— Завтра вам його повернуть.
— Однак…
— Вам приведуть пса. Тільки ви напишете розписку, що повністю відповідаєте за нього. Ходитиме у наморднику, ну й поводок надалі раджу вам тримати трохи міцніше. На добраніч.
— На добраніч, — сліпий простяг руку за скрипкою.
Але перш ніж він підніс її до підборіддя, скерував на капітана темні кружальця своїх зелених окулярів:
— А… за пса… велике вам спасибі.
Після того як капітан вийшов, сліпий провів кілька разів смичком по струнах і раптом кинув скрипку на канапу. Зітхнув глибоко, з полегшенням.
— Заглянь, Валерко, до буфета, — промовив він весело. — Треба це обмити.
— Що? Візит отого шпика? Вони починають чіплятися.
— Ех, нічого ти не розумієш. Не починають, моя дорога, не починають, а кінчають. Навіть схоже на те, Що вже закінчили. Ну що? Ще не петраєш? — сліпий починав нетерпеливитися. — Ти ж чула, що він сказав. Завтра мені повернуть Рекса. Приведуть додому.
— А що ж, вони роками триматимуть? Поки був їм потрібен, вони його тримали…
— Отож-то! Нарешті розумне слово. Поки був їм потрібен. А чому ж зараз уже не потрібен? Бо поставили хрест на всій цій історії.
Акушерка зітхнула:
— Дай боже, щоб на цьому скінчилося.
— Я ж, тобі кажу, що скінчилося. Завтра вже цього піжона в Шклярах не побачиш. А все-таки, — він потер долонею неголене підборіддя, — багато б я дав, щоб дізнатися, що цій тварюці в голову вдарило.
— Ти маєш на увазі отого шпика?
— Не шпика. Рекса. Такий спокійний, розумний пес, і от тобі маєш. Одразу за горло.
— Я б його не брала знову у дім.
— Дурниці,— обурився сліпий. — Що ж, мені його міліції лишити? На мило віддати?
— А хоча б і на мило. — На щоках акушерки спалахнули червоні рум’янці. Вона була дуже схвильована. — А хоча б і на мило, — повторила з притиском. — Ну скажи сам, чи може бути людина спокійна з таким собакою?
— Облиш. На тебе він не кидається, бо ти йому нічого не зробила.
— А інженер йому щось зробив?
— Не знаю.
— Як це не знаєш? Адже пес завжди ходив з тобою.
— Не зовсім завжди…
— Гадаєш, що тоді, як його кілька днів не було?
— Не знаю… — сліпий знизав плечима. — Десь він швендяв, і холера його знає, що тоді сталося. Ну нічого. — він вдарив себе по колінах, — як би там не було, а обмити треба. Найважливіше це те, що перестали крутитися навколо людини.
— Крутитися навколо пса, а не навколо тебе.
— Ну, ти завжди своє! А пес хіба чий? Абіссінського імператора? Не знаєш, як це буває? Стріляють у зайців, а попадають у собаку. А я бажаю, щоб на моєму подвір’ї взагалі ніхто не стріляв. Хай краще буде тихо.
— Ти маєш рацію, — Кльоновська підійшла до буфета. — Що питимеш?
— Все одно, давай горілку. А втім, якщо ти вважаєш за краще вишнівку…
Кльоновська дістала пляшку.
— Аби тільки справді на цьому все скінчилося.
Третій день перебування капітана Редліни в Шклярах почався також розмовою з кіоскером. Літній балакучий дядечко, який почував себе тепер до деякої міри позаштатним співробітником міліції, пригадав, що в ранкових прогулянках сліпого була майже тижнева перерва.
Здається, Кондзьолек хворів на грип, і сигарети купувала акушерка. Сам сліпий з’явився тільки за два чи три дні до трагічного випадку.
Зокрема, одно спостереження кіоскера мало для капітана особливе значення: пес після хвороби свого хазяїна також мав поганий вигляд. Був виснажений, і ребра різко виступали під шкірою.
— Такий вигляд мають собаки, коли повертаються додому після кількаденного блукання, — промовив кіоскер.
Отже, всупереч твердженням сліпого, слід було думати, що пес певний час був у чужих.
Зрештою, такі і тільки такі передумови могли підвести до відкриття останньої ланки, що замикала міцний ланцюг фактів, які вже підтвердилися.
Пані Потоцька, так само як і дочка аптекаря, мешкала в центрі міста, на Ринку, і було виключено, щоб вони потай могли тримати в себе собаку протягом кількох днів.
Крім того, йшлося не тільки про те, де перебував собака протягом цього часу. Рекс мусив потрапити в ситуацію, яка б робила можливим пробудження в нього ненависті до червоної «мушки» в білі горошини.
Ненависть до «мушки»… Формулювання це звучало дуже дивно, але, на жаль, кращого капітан придумати не міг.
Залишалася панна Бєльська. Садиба лісничого на узліссі, віддалік от людського ока і вуха. Умови якраз відповідні.
Не втаємничуючи нікого з місцевих у свої плани, капітан одразу після сніданку подався в бік лісу, що темнів за містом.
— Невеличка прогулянка для здоров’я, — сказав він поручикові.
Садиба лісничого розкинулась великим прямокутником будівель, зведених на галявині, яка широким клином врізалася в ліс. Високий паркан з щільно припасованих дощок замикала велика брама з ґонтовим дашком, увінчаним по боках оленячими рогами. Хвіртка була зсередини замкнена на засув.
— Це якийсь справжнісінький траперський блокгауз. — Капітан потягнув за дротяне кільце, що звисало біля хвіртки. — За таким парканом і в такому місці все можна собі дозволити.
Йому довелось досить довго чекати, перш ніж на стежці, посиланій галькою, заскрипіли швидкі дрібні кроки. Клацнув засув.
Йому відчинила дуже гарна дівчина. Середня на зріст, брюнетка з волошковими очима, загорілим обличчям, з коротко підстриженим волоссям. Шерстяна сукня кольору морської води вигідно підкреслювала її струнку постать. Вона запитально дивилася на незнайомця.