— Куди?
Він назвав вулицю.
— О’кей! Сідай!
Полковник Навроцький зустрів поручика на цей раз зовсім інакше.
— Ви розумний хлопець, — міцно потиснув він йому руку. — Ми перевірили, і все підтвердилося. Прошу на мене не гніватися, що так рано витяг вас з ліжка, — він підсунув поручикові портсигар.
— Та що ви, пане полковник! Служба є служба!
Навроцький взяв Марека під руку:
— Бачте, щоб остаточно покінчити з цією історією, мені потрібні ще деякі дані про початок військової кар’єри Грохалі. Ви поїдете в Неаполь до полковника Заграй і передасте йому цього листа, — він подав поручикові запечатаного конверта. — Полковник Заграй протегував майорові Ошмянському, тьху, тьху, Франеку Грохалі. Відповіді зачекаєте,
— Буде зроблено, — Гіжицький сунув конверта до нагрудної кишені.—А тепер у мене просьба до нас, пане полковник.
— Слухаю.
— Як з моєю заявою?
— Важко. — Полковник розвів руками. — Але послуга за послугу. Раз вам так хочеться повернутися на батьківщину, не буду вас затримувати. Можете їхати першим транспортом.
— Справді? — Гіжицький не приховував радості.— Як ви мене потішили. Сердечно вам дякую.
— Добре, добре, — полковник добродушно посміхнувся. — Бажаю вам щастя. А коли повернетеся з Неаполя, прошу негайно мені доповісти.
— Слухаю!
Перед брамою комендатури стояв оливковий вілліс з біло-червоним прапорцем. Шофер читав газету.
— Це ви поїдете зі мною до Неаполя? — торкнув поручик його за плече.
— Так точно, пане поручик. — Солдат виліз з машини, підняв капот і почав копирсатися в моторі.— Зараз поїдемо?
— Так. Заскочимо тільки перед тим на площу Свободи.
На другому поверсі брудного понурого кам’яного будинку в трьох маленьких кімнатках мешкала і працювала наречена Марека, Барбара Глінська, кореспондентка однієї з щоденних варшавських газет.
Вона дуже здивувалася, коли він виріс перед її столом.
— Марек, так рано? Що сталося? Ти ж мав бути тільки після десятої.
— Служба, кохана моя, — він пригорнув дівчину до себе. — Їду до Неаполя. Важлива справа. Але найважливіше, що… ну, догадайся!
— Тебр відпускають?
— Уяві, собі.
— Неймовірно!
— Так. Старий несподівано став таким сердечним. Зовсім не та людина. Навіть побажав мені щастя.
— Ну, ну, ну, хто б подумав! Але що той старий! — Вона обхопила його за шию, — Коли їдемо?
— Першим транспортом.
— Марек, я така щаслива! — Вона почала його шалено цілувати, — Подумай тільки, ми так довго чекали! З дня на день, з тижня на тиждень, Марек, — заглянула йому в очі,— тобі неодмінно треба туди їхати?
— Куди?
— Ну, до Неаполя,
— Треба.
— Не їдь.
— Кохана, я ж ще в армії. І, зрештою, хіба я вперше їду в службове відрядження?
— Ні, ні, але…
— Що але?
— Я б хотіла, щоб ти не їхав. Я так боюсь.
— Дурненька, — він погладив її по голові,— Передчуття?
— Не смійся з мене, — голос її затремтів. — Це тільки тому, що я кохаю тебе. Марек…
— Що, люба?
— Будете їхати через тунель?
— Так, ти ж знаєш, що іншої дороги немає.
— Там дуже небезпечно. Пам’ятаєш, як на минулому тижні напали на машину? Пограбували, побили. Добре, що на тому скінчилося.
— Але що це має спільного зі мною?
— На тебе теж, не дай боже, можуть напасти.
— Це вже ти переборщила, маленька, — розсміявся він. — Ну, хто на мене може напасти? Грошей у мене нема, ворогів теж.
— Це правда, — вона трохи заспокоїлась. — Але все-таки бережи себе. І як приїдеш, одразу ж дай знати,
В той самий час, коли вілліс з біло-червоним прапорцем наближався до фатального тунелю, Франек Грохаля, зручно вмостившись в купе першого класу експресу Рим — Відень — Прага — Варшава, завзято фліртував з гарною блондинкою.