чи в Марселі… Вона мені казала, але я забув.
— Це, зрештою, не так важливо, У пас багато було таких флаконів?
— Три.
— Разом з цим? — капітан показав па духи, принесені з підсобки.
— Так. Цей один у мене вдома… Я подарував його дочці на день народження. Другий флакончик купили пані Потоцька.
— З тих самих Потоцьких? — пожартував капітан.
— Ні, не з тих, — усміхнувся аптекар. — З наших, місцевих. її чоловік працює референтом по заготівлі в президії міської ради.
— І купує такі дорогі духи?
— Ба! Якщо дружина захоче, чоловік мусить постаратися. Бере, бідолаха, різну оту, ну як же вона напивається…
— Може, відрядну роботу?
— Так, так! Відрядну.
— Пробачте, а третій флакончик?