— Пане! — Полковник стукнув кулаком по столу. — Мало того, що ви забираєте в мене час, ви ще й паплюжите хорошого офіцера і розповідаєте якісь неймовірні історії. Я вас притягну до відповідальності.
— Згода. Але тільки тоді, коли доведете, що я казав неправду.
— Нечувано! Нечувано! Нечувано! — Полковник не міг заспокоїтися. — Майор Ошмянський — капо в концтаборі, злочинець… Ха-ха-ха! Ну, нічого, — він одкинув недокурену сигару і витяг сигарету, — розповідайте далі.
Перевіримо, все перевіримо. І якщо з’ясується, що ви брешете, я б не хотів бути у вашій шкурі! Прошу, прошу, я слухаю, — полковник відкинувся у кріслі, нервово постукуючи пальцями по столу, — Я слухаю.
— Мені вже майже нічого додати. Вашого майора в концтаборі звали Франек Грохаля, на його совісті кілька десятків закатованих на смерть в’язнів. Між іншим, він виказав трьох хлопців з підпільної організації, які готували втечу. їх повісили.
— І що ж сталося далі з вашим капо?
— Він утік і, треба визнати, за досить незвичайних обставин. На світанку, десь перед перекличкою, з’ясувалося, що лагерфюрер лежить задушений у своїй віллі, а Франека немає. Про дальшу його долю я, на жаль, не знаю. Про це вже щось розказати могли б тільки ви.
— Ще раз прошу вас не забігати наперед. — Полковник вийшов з-за столу і широкими кроками почав міряти кімнату. — Ви могли б підтвердити все це під присягою? — зупинився він перед поручиком.
— Звичайно.
— Гаразд. Тепер можете йти. А ми вже самі все з’ясуємо. Якщо буде потрібно, викличемо. Ви живете тут?
— Так.
— Прошу залишити свою адресу у секретаря. Прощавайте.
Поручик вийшов, а полковник довго ще не міг отямитися від несподіваної новини. Нарешті зважився і підняв телефонну трубку.
— Дайте полковника Загерського. Сервус, Антек. Мені конче потрібно з тобою зараз побачитися. Не їду. Розповім, коли прийдеш. Дуже складна історія.
Він наказав секретарці нікого не пускати до кабінету і став нетерпляче ждати приятеля.
Полковника Загерського він знав ще з шкільної лави, вони разом служили в легіонах, разом тікали до Румунії і разом вступили до Другого корпусу армії Андерса.
— Ну, нарешті,— Навроцький пхнув приятеля в крісло. — Сідай. Не міг тебе дочекатися.
— Автомобіль зіпсувався. Мусив шукати іншу машину. Але чого тобі так загорілося? О другій годині зриваєш людину з ліжка. Їй-богу, немає в тебе совісті.
— Не жартуй! — Навроцький в кількох словах розповів йому, в чому справа. — Ну, що скажеш? Безглузда історія!
— Звісно, безглуада, — погодився Загерський. — Правду кажучи, від Романа всього можна чекати. Страшний пройдисвіт.
— Так ти припускаєш?
— Звісно. Не бачу підстав, щоб той поручик… як жо його прізвище?
— Гіжицький.
— Щоб той поручик Гіжицький мав брехати. Доводиться визнати, що майор Роман Ошмянський і капо Франек Грохаля — це одна й та сама особа.
— Ти так легко про це говориш? — обурився Навроцький.
— А що мені, може, плакати?
— Але ми… в якій ситуації ми опинились?
— У прекрасній.
— Ну знаєш!
— Тихше. Ти тільки подумай! Хлопець, між іншим, сміливий, розумний, гарний, добре. стріляв, танцює, грає в бридж. Чудовий офіцер! А що йому довелося колись виконувати обов’язки капо — тим краще.
— Не розумію.
— Чекай! Тих, кого він закатував, ніхто вже не воскресить, а ми нічого не виграємо, якщо позбудемося його. Хай Роман, чи Франек, як хочеш, так і називай його, був капо. Тим краще. Так, так, не обурюйся, тим краще. Для таких, як він, немає вороття. Такі люди не зраджують, і такі, як він, нам потрібні.
— Може, ти маєш рацію.
— Може! Хлопче, твоя новина — це ж виграні у лотереї. Я чув, що потрібен хтось на посаду командира великого диверсійного загону на батьківщині. Той загинув.
— І ти гадаєш, що Роман…
— Ясно. Я ж тобі кажу, що такі не зраджують. Не мають вибору. А перед від’їздом можемо його прямо застерегти: підведеш — прокуратура дізнається про твою попередню діяльність. Зрозумів?
— Ну й голова ж у тебе! — Навроцький повеселішав. — Зрештою, чого це нас має обходити, що Ошмянський, чи Грохаля, носив зелений трикутник. Сьогодні бореться разом з нами, по один бік барикади.
— Нарешті ти розумно заговорив. Пошли по нього. Ще одне. Що зробимо з Гіжицьким?
— Отож-то, — стурбувався Навроцький, — Розтрубить, холера, по всьому корпусу.
— Гм… Гм… — Загерський почухав потилицю. — Напевно розтрубить… Ну що ж, — він нахилився до вуха приятеля: — Треба його здихатися.
— Авжеж. З таким нічого панькатись.
— Пам’ятаєш ту сцену в «Імперіалі»? Зрештою, він хоче повернутися на батьківщину.
— Демократ, псякрев! — Навроцький скреготнув зубами.
— Чорт! — Гіжицький потягнувся, протер очі.— Дзвонить і дзвонить, як на сполох. — Він простяг руку до головки будильника. Але будильник мовчав, — Ага! — засміявся Гіжицький і скочив з ліжка.
— Цікаво, хто це такий дотепний, що збудив мене о восьмій ранку? Алло! — підняв трубку.
Дзвонив полковник Навроцький.
— Прошу негайно приїхати до мене в канцелярію. Маю для вас доручення… Так, у зв’язку з цією справою.
— Слухаю!
Поручик поквапливо одягнувся і, застібаючи на ходу куртку, швидко збіг униз, перестрибуючи: через три сходинки.