— Ви перерізали резинку лезом?
— Ножицями.
— А потім зашили нитками?
— Ага… — Вона заридала. — Не міцно. Ви ж знаєте, які тепер нитки. Досить шарпнути.
«Не вистачає ще, щоб почала нарікати на якість нашої продукції…» — подумав капітан і підвівся з крісла,
— Ви не вірите, що я не хотіла? — дівчина раптом зірвалася з місця і вибігла в другу кімнату.
Редліна пішов за нею.
Дівчина гарячково нишпорила в шухляді туалетного столика. На підлогу летіли різні речі жіночого туалету.
— Ось, прошу! — стоячи навколішки, вона подала капітану якийсь папірець.
Він одразу помітив, що текст на папері був надрукований на тій самій машинці, що й лист, знайдений на квартирі інженера.
«На цей раз ви відбулися тільки переляком. Хай це буде для вас наука, що жінки — не іграшки і можуть помститися. Скільки разів ви побачите «мушку», яку дехто ще називає метеликом, стільки разів хай спаде вам на думку, Метелику, чи не настав час кинути вже пурхати з квітки на квітку. Можна поламати крила.
Гуска не така дурна, як вам вдавалося. Р. S. А червоний колір хай нагадує вам, що не можна, гратися,і коханням».
Катаріна, не підводячись з колін, очікувально дивилась на капітана.
— Так, це говорить на вашу користь— притишся пін, ховаючи папірець до кишені.— Ви написали в той самий день, що й першого листа?
— Би можете перевірити. Це надруковано на митниці з поліклініки. Прізвище моєї подруги Нальчик.
— На жаль, я змушений буду перевірити. У наших же інтересах, — він допоміг їй підвестися. — А пса привів, мабуть, той Міхал… Як його прізвище?
— Кристек. Пес добре знав Міхала. Міхал іноді носив акушерці куріпок або зайців… Сліпий добре платив. Він дуже любив дичину. Ну, і коли Міхал туди йшов, він і для Рекса завжди щось ніс… Кістку чи шматок ковбаси…
— Міхал любив собак?
— Дуже.
— І, незважаючи на те, що так їх любив, погодився на всю цю історію?
Дівчина опустила голову. І коли за мить вона підвела її — обличчя в неї було дуже блідо.
— Міхал знав усе, що було між мною й інженером, — стиха промовила вона. — Міхал ненавидів інженера. Саме за те. А для мене… — Бельська стишила голос до шепоту.
— Розумію. Для вас би Міхал пожертвував більшим, ніж своїм почуттям до тварини.
Вона не відповіла. Здавалося, ще хвилина, і вона розплачеться. Капітан не хотів доводити її до цього.
— А тепер ще кілька запитань. — Від його несподівано різкого голосу дівчина здригнулася. Капітан знав з досвіду, що зміна тону дуже часто виливає на допитувану особу. — Очевидно, ви ознайомили Кристека з своїми планами.
— Я мусила це зробити, — дівчина, як він і передбачав, зуміла опанувати себе.
— І він не мав жодних заперечень?
— Ні. Він сказав, що інженер заслужив це. Що така наука піде йому на користь.
— Я догадуюсь, що, мабуть, коли й були в нього якісь вагання, то тільки відносно собаки.
— Так. Пса йому було шкода.
— А як це все виглядало?
— З тією «мушкою»?
— Ні, спочатку викрадення. Як ви забрали Рекса.
— Це було тоді, коли пан Кондзьолек хворів на грип. Ви ж знаєте, що вони живуть, у кінці Сонячної вулиці, далі вже починаються поля. Рекс, коли його вранці випустили, забіг аж до самісінького лісу. Міхал заманив собаку, а потім взяв на ланцюг.
— І привів до садиби лісничого. Та-а-ак! А де відбувалося це… з дозволу сказати… тренування?
— У сараї. У нас там є така велика міцна клітка з залізними гратами… Батько колись підстрелив рись. Хотів її відвезти до зоологічного саду. Рись щось з місяць жила у нас, ми думали, що виживе…
— А хто з вас робив оті експерименти з «мушкою»? Ви чи пан Кристек?
— Міхал.
— Відбувалося все це так, як і в тій розповіді Кондзьолека?
Голос дівчини знову почав зриватися:
— Міхал його тільки дражнив… Я знаю, що це було страшно… Тепер, коли я про все це подумаю… Справді… Я уже б ніколи… Я б не знаю що…
— Вірю, — капітан не мав сумніву, що цей трагічний випадок був для дівчини справжнім потрясінням.
— А Кристек? Я міг би з ним зустрітися?
— Він па обході.
— Так я вас попрошу, коли він повернеться, скажіть йому, щоб він нікому ні слова не говорив про те, що тут було. Про мій візит також. Запам’ятайте: ні слова.
— То ви мене арештуєте?
— Сьогодні, напевно, ні. А може… може й взагалі ні…
— Виходить, все-таки там щось було, — майор, вислухавши звіт про Шкляри, з вдячністю глянув на капітана.
— Допіру буде…